Одним з найбільш поширених видів історичних джерел на Україні в XVI — XVIII ст. є літописні записи. Вони торкаються астрономічних і метеорологічних явищ, воєнних подій, культурних справ, життя видатних людей, інколи і переживань самих авторів записок тощо. Подекуди такі історичні записи виростали в літописи. Літописним записам в Галичині особливу увагу приділив історик Антін Петрушевич[1]. Він почав систематично збирати ці записи і опублікував їх під заголовком «Сводная галицко-русская летопись» у шістьох випусках (1874 — 1897 рр.)[2]. Основний недолік цієї великої і цінної праці полягає в тому, що Петрушевич не опублікував повного тексту окремих літописів, а розбив їх на окремі роки і помістив у різних випусках «Сводной летописи». Через це важко реконструювати повністю будь-який літопис і показати, які роки він охоплював та яким був його зміст. Але і при цих недоліках «Сводная летопись» залишається єдиним виданням, на основі якого можна досліджувати давнє літописання Галичини. Публікації інших дослідників — І. Франка, В. Антоновича, І. Свєнціцького, А. Крижановського — дають тільки невеликі доповнення.
Проведений аналіз опублікованих матеріалів показав, що збереглися літописні записки з 50 місцевостей Галичини. Деякі з них мають випадковий характер. Але є записки ряду міст і сіл, які велись більш систематично. Вони становлять інтерес для дослідника давнього літописання.
Одним з найбільших центрів літописання був Львів. Найдавніші літописні записки, текст яких дійшов до нас, залишив Антон Іринкович, священик Богоявленської церкви на Галицькому передмісті у Львові. Він переписав власноручно служебну Мінею в 1543 р. і на останньому аркуші дописав: «Того року била великая война у Москві с кралем полским Жикгимонтом, з того тиж року волоокій побрал Покутє і Галич випалил мсца іюл в 13 на стого пророка Іліи». В іншому місці цієї книги ця записка повторюється в дещо іншому вигляді: «Того року била великая война у Москві і достали ляхове на Москві Стародуба на стго мчка Луппа і інших замков»[3].
Деякі записи на книгах тієї ж Богоявленської церкви робили учителі братської школи: «Року по нароженю Іс. Х-а 1601 била до Москви ухвала на сеймі вальном варшавском, на котором соймі тогож року бил посол перский»; «Матфей Іоанович, прозвиском Нетленний, родом з Рихтич із села, ту у Богоявленя держал школу року 1608»; «Яков Черкаский держав школу року бжия 1645»; «Петро Журавель мешкал року 1682 мца марта». Одна записка дещо ширшого змісту: «Року бжго 1704 і рк. 1705 повітри било ве Львові великоє. В тим же року вийшли войска козації великії, пан Мазепа, гетман запорозкій, где і зимовали в Польши противко шведом. А я-м натенчас бил дидаскалом у Богоявленія, Феодор Григорович, за резидованя пп. старших братей, пана Сімеона Гребійки і пана Іоанна Гуркевича і іних панов братства»[4].
В 1704 р. Стефан Лясковський, член Львівського Успенського 'братства, склав опис зловживань шведських військ у Львові[5].
На окремому аркуші збереглись записки невідомих авторів 1670, 1691 та 1748 рр., зроблені, очевидно, у Львові; остання з них про затемнення сонця, сарану і дорожнечу[6].
Ряд записок зроблено у близьких околицях Львова. На одному з рукописів монастиря в Крехові (тепер Нестерівського району) збереглася записка про похід запорізьких військ під проводом Богдана Хмельницького 1648 р. в Галичину та про спустошення країни польським військом[7]. В рукописі монастиря у Деревлянській Волиці (Кам’ян-сько-Буського району) є запис про наступ турків 1762 р. та інші події[8]. У селі Знесінні під Львовом зберігся опис перебування шведських військ у Львові в 1704 р.[9] З Белза (Забузького району) дійшли записки про пожежі міста 1637 та 1644 pp.[10], з Вербиці (того ж району) згадка про війну 1638 р.[11] Записки з Нових Стрілиш, (Ходорівського району Львівської області) 1681 — 1691 pp. торкаються місцевих справ, зокрема згадують про появу сарани [12]. Записки з Каба- ровець (Зборівського району Тернопільської області) повідомляють про голод 1795 р. та про теплу зиму 1796 р.[13] З Маркополя (Бродівського району Львівської області) є звістка про похід російських і українських військ 1733 р.[14]
Розвиток культури у другій половині XIII — XV ст. визначався складною історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Русь розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одного або неміцно пов'язаних певними військово-політичними договірними відносинами. Джерела нараховують 18 великих державних утворень, а якщо враховувати й дрібні, то біля 30-ти. Внаслідок відсутності політичної єдності, неповного підпорядкування молодших князів старшим князям не було і військової єдності. Тому протистояти великим, добре навченим, наполегливим і жорстоким військам монголо-татар князям Русі було надто складно. Вже при першому зіткненні на ріці Калка в 1223 р. русичі зазнали поразки, але і це не привело до подолання міжусобних конфліктів.
1237—1240 рр. можна вважати найтрагічнішими в історії Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вуличних боїв, масової загибелі людей у Києві, Чернігові та інших містах. Разом з містами знищувалися і витвори культури, було вбито і забрано в полон десятки тисяч людей, серед яких зустрічалося немало різних майстрів, решта населення втекла в ліси, обезлюдніли цілі області.
У 40-х роках XIII століття для більшості князівств Русі почалася іноземна навала, яка закінчилася лише через чверть сторіччя і ще стільки ж тривали періодичні набіги казанських, астраханських і кримських ханів. Військові спустошення і важкий тиск податків привели до затяжного економічного занепаду. За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодного міста. Масштаби кам'яного будівництва досягли рівня, що передував нашестю, тільки через сто років. У ряді виробництв ігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість: зникли сердолікове намисто, скляні браслети, мистецтво перетої емалі, поліхромна кераміка, виробництво смальти для мозаїк, більшість прийомів обробки металу і багато іншого. Зв'язок міста з селом, який зароджувався, широка торгівля великих міст з периферією були знищені татарами практично скрізь. Відбувся відрив Русі від світових торговельних шляхів, затрималося формування буржуазних елементів суспільства. Деякі дослідники серед наслідків навали виділяють зміни в ході внутрішнього розвитку: перехід від добровільного єднання під владою одного князя до піднесення ролі монарха. Але, всупереч думці деяких західних вчених, монголо-татари істотно не вплинули на сам характер культури, яка стояла набагато розвиненішою за культуру завойовників. Хоч у мову і проникли деякі слова, принесені татарами (базар, вежа, черевик, скриня, горище, ковпак, кафтан), загалом культура на Русі розвивалася на внутрішній основі. Крім того, знаходячись під владою степових орд, Київська Русь зберігала зв'язок з візантійським світом, що сприяло розквіту духовності в майбутньому. Руська митрополія перебувала під невсипущим контролем Константинополя. Володарі Орди, розуміючи значення церкви, звільнили православне духовенство від данини й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови, що митрополити, як і князі, будуть їздити за ярликом в Орду. Тому навіть у скрутні для Русі часи в монастирях і церквах продовжувало концентруватися культурне життя.
Потрібно зазначити, що різні князівства різною мірою відчули наслідки монголо-татарського нашестя. Воно визначило остаточне оформлення в XIII — XIV століть історичних шляхів розвитку основних регіонів Русі: південно-західного з центром у Галицько-Волинському князівстві, яке охоплює в основному етнічні території сучасної України, північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівстві і північно-західного з центром у Новгороді. Київське і Чернігівське князівства занепали. У зв'язку з переміщенням європейської торгівлі з Візантії у Західну Європу на Русі торговельні пріоритети перемістилися з Київського у Галицько-Волинське князівство, де перетиналися шляхи із західної, північної і східної Європи. Це, в свою чергу, обумовило інтенсивний культурний розвиток вказаного регіону. Литовське правління, що постало на українських землях з другої половини XIV століття, кардинально не вплинуло на культурний процес. Принцип литовської політики «нічого не змінювати і нічого не вводити» якнайкраще відповідав інтересам підвладного йому населення. Крім того, певною мірою литовське правління сприяло інтенсивним зв'язкам вказаних земель з Західною Європою і її впливу на місцеву культуру.
Объяснение:
Выпишите то что нужно, если подойдёт отметьте как лучший
Відповідь:
Вистачить Гі :)
Пояснення:
Одним з найбільш поширених видів історичних джерел на Україні в XVI — XVIII ст. є літописні записи. Вони торкаються астрономічних і метеорологічних явищ, воєнних подій, культурних справ, життя видатних людей, інколи і переживань самих авторів записок тощо. Подекуди такі історичні записи виростали в літописи. Літописним записам в Галичині особливу увагу приділив історик Антін Петрушевич[1]. Він почав систематично збирати ці записи і опублікував їх під заголовком «Сводная галицко-русская летопись» у шістьох випусках (1874 — 1897 рр.)[2]. Основний недолік цієї великої і цінної праці полягає в тому, що Петрушевич не опублікував повного тексту окремих літописів, а розбив їх на окремі роки і помістив у різних випусках «Сводной летописи». Через це важко реконструювати повністю будь-який літопис і показати, які роки він охоплював та яким був його зміст. Але і при цих недоліках «Сводная летопись» залишається єдиним виданням, на основі якого можна досліджувати давнє літописання Галичини. Публікації інших дослідників — І. Франка, В. Антоновича, І. Свєнціцького, А. Крижановського — дають тільки невеликі доповнення.
Проведений аналіз опублікованих матеріалів показав, що збереглися літописні записки з 50 місцевостей Галичини. Деякі з них мають випадковий характер. Але є записки ряду міст і сіл, які велись більш систематично. Вони становлять інтерес для дослідника давнього літописання.
Одним з найбільших центрів літописання був Львів. Найдавніші літописні записки, текст яких дійшов до нас, залишив Антон Іринкович, священик Богоявленської церкви на Галицькому передмісті у Львові. Він переписав власноручно служебну Мінею в 1543 р. і на останньому аркуші дописав: «Того року била великая война у Москві с кралем полским Жикгимонтом, з того тиж року волоокій побрал Покутє і Галич випалил мсца іюл в 13 на стого пророка Іліи». В іншому місці цієї книги ця записка повторюється в дещо іншому вигляді: «Того року била великая война у Москві і достали ляхове на Москві Стародуба на стго мчка Луппа і інших замков»[3].
Деякі записи на книгах тієї ж Богоявленської церкви робили учителі братської школи: «Року по нароженю Іс. Х-а 1601 била до Москви ухвала на сеймі вальном варшавском, на котором соймі тогож року бил посол перский»; «Матфей Іоанович, прозвиском Нетленний, родом з Рихтич із села, ту у Богоявленя держал школу року 1608»; «Яков Черкаский держав школу року бжия 1645»; «Петро Журавель мешкал року 1682 мца марта». Одна записка дещо ширшого змісту: «Року бжго 1704 і рк. 1705 повітри било ве Львові великоє. В тим же року вийшли войска козації великії, пан Мазепа, гетман запорозкій, где і зимовали в Польши противко шведом. А я-м натенчас бил дидаскалом у Богоявленія, Феодор Григорович, за резидованя пп. старших братей, пана Сімеона Гребійки і пана Іоанна Гуркевича і іних панов братства»[4].
В 1704 р. Стефан Лясковський, член Львівського Успенського 'братства, склав опис зловживань шведських військ у Львові[5].
На окремому аркуші збереглись записки невідомих авторів 1670, 1691 та 1748 рр., зроблені, очевидно, у Львові; остання з них про затемнення сонця, сарану і дорожнечу[6].
Ряд записок зроблено у близьких околицях Львова. На одному з рукописів монастиря в Крехові (тепер Нестерівського району) збереглася записка про похід запорізьких військ під проводом Богдана Хмельницького 1648 р. в Галичину та про спустошення країни польським військом[7]. В рукописі монастиря у Деревлянській Волиці (Кам’ян-сько-Буського району) є запис про наступ турків 1762 р. та інші події[8]. У селі Знесінні під Львовом зберігся опис перебування шведських військ у Львові в 1704 р.[9] З Белза (Забузького району) дійшли записки про пожежі міста 1637 та 1644 pp.[10], з Вербиці (того ж району) згадка про війну 1638 р.[11] Записки з Нових Стрілиш, (Ходорівського району Львівської області) 1681 — 1691 pp. торкаються місцевих справ, зокрема згадують про появу сарани [12]. Записки з Каба- ровець (Зборівського району Тернопільської області) повідомляють про голод 1795 р. та про теплу зиму 1796 р.[13] З Маркополя (Бродівського району Львівської області) є звістка про похід російських і українських військ 1733 р.[14]
Розвиток культури у другій половині XIII — XV ст. визначався складною історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Русь розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одного або неміцно пов'язаних певними військово-політичними договірними відносинами. Джерела нараховують 18 великих державних утворень, а якщо враховувати й дрібні, то біля 30-ти. Внаслідок відсутності політичної єдності, неповного підпорядкування молодших князів старшим князям не було і військової єдності. Тому протистояти великим, добре навченим, наполегливим і жорстоким військам монголо-татар князям Русі було надто складно. Вже при першому зіткненні на ріці Калка в 1223 р. русичі зазнали поразки, але і це не привело до подолання міжусобних конфліктів.
1237—1240 рр. можна вважати найтрагічнішими в історії Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вуличних боїв, масової загибелі людей у Києві, Чернігові та інших містах. Разом з містами знищувалися і витвори культури, було вбито і забрано в полон десятки тисяч людей, серед яких зустрічалося немало різних майстрів, решта населення втекла в ліси, обезлюдніли цілі області.
У 40-х роках XIII століття для більшості князівств Русі почалася іноземна навала, яка закінчилася лише через чверть сторіччя і ще стільки ж тривали періодичні набіги казанських, астраханських і кримських ханів. Військові спустошення і важкий тиск податків привели до затяжного економічного занепаду. За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодного міста. Масштаби кам'яного будівництва досягли рівня, що передував нашестю, тільки через сто років. У ряді виробництв ігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість: зникли сердолікове намисто, скляні браслети, мистецтво перетої емалі, поліхромна кераміка, виробництво смальти для мозаїк, більшість прийомів обробки металу і багато іншого. Зв'язок міста з селом, який зароджувався, широка торгівля великих міст з периферією були знищені татарами практично скрізь. Відбувся відрив Русі від світових торговельних шляхів, затрималося формування буржуазних елементів суспільства. Деякі дослідники серед наслідків навали виділяють зміни в ході внутрішнього розвитку: перехід від добровільного єднання під владою одного князя до піднесення ролі монарха. Але, всупереч думці деяких західних вчених, монголо-татари істотно не вплинули на сам характер культури, яка стояла набагато розвиненішою за культуру завойовників. Хоч у мову і проникли деякі слова, принесені татарами (базар, вежа, черевик, скриня, горище, ковпак, кафтан), загалом культура на Русі розвивалася на внутрішній основі. Крім того, знаходячись під владою степових орд, Київська Русь зберігала зв'язок з візантійським світом, що сприяло розквіту духовності в майбутньому. Руська митрополія перебувала під невсипущим контролем Константинополя. Володарі Орди, розуміючи значення церкви, звільнили православне духовенство від данини й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови, що митрополити, як і князі, будуть їздити за ярликом в Орду. Тому навіть у скрутні для Русі часи в монастирях і церквах продовжувало концентруватися культурне життя.
Потрібно зазначити, що різні князівства різною мірою відчули наслідки монголо-татарського нашестя. Воно визначило остаточне оформлення в XIII — XIV століть історичних шляхів розвитку основних регіонів Русі: південно-західного з центром у Галицько-Волинському князівстві, яке охоплює в основному етнічні території сучасної України, північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівстві і північно-західного з центром у Новгороді. Київське і Чернігівське князівства занепали. У зв'язку з переміщенням європейської торгівлі з Візантії у Західну Європу на Русі торговельні пріоритети перемістилися з Київського у Галицько-Волинське князівство, де перетиналися шляхи із західної, північної і східної Європи. Це, в свою чергу, обумовило інтенсивний культурний розвиток вказаного регіону. Литовське правління, що постало на українських землях з другої половини XIV століття, кардинально не вплинуло на культурний процес. Принцип литовської політики «нічого не змінювати і нічого не вводити» якнайкраще відповідав інтересам підвладного йому населення. Крім того, певною мірою литовське правління сприяло інтенсивним зв'язкам вказаних земель з Західною Європою і її впливу на місцеву культуру.
Объяснение:
Выпишите то что нужно, если подойдёт отметьте как лучший