В період XV – XVIII ст. більшу частину території Запорізького краю займали кочовища ногайців. Окрема вітрина знайомить з побутом і традиціями ногайських племен.
Козацтво – це збірна назва козаків в Україні та в порубіжних державах з кінця XV ст. Слово «козак» на письмі вперше вжито в «Початковій історії монголів» (1240 р.) у значенні людини самітної, не зв’язаної ні з домівкою, ні з сім’єю. Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця XV ст. Винятково важливе військово-стратегічне й господарсько-економічне значення мав Великий Луг Запорозький. У 1555 р. на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький звів потужне укріплення, звідси здійснив ряд успішних походів проти Османської імперії та Кримського ханства. Хортицький Замок був прямим попередником Запорозької Січі.
Втечі населення на Запорожжя посилились після заключення Люблінської унії у 1569 р., результатом якої було об’єднання Польщі та Литви в єдину державу – Річ Посполиту. Належність до козацького стану, участь козаків у війнах або їхнє перебування на державній службі засвідчував поіменний список – реєстр, який також був документом, за яким їм виплачувалася платня. Перша відома згадка про козацький реєстр датується 1568 р. Реєстровим козакам були надані і клейноди.
Запорозькі козаки здійснювали морські походи проти наймогутнішого османського флоту на Чорному морі. Запорозька Січ за свій кошт будувала та оснащувала річкові та морські судна. В основі успішних дій козацького флоту була ретельно відпрацьована тактика – маневр, швидкість і несподіваність удару. Морські походи проводилися з метою звільнення невільників, знищення збройних сил противника і захоплення трофеїв.
Запорожжя – назва земель, якими володіли запорожці. У 1734 – 1775 рр. запорожці займали велику територію з площею близько 80 555 кв. м. Володіння запорожців лежали в межах сучасних Дніпропетровської, частково – Запорізької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Донецької областей. Вся територія Запорожжя в цей час поділялася на паланки, яких спочатку було 5, а пізніше 8: Бугогардівська, Протовчанська, Орільська, Кодацька, Інгульська, Прогноїнська, Самарська, і Кальміуська. Запорожжя періоду Нової Січі стрімко набувало обрисів держави.
З кінця 1730-х р. в Російській імперії склалися внутрішньополітичні та зовнішньополітичні передумови ліквідації Вольностей Війська Запорозького Низового У 1775 р. російською армією проведена воєнна операція, внаслідок якої було знищено Нову Січ і Запорозька Січ перестала існувати.
В XVII – XIX ст. найпопулярнішими стали народні картини «Козак Мамай». В Україні великого поширення набула ікона «Покрова Пресвятої Богородиці», в якій ідея небесного заступництва набула значення національної ідеї. Серед козацтва було багато талановитих музик, співаків і танцюристів.
Афродита, греч., лат. Венера — богиня любви и красоты, прекраснейшая из богинь античных мифов. Ее происхождение не совсем ясно. По Гомеру, Афродита была дочерью Зевса и богини дождя Дионы; по Гесиоду, Афродита родилась из морской пены, оплодотворенной богом неба Ураном, и вышла из моря на острове Кипр (отсюда одно из ее прозвищ: Киприда). Так или иначе, но в любом случае благодаря своей красоте и всевозможным чарам Афродита стала одной из могущественнейших богинь, перед которой не могли устоять ни боги, ни люди. К тому же у нее был целый отряд и богини женской прелести и красоты — хариты, богини времен года — горы, богиня убеждения (и лести) Пейто, бог страстного влечения Гимер, бог любовного влечения Пот, бог брака Гименей и юный бог любви Эрот, от стрел которого нет 928823b07bc396873476a4bb89fe
Так как любовь играет в жизни богов и людей огромную роль, Афродита всегда была в большом почете. Кто выказывал уважение к ней и не скупился на жертвы, мог рассчитывать на ее благоволение. Правда, она была божеством довольно непостоянным, и счастье, которым она одаряла, часто бывало мимолетным. Иногда она творила подлинные чудеса, на которые только любовь. Например, кипрскому скульптору Пигмалиону Афродита оживила мраморную статую женщины, в которую он влюбился. Своих любимцев Афродита защищала повсюду, где могла, но она умела и ненавидеть, ведь ненависть—родная сестра любви. Так, робкого юношу Нарцисса, на которого ревнивые нимфы донесли, что он пренебрегает их прелестями, Афродита заставила влюбиться в самого себя и лишить себя жизни. Как ни странно, самой Афродите не очень везло в любви, так как она не сумела удержать ни одного из возлюбленных; не было ей счастья и в браке. Зевс дал ей в мужья самого невзрачного из всех богов, хромого, всегда потного бога-кузнеца Гефеста. Чтобы утешиться, Афродита сблизилась с богом войны Аресом и родила ему пятерых детей: Эрота, Антэрота, Деймоса, Фобоса и Гармонию, затем с богом вина Дионисом (ему она родила сына Приапа), а также, в числе прочих, с богом торговли Гермесом. Она даже утешалась с простым смертным, дарданским царем Анхисом, от которого у нее родился Эней. В мире мифов жизнь всегда была богата событиями, и Афродита часто принимала в них самое живое участие; но самые далекоидущие последствия имела ее благосклонность к троянскому царевичу Парису. В благодарность за то, что Парис назвал Афродиту более красивой, чем Гера и Афина, она обещала ему в жены прекраснейшую из смертных женщин. Ею оказалась Елена — жена спартанского царя Менелая, и Афродита Парису похитить ее и увезти в Трою. Так началась троянская война, о которой вы можете прочесть в статьях «Менелай», «Агамемнон» и многих других. Естественно, в этой истории Афродита троянцам, но война была не по ее части. Например, едва ее оцарапало копье ахейского предводителя Диомеда, как она с плачем сбежала с поля боя. В итоге десятилетней войны, в которой участвовали все герои того времени и почти все боги, Парис погиб, а Троя была стерта с лица земли.
В період XV – XVIII ст. більшу частину території Запорізького краю займали кочовища ногайців. Окрема вітрина знайомить з побутом і традиціями ногайських племен.
Козацтво – це збірна назва козаків в Україні та в порубіжних державах з кінця XV ст. Слово «козак» на письмі вперше вжито в «Початковій історії монголів» (1240 р.) у значенні людини самітної, не зв’язаної ні з домівкою, ні з сім’єю. Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця XV ст. Винятково важливе військово-стратегічне й господарсько-економічне значення мав Великий Луг Запорозький. У 1555 р. на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький звів потужне укріплення, звідси здійснив ряд успішних походів проти Османської імперії та Кримського ханства. Хортицький Замок був прямим попередником Запорозької Січі.
Втечі населення на Запорожжя посилились після заключення Люблінської унії у 1569 р., результатом якої було об’єднання Польщі та Литви в єдину державу – Річ Посполиту. Належність до козацького стану, участь козаків у війнах або їхнє перебування на державній службі засвідчував поіменний список – реєстр, який також був документом, за яким їм виплачувалася платня. Перша відома згадка про козацький реєстр датується 1568 р. Реєстровим козакам були надані і клейноди.
Запорозькі козаки здійснювали морські походи проти наймогутнішого османського флоту на Чорному морі. Запорозька Січ за свій кошт будувала та оснащувала річкові та морські судна. В основі успішних дій козацького флоту була ретельно відпрацьована тактика – маневр, швидкість і несподіваність удару. Морські походи проводилися з метою звільнення невільників, знищення збройних сил противника і захоплення трофеїв.
Запорожжя – назва земель, якими володіли запорожці. У 1734 – 1775 рр. запорожці займали велику територію з площею близько 80 555 кв. м. Володіння запорожців лежали в межах сучасних Дніпропетровської, частково – Запорізької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Донецької областей. Вся територія Запорожжя в цей час поділялася на паланки, яких спочатку було 5, а пізніше 8: Бугогардівська, Протовчанська, Орільська, Кодацька, Інгульська, Прогноїнська, Самарська, і Кальміуська. Запорожжя періоду Нової Січі стрімко набувало обрисів держави.
З кінця 1730-х р. в Російській імперії склалися внутрішньополітичні та зовнішньополітичні передумови ліквідації Вольностей Війська Запорозького Низового У 1775 р. російською армією проведена воєнна операція, внаслідок якої було знищено Нову Січ і Запорозька Січ перестала існувати.
В XVII – XIX ст. найпопулярнішими стали народні картини «Козак Мамай». В Україні великого поширення набула ікона «Покрова Пресвятої Богородиці», в якій ідея небесного заступництва набула значення національної ідеї. Серед козацтва було багато талановитих музик, співаків і танцюристів.
Ее происхождение не совсем ясно. По Гомеру, Афродита была дочерью Зевса и богини дождя Дионы; по Гесиоду, Афродита родилась из морской пены, оплодотворенной богом неба Ураном, и вышла из моря на острове Кипр (отсюда одно из ее прозвищ: Киприда).
Так или иначе, но в любом случае благодаря своей красоте и всевозможным чарам Афродита стала одной из могущественнейших богинь, перед которой не могли устоять ни боги, ни люди.
К тому же у нее был целый отряд и богини женской прелести и красоты — хариты, богини времен года — горы, богиня убеждения (и лести) Пейто, бог страстного влечения Гимер, бог любовного влечения Пот, бог брака Гименей и юный бог любви Эрот, от стрел которого нет
928823b07bc396873476a4bb89fe
Так как любовь играет в жизни богов и людей огромную роль, Афродита всегда была в большом почете. Кто выказывал уважение к ней и не скупился на жертвы, мог рассчитывать на ее благоволение. Правда, она была божеством довольно непостоянным, и счастье, которым она одаряла, часто бывало мимолетным. Иногда она творила подлинные чудеса, на которые только любовь. Например, кипрскому скульптору Пигмалиону Афродита оживила мраморную статую женщины, в которую он влюбился. Своих любимцев Афродита защищала повсюду, где могла, но она умела и ненавидеть, ведь ненависть—родная сестра любви. Так, робкого юношу Нарцисса, на которого ревнивые нимфы донесли, что он пренебрегает их прелестями, Афродита заставила влюбиться в самого себя и лишить себя жизни.
Как ни странно, самой Афродите не очень везло в любви, так как она не сумела удержать ни одного из возлюбленных; не было ей счастья и в браке. Зевс дал ей в мужья самого невзрачного из всех богов, хромого, всегда потного бога-кузнеца Гефеста. Чтобы утешиться, Афродита сблизилась с богом войны Аресом и родила ему пятерых детей: Эрота, Антэрота, Деймоса, Фобоса и Гармонию, затем с богом вина Дионисом (ему она родила сына Приапа), а также, в числе прочих, с богом торговли Гермесом. Она даже утешалась с простым смертным, дарданским царем Анхисом, от которого у нее родился Эней.
В мире мифов жизнь всегда была богата событиями, и Афродита часто принимала в них самое живое участие; но самые далекоидущие последствия имела ее благосклонность к троянскому царевичу Парису. В благодарность за то, что Парис назвал Афродиту более красивой, чем Гера и Афина, она обещала ему в жены прекраснейшую из смертных женщин. Ею оказалась Елена — жена спартанского царя Менелая, и Афродита Парису похитить ее и увезти в Трою. Так началась троянская война, о которой вы можете прочесть в статьях «Менелай», «Агамемнон» и многих других. Естественно, в этой истории Афродита троянцам, но война была не по ее части. Например, едва ее оцарапало копье ахейского предводителя Диомеда, как она с плачем сбежала с поля боя. В итоге десятилетней войны, в которой участвовали все герои того времени и почти все боги, Парис погиб, а Троя была стерта с лица земли.