Моско́вское восста́ние 1547 го́да — волнения средних и низших слоёв городского населения, произошедшие в Москве после засухи и пожаров 1547 года. В отсутствие государя в столице начались волнения, оставшиеся без крова люди искали виноватых в поджогах и колдовстве. Народная молва обвинила в случившемся непопулярных родственников матери великих князей. 26 июня разъярённая толпа убила родственника Ивана IV Юрия Глинского. Через три дня толпа отправилась к царю, требуя расправы над остальными Глинскими. Целью восставших было падение этого боярского рода. После переговоров и уступок люди разошлись, зачинщики были впоследствии арестованы и казнены[1][2][3].
Українофо́бія (україноненависництво, антиукраїнізм, україножерство) — агресивне несприйняття існування України, її суверенітету та української нації, форма зверхності, ірраціональна і злісна ворожість до українців як народу, їхньої культури, мови та історії, традицій та менталітету або до України як держави, ненависть до всього українського, вороже ставлення до українства та всіх виявів української національно-культурної самобутності[2], заперечення існування української нації.
Объяснение:
Українофобія є різновидом ксенофобії — ненависті до незнайомого чи чужого гається серед народів, які жили в контакті з українцями в колишньому СРСР чи інших місцях[2]. Українофобія — є таким самим проявом нетолерантності, як і будь-які прояви нацизму, расизму, шовінізму[3].
Українофобія відрізняється від інших національних фобій переважно своєю інтенсивністю[2]. Інколи українофобія використовується як засіб для відволікання від реальних проблем[4]. Українофобія у більшості випадків — це «не проста „насмішка“ над українською нацією, а щире бажання їй зла»[2]. Українофобські настрої також підживлюються і розпалюються в рамках великих геополітичних проектів[2]. Українофобія є формою великодержавної агресії, яка раніше кваліфікувалася в політичній літературі як великодержавне хамство й насильство щодо тих народів, котрі становлять корінну більшість[2].
Українофобія є явищем того самого порядку, що й антисемітизм, але на відміну від нього, українофобія — явище більш політичне і здебільшого характерне для людей, що проживають в Україні і не сприймають її[2].
Українофобія й антиукраїнізм є близькими поняттями, але українофобія ближче до психічної сфери, а антиукраїнізм — це більш концептуальне поняття і зводиться до політики[2].
Українофобія — явище не нове. Термін «українофобія» зустрічається в статті Сергія Єфремова «Українське життя 1912-го» ще в 1912 році[5]. Втім, слово «українофобія» молодше за його прояви. Окреслюючи та описуючи явище неприязні, іноді — ненависті до українців фактично в категоріях, властивих українофобству, українські діячі доволі не часто вживали саме слово до початку XX століття і вже дещо частіше — починаючи від 1905—1907 років. З середини XX століття це поняття було забуте в СРСР, перемістившись у середовище української діаспори, звідки переважно повернулося в Україну в 1990-х.[6]
Моско́вское восста́ние 1547 го́да — волнения средних и низших слоёв городского населения, произошедшие в Москве после засухи и пожаров 1547 года. В отсутствие государя в столице начались волнения, оставшиеся без крова люди искали виноватых в поджогах и колдовстве. Народная молва обвинила в случившемся непопулярных родственников матери великих князей. 26 июня разъярённая толпа убила родственника Ивана IV Юрия Глинского. Через три дня толпа отправилась к царю, требуя расправы над остальными Глинскими. Целью восставших было падение этого боярского рода. После переговоров и уступок люди разошлись, зачинщики были впоследствии арестованы и казнены[1][2][3].
Українофо́бія (україноненависництво, антиукраїнізм, україножерство) — агресивне несприйняття існування України, її суверенітету та української нації, форма зверхності, ірраціональна і злісна ворожість до українців як народу, їхньої культури, мови та історії, традицій та менталітету або до України як держави, ненависть до всього українського, вороже ставлення до українства та всіх виявів української національно-культурної самобутності[2], заперечення існування української нації.
Объяснение:
Українофобія є різновидом ксенофобії — ненависті до незнайомого чи чужого гається серед народів, які жили в контакті з українцями в колишньому СРСР чи інших місцях[2]. Українофобія — є таким самим проявом нетолерантності, як і будь-які прояви нацизму, расизму, шовінізму[3].
Українофобія відрізняється від інших національних фобій переважно своєю інтенсивністю[2]. Інколи українофобія використовується як засіб для відволікання від реальних проблем[4]. Українофобія у більшості випадків — це «не проста „насмішка“ над українською нацією, а щире бажання їй зла»[2]. Українофобські настрої також підживлюються і розпалюються в рамках великих геополітичних проектів[2]. Українофобія є формою великодержавної агресії, яка раніше кваліфікувалася в політичній літературі як великодержавне хамство й насильство щодо тих народів, котрі становлять корінну більшість[2].
Українофобія є явищем того самого порядку, що й антисемітизм, але на відміну від нього, українофобія — явище більш політичне і здебільшого характерне для людей, що проживають в Україні і не сприймають її[2].
Українофобія й антиукраїнізм є близькими поняттями, але українофобія ближче до психічної сфери, а антиукраїнізм — це більш концептуальне поняття і зводиться до політики[2].
Українофобія — явище не нове. Термін «українофобія» зустрічається в статті Сергія Єфремова «Українське життя 1912-го» ще в 1912 році[5]. Втім, слово «українофобія» молодше за його прояви. Окреслюючи та описуючи явище неприязні, іноді — ненависті до українців фактично в категоріях, властивих українофобству, українські діячі доволі не часто вживали саме слово до початку XX століття і вже дещо частіше — починаючи від 1905—1907 років. З середини XX століття це поняття було забуте в СРСР, перемістившись у середовище української діаспори, звідки переважно повернулося в Україну в 1990-х.[6]