37. Міжнародне становище Візантійської імперії в 1261-1453 рр.
У другій половині XIII - середині XV ст. територія Візантії істотно скоротилася. До її традиційних зовнішньополітичних ворогів на сході і на півночі приєдналися латиняни, що не втрачали надій на повернення володінь Латинської імперії і мали в розпорядженні підтримку папського престолу. У міжнародній торгівлі Візантія була не в силах конкурувати з Венецією і Генуєю, та і усередині країни італійське міста-республіки вигравали економічне суперництво у візантійського виробництва і торгівлі, розаряючи міські торговельно-ремісничі шари. На завершуючий стадії історії Візантія майже не знала періодів мирного життя, ведучи на своїх рубежах постійні битви, що неодноразово супроводжуються запеклими громадянськими війнами. Двічі, в 1274 р. і в 1438-1439 рр., в драматичній для Візантії зовнішньополітичній ситуації Константинополь намагався ціною ув'язнення церковної унії добитися політичного союзу із заходом, продовжуючи одночасно війни на знищення з єдиновірною Сербією і Болгарією. Ліонську унію 127 4 р. нерідко оцінюють як вдалий дипломатичний хід Михайла Палеолога, що зумів зруйнувати єдність супротивною йому на заході коаліції. Ферраро-флорентійська унія 1439 р., прийнята напередодні захоплення Константинополя, з'являється вже як жест відчаю імперії, що намагається будь-якими засобами відстрочити неминучу загибель. Проте і політичне мистецтво Михайла VIII Палеолога, і згоду Іоанна VIII Палеолога прийняти усі умови, продиктовані римсько-католицькою церквою, принесли один і той же результат: імперія не отримала очікуваної до Заходу. У самій же Візантії унія в обох випадках породжувала глибокий розкол суспільства, послабляючи його в той час, коли країна найбільше потребувала об'єднання усіх сил для віддзеркалення смертельно небезпечного ворога. Після того, як в 1389 р. турки-османи розбили на Косовом поле сербсько-боснійські війська, вирішивши наперед долю Балкан, а в 1393 р. завершили завоювання Болгарського царства, Візантія, услід за Сербією, визнала васальну залежність від держави Османа. Внутрішні ресурси опору були вичерпані. Запізніла спроба Заходу зупинити мперії Баязида закінчилася повною невдачею: в 1396 р. в битві при Нікополі на Дунаї османи розбили армію хрестоносців. Лише важка поразка турецького війська в битві при Анкарі в 1402 р. від загонів нового завойовника Сходу, Тамерлана, і наступна смута в період правління наступника Баязида, Мехмеда I, дозволили Візантії зберегтися як державі ще півстоліття, але і це дарований історією час був витрачений візантійським суспільством в боротьбі латинофільській, тюркофільській і ортодоксальною партій, що марно намагалися знайти вихід з історичної безвиході. 29 травня 1453 м. Константинополь був узятий штурмом, історія Візантійської імперії закінчилася. З падінням Візантії картина міжнародних відносин в Європі помітно змінилася. Імперія віками стримувала турецьку загрозу, забезпечуючи, незважаючи на усю гостроту конкурентної боротьби, загальні інтереси Заходу в торгівлі зі східними країнами. З узяттям Константинополя балканські і азіатські володіння турок-османів об'єдналися, що поставило імперію Османа в ряд найбільш могутніх держав середньовічної Європи. Південно-східна Європа надовго потрапила під владу завойовників, турецька небезпека впритул насувалася на центральної і східноєвропейські країни. Затвердження імперії Османа на Балканах і в басейні Чорного моря істотно підірвало торговельні обміни зі Сходом. Найбільший ущерб при новому розставлянні дійових осіб в Південно-східній Європі понесли Венеція і Генуя, поставлені перед необхідністю шукати альтернативні шляхи торгівлі традиційними східними товарами, що сприяло наближення епохи великих географічних відкриттів. У плані еволюції політико-правових ідей середньовіччя відхід з системи міжнародних відносин Візантійської держави означав падіння одного з основних центрів доктрини імперського універсалізму, тим більше впливового, що за ним стояла тисячолітня історія імперії. Що втратив ґрунт державності візантійський ойкуменізм поступово поступився місцем грецькій національній самосвідомості, але цей процес виражав вже тенденції нового часу, що наближається. 38. Римська церква в міжнародних відносинах ІІ половини І тис.
Родился в 1201г (1202?), после неожиданной гибели отца, галицко-волынского князя Романа Мстиславича (19 июня 1205), остался вместе со своим младшим братом Васильком на руках у матери. Галичане признают его своим князем. В 1206 г. Даниил был вынужден уйти из Галича во Владимир-Волынский (вместо с матерью-опекуншей и братом Васильком), а затем в Польшу. Вскоре он оказался в Венгрии, где пробыл до 1210 г. В следующем году Даниил подошел к Перемышлю с венгерскими войсками и захватил его. Вслед за этим ему удалось подчинить себе Звенигород, а затем вновь стать великим галицко-волынским князем. Фактически в Галиче «вокняжился» не Даниил, а его мать княгиня Анна. Именно она была правительницей, осуществлявшей внешнюю и внутреннюю политику в юные годы Даниила. Княгиня Анна не ужилась с галицким боярством, и Данилу вновь пришлось в 1211 г. покинуть Галич и уехать в Венгрию. В 1212 г. Даниил вернулся на Русь и обосновался в Каменце, где княжил совместно с братом Васильком и матерью княгиней Анной. С польских войск Даниилу удалось овладеть Тихомлем и Перемилем, а в следующем году он обосновался во Владимире-Волынском. Успех Даниила следует объяснять тем, что за него стояли все «больши и креплеиши» бояре его отца. В 1217 г. Даниилу удалось захватить Берестий, Угровск, Верещин, Столпье, Комов и «всю Украину». С 1219 г. он стал самостоятельным князем, ибо мать ого «восприимши мнискии чин». В 1225 г. он «попленил» всю землю Белзскую и Червеньскую. Однако удержать завоеванное не смог. В 1227 г. Даниил захватил Луцк, а затем Черторыйск, по в том же году потерял Перемышль. Луцкую и Пересопницкую волости он тут же передал в держание брату Васильку. В 1230 г. Даниилу удалось захватить Галич. Он лишил некоторых бояр их владений, а у двоюродного брата Александра Всеволодича отобрал Белз и Перемышль. Однако вскоре на территорию Руси вступили венгерские войска, и от владений Даниила вновь отпали Галич, Ярослав, Белз и Червень (1232 г.). В следующем году Данилу удалось присоединить к своим владениям Торческую волость, а затем он опять занял Галич и раздал много галицких земель боярам. По и на этот раз ему не удалось прочно закрепиться в Поднестровье. Вскоре он ушел оттуда под давлением боярства в Венгрию. За ним остались волынские владения.
37. Міжнародне становище Візантійської імперії в 1261-1453 рр.
У другій половині XIII - середині XV ст. територія Візантії істотно скоротилася. До її традиційних зовнішньополітичних ворогів на сході і на півночі приєдналися латиняни, що не втрачали надій на повернення володінь Латинської імперії і мали в розпорядженні підтримку папського престолу. У міжнародній торгівлі Візантія була не в силах конкурувати з Венецією і Генуєю, та і усередині країни італійське міста-республіки вигравали економічне суперництво у візантійського виробництва і торгівлі, розаряючи міські торговельно-ремісничі шари. На завершуючий стадії історії Візантія майже не знала періодів мирного життя, ведучи на своїх рубежах постійні битви, що неодноразово супроводжуються запеклими громадянськими війнами. Двічі, в 1274 р. і в 1438-1439 рр., в драматичній для Візантії зовнішньополітичній ситуації Константинополь намагався ціною ув'язнення церковної унії добитися політичного союзу із заходом, продовжуючи одночасно війни на знищення з єдиновірною Сербією і Болгарією. Ліонську унію 127 4 р. нерідко оцінюють як вдалий дипломатичний хід Михайла Палеолога, що зумів зруйнувати єдність супротивною йому на заході коаліції. Ферраро-флорентійська унія 1439 р., прийнята напередодні захоплення Константинополя, з'являється вже як жест відчаю імперії, що намагається будь-якими засобами відстрочити неминучу загибель. Проте і політичне мистецтво Михайла VIII Палеолога, і згоду Іоанна VIII Палеолога прийняти усі умови, продиктовані римсько-католицькою церквою, принесли один і той же результат: імперія не отримала очікуваної до Заходу. У самій же Візантії унія в обох випадках породжувала глибокий розкол суспільства, послабляючи його в той час, коли країна найбільше потребувала об'єднання усіх сил для віддзеркалення смертельно небезпечного ворога. Після того, як в 1389 р. турки-османи розбили на Косовом поле сербсько-боснійські війська, вирішивши наперед долю Балкан, а в 1393 р. завершили завоювання Болгарського царства, Візантія, услід за Сербією, визнала васальну залежність від держави Османа. Внутрішні ресурси опору були вичерпані. Запізніла спроба Заходу зупинити мперії Баязида закінчилася повною невдачею: в 1396 р. в битві при Нікополі на Дунаї османи розбили армію хрестоносців. Лише важка поразка турецького війська в битві при Анкарі в 1402 р. від загонів нового завойовника Сходу, Тамерлана, і наступна смута в період правління наступника Баязида, Мехмеда I, дозволили Візантії зберегтися як державі ще півстоліття, але і це дарований історією час був витрачений візантійським суспільством в боротьбі латинофільській, тюркофільській і ортодоксальною партій, що марно намагалися знайти вихід з історичної безвиході. 29 травня 1453 м. Константинополь був узятий штурмом, історія Візантійської імперії закінчилася. З падінням Візантії картина міжнародних відносин в Європі помітно змінилася. Імперія віками стримувала турецьку загрозу, забезпечуючи, незважаючи на усю гостроту конкурентної боротьби, загальні інтереси Заходу в торгівлі зі східними країнами. З узяттям Константинополя балканські і азіатські володіння турок-османів об'єдналися, що поставило імперію Османа в ряд найбільш могутніх держав середньовічної Європи. Південно-східна Європа надовго потрапила під владу завойовників, турецька небезпека впритул насувалася на центральної і східноєвропейські країни. Затвердження імперії Османа на Балканах і в басейні Чорного моря істотно підірвало торговельні обміни зі Сходом. Найбільший ущерб при новому розставлянні дійових осіб в Південно-східній Європі понесли Венеція і Генуя, поставлені перед необхідністю шукати альтернативні шляхи торгівлі традиційними східними товарами, що сприяло наближення епохи великих географічних відкриттів. У плані еволюції політико-правових ідей середньовіччя відхід з системи міжнародних відносин Візантійської держави означав падіння одного з основних центрів доктрини імперського універсалізму, тим більше впливового, що за ним стояла тисячолітня історія імперії. Що втратив ґрунт державності візантійський ойкуменізм поступово поступився місцем грецькій національній самосвідомості, але цей процес виражав вже тенденції нового часу, що наближається. 38. Римська церква в міжнародних відносинах ІІ половини І тис.
Объяснение:
Объяснение:
Родился в 1201г (1202?), после неожиданной гибели отца, галицко-волынского князя Романа Мстиславича (19 июня 1205), остался вместе со своим младшим братом Васильком на руках у матери. Галичане признают его своим князем. В 1206 г. Даниил был вынужден уйти из Галича во Владимир-Волынский (вместо с матерью-опекуншей и братом Васильком), а затем в Польшу. Вскоре он оказался в Венгрии, где пробыл до 1210 г. В следующем году Даниил подошел к Перемышлю с венгерскими войсками и захватил его. Вслед за этим ему удалось подчинить себе Звенигород, а затем вновь стать великим галицко-волынским князем. Фактически в Галиче «вокняжился» не Даниил, а его мать княгиня Анна. Именно она была правительницей, осуществлявшей внешнюю и внутреннюю политику в юные годы Даниила. Княгиня Анна не ужилась с галицким боярством, и Данилу вновь пришлось в 1211 г. покинуть Галич и уехать в Венгрию. В 1212 г. Даниил вернулся на Русь и обосновался в Каменце, где княжил совместно с братом Васильком и матерью княгиней Анной. С польских войск Даниилу удалось овладеть Тихомлем и Перемилем, а в следующем году он обосновался во Владимире-Волынском. Успех Даниила следует объяснять тем, что за него стояли все «больши и креплеиши» бояре его отца. В 1217 г. Даниилу удалось захватить Берестий, Угровск, Верещин, Столпье, Комов и «всю Украину». С 1219 г. он стал самостоятельным князем, ибо мать ого «восприимши мнискии чин». В 1225 г. он «попленил» всю землю Белзскую и Червеньскую. Однако удержать завоеванное не смог. В 1227 г. Даниил захватил Луцк, а затем Черторыйск, по в том же году потерял Перемышль. Луцкую и Пересопницкую волости он тут же передал в держание брату Васильку. В 1230 г. Даниилу удалось захватить Галич. Он лишил некоторых бояр их владений, а у двоюродного брата Александра Всеволодича отобрал Белз и Перемышль. Однако вскоре на территорию Руси вступили венгерские войска, и от владений Даниила вновь отпали Галич, Ярослав, Белз и Червень (1232 г.). В следующем году Данилу удалось присоединить к своим владениям Торческую волость, а затем он опять занял Галич и раздал много галицких земель боярам. По и на этот раз ему не удалось прочно закрепиться в Поднестровье. Вскоре он ушел оттуда под давлением боярства в Венгрию. За ним остались волынские владения.