Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.[3]
Объяснение:
З кінця 5 до початку 3 тисячоліття до н. е. в Україні тривала доба енеоліту, що позначилась впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно-кліматичних зон: скотарство у степу, хліборобство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі.
Героизм и патриотизм советского народа, ярко проявившиеся в годы Великой Отечественной войны, взаимосвязаны. Эти два понятия — стороны одной медали. Страна не выдержала бы такого страшного и сурового испытания, если бы не жила единой мыслью: “Все для фронта, все для победы!” Солдаты самоотверженно воевали, не имея ни выходных, ни праздников, но так же жил и тыл: ведь солдатам нужны были патроны, снаряды, оружие, истребители и бомбардировщики, танки, пушки, зенитки, чтобы бить фашистов. Все это делали в тылу.
Страна “ковала победу” общими усилиями всего народа. Вместо ушедших на фронт к станкам встали их отцы и матери, жены и дети. Дедушка рассказывал, что им, подросткам, не достающим до станка, делали специальные подставки и никаких поблажек — двенадцать часов у станка, а в пересменку — восемнадцать. Спали тут же, в цеху, чтобы не тратить время на дорогу домой и обратно. Да и холодно было дома, а на заводе, около литейного цеха, был небольшой “закуток”, там обычно отсыпалась смена. Дед со слезами вспоминал, что их вывезли на Урал, станки ставили на открытом месте под навесы и сразу начинали выпускать снаряды, пули. А стены возводили позже.
В колхозах женщины, старики и дети растили хлеб, картофель, овощи, сохраняли скот, чтобы было чем кормить армию. Наше поколение мало задумывается о о Великой войне, которую не пережили, а героически выстояли — ведь она шла почти четыре года!
Откуда брались душевные и физические силы? Гордость охватывает меня, когда думаю, что страна не только воевала, она жила суровой и вдохновенной жизнью — снимались кинофильмы: “Иван Грозный”, “Русские люди”, работали театры, писатели и артисты выезжали на фронт бойцам в осажденном Ленинграде. Д. Д. Шостакович написал в блокадном Ленинграде свою Седьмую симфонию, Твардовский — поэму “Василий Теркин”, в Ташкенте строился драматический театр. Нет, такой народ невозможно поработить! Я горжусь своей принадлежностью к великой России!
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.[3]
Объяснение:
З кінця 5 до початку 3 тисячоліття до н. е. в Україні тривала доба енеоліту, що позначилась впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно-кліматичних зон: скотарство у степу, хліборобство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі.
Героизм и патриотизм советского народа, ярко проявившиеся в годы Великой Отечественной войны, взаимосвязаны. Эти два понятия — стороны одной медали. Страна не выдержала бы такого страшного и сурового испытания, если бы не жила единой мыслью: “Все для фронта, все для победы!” Солдаты самоотверженно воевали, не имея ни выходных, ни праздников, но так же жил и тыл: ведь солдатам нужны были патроны, снаряды, оружие, истребители и бомбардировщики, танки, пушки, зенитки, чтобы бить фашистов. Все это делали в тылу.
Страна “ковала победу” общими усилиями всего народа. Вместо ушедших на фронт к станкам встали их отцы и матери, жены и дети. Дедушка рассказывал, что им, подросткам, не достающим до станка, делали специальные подставки и никаких поблажек — двенадцать часов у станка, а в пересменку — восемнадцать. Спали тут же, в цеху, чтобы не тратить время на дорогу домой и обратно. Да и холодно было дома, а на заводе, около литейного цеха, был небольшой “закуток”, там обычно отсыпалась смена. Дед со слезами вспоминал, что их вывезли на Урал, станки ставили на открытом месте под навесы и сразу начинали выпускать снаряды, пули. А стены возводили позже.
В колхозах женщины, старики и дети растили хлеб, картофель, овощи, сохраняли скот, чтобы было чем кормить армию. Наше поколение мало задумывается о о Великой войне, которую не пережили, а героически выстояли — ведь она шла почти четыре года!
Откуда брались душевные и физические силы? Гордость охватывает меня, когда думаю, что страна не только воевала, она жила суровой и вдохновенной жизнью — снимались кинофильмы: “Иван Грозный”, “Русские люди”, работали театры, писатели и артисты выезжали на фронт бойцам в осажденном Ленинграде. Д. Д. Шостакович написал в блокадном Ленинграде свою Седьмую симфонию, Твардовский — поэму “Василий Теркин”, в Ташкенте строился драматический театр. Нет, такой народ невозможно поработить! Я горжусь своей принадлежностью к великой России!
Объяснение: