Часто вважається, що перемога поляків і здобуття незалежності зумовлено силою польського національного руху, який був сильніший, ніж, наприклад, український, білоруський чи грузинський рух.
11 листопада 1918 року у Варшаві Регентська рада, тимчасовий уряд Польського королівства, маріонеткового державного утворення, створеного Німеччиною та Австро-Угорщиною, передала владу Юзефу Пілсудському, харизматичному коменданту і організатору Польської військової організації. Пілсудський тоді днем раніше прибув до столиці майбутньої незалежної Польщі з Маґдебурга, де його тримали в німецькій неволі. Після цього Пілсудський приступив до формування національного уряду. Через деякий час його призначено “начальником держави” і він зосередив в своїх руках всю повноту влади. 16 листопада світові столиці проінформували про створення незалежної польської держави. Польща повернулася на світову політичну мапу світу після 123 років небуття як держави. Немає сумніву, що здобуття поляками незалежності в 1918 році і її збереження, є чимось надзвичайно важливим в польській історії, подією колосального значення для польської нації. 11 листопада 1918 року ввійшло в польський національний пантеон і національну міфологію, як щось, що вже добряче “забронзовіло”.
У сприйнятті польського суспільства по іншому й бути не могло. Тим не менше, чи могло бути по іншому? Чи була Польща, так би мовити, приречена на незалежність? І чому полякам вдалася незалежність? З цими питаннями я звернувся до професора Антоні Дудека з Університету імені кардинала Стефана Вишинського:
Особым успехом он пользовался у ветеранов Первой мировой войны и представителей мелкого предпринимательства, так как эти группы особенно остро переживали унижение от поражения, угрозу коммунизма, страх безработицы и испытывали потребность в сильном лидере. При содействии В. Функа, бывшего издателя газеты «Берлинер Берзен Цайтунг», Гитлер стал встречаться с крупными немецкими промышленниками. Третьим важным источником поддержки стал Земельный союз (Landbond), объединявший землевладельцев и яростно выступавший против предложения правительства Веймарской республики о перераспределении земли.
Часто вважається, що перемога поляків і здобуття незалежності зумовлено силою польського національного руху, який був сильніший, ніж, наприклад, український, білоруський чи грузинський рух.
11 листопада 1918 року у Варшаві Регентська рада, тимчасовий уряд Польського королівства, маріонеткового державного утворення, створеного Німеччиною та Австро-Угорщиною, передала владу Юзефу Пілсудському, харизматичному коменданту і організатору Польської військової організації. Пілсудський тоді днем раніше прибув до столиці майбутньої незалежної Польщі з Маґдебурга, де його тримали в німецькій неволі. Після цього Пілсудський приступив до формування національного уряду. Через деякий час його призначено “начальником держави” і він зосередив в своїх руках всю повноту влади. 16 листопада світові столиці проінформували про створення незалежної польської держави. Польща повернулася на світову політичну мапу світу після 123 років небуття як держави. Немає сумніву, що здобуття поляками незалежності в 1918 році і її збереження, є чимось надзвичайно важливим в польській історії, подією колосального значення для польської нації. 11 листопада 1918 року ввійшло в польський національний пантеон і національну міфологію, як щось, що вже добряче “забронзовіло”.
У сприйнятті польського суспільства по іншому й бути не могло. Тим не менше, чи могло бути по іншому? Чи була Польща, так би мовити, приречена на незалежність? І чому полякам вдалася незалежність? З цими питаннями я звернувся до професора Антоні Дудека з Університету імені кардинала Стефана Вишинського:
Особым успехом он пользовался у ветеранов Первой мировой войны и представителей мелкого предпринимательства, так как эти группы особенно остро переживали унижение от поражения, угрозу коммунизма, страх безработицы и испытывали потребность в сильном лидере. При содействии В. Функа, бывшего издателя газеты «Берлинер Берзен Цайтунг», Гитлер стал встречаться с крупными немецкими промышленниками. Третьим важным источником поддержки стал Земельный союз (Landbond), объединявший землевладельцев и яростно выступавший против предложения правительства Веймарской республики о перераспределении земли.