шляхетська демократія (пол. demokracja szlachecka) — політична система, що існувала в xvi -xviii століттях в королівстві польському, а після в речі посполитій. характеризується наявністю широких прав дворянства ( шляхти) в інні країною.
шляхетська демократія з певною часткою умовності являє собою варіант представницької демократії з тією різницею, що народом в речі посполитій вважалося не все населення, лише шляхта (в принципі, цей політичний режим можна назвати і олігархією). у той же час, річ посполита не була республікою (хоча і називалася річ посполита, тобто республіка), так як державу очолював довічно обраний монарх. право вибору монарха належало сейму — шляхетському представницькому зібранню. представництво сейму забезпечувалося участю в його складі депутатів від дрібніших зборів шляхти — земських сеймиків. депутати обиралися шляхтою певного регіону і отримували від сеймику інструкції, в яких прописувалося, як їм голосувати на вальному (загальному) сеймі. після закінчення загального сейму знову скликалися сеймики, на яких депутати звітували перед шляхтою ( реляційні сеймики).
по нешавських статутах 1454 сеймики отримали від короля казимира iv ягеллона широкі права на участь у загальнодержавних справах. до складу сейму входили король, члени посольської ізби та сенату. в посольській ізбі засідало 170 депутатів, обраних на сеймиках (предсеймових). сенат не був виборним органом і складався з членів королівського ради — панів радних. до них належали ряд вищих духовних і світських сановників. король вважався третім станом і скликав засідання. вальний сейм повинен був збиратися кожні два роки на термін шість тижнів.
шляхетська демократія. перехід до фільварково-панщинного господарства сприяв економічному й політичному посиленню шляхти. до того ж питома вага дворянства в загальній масі польського населення була значно вищою, ніж в інших європейських країнах. цими обставинами й пояснювалася політична активність польської шляхти та її інтерес до державних справ. на межі хv-хvі ст. у польщі завершилось оформлення станової монархії: у країні діяв двопалатний сейм. верхня палата — сенат — включала представників вищого духовенства та магнатів, зайнятих на високих державних посадах. до нижньої палати — посольської ізби — входили депутати, обрані на сеймиках — з'їздах місцевої шляхти. селяни та міста від участі в сеймі повністю усувались. головну роль у ньому дедалі більше перебирала на себе шляхта. сейм міг не тільки впливати на рішення короля, але навіть обмежувати його дії. у свою чергу, поведінка сейму залежала від позиції сеймиків. до того ж, хоч з xiv ст. у країні правили лише представники династії ягеллонів, королівська влада залишалася виборною. все це надавало своєрідності державному устрою польщі.
всередині дворянського стану, між можновладцями і шляхтою, точилася боротьба за вплив на короля. у 1530 р. вона вилилася у відкрите політичне протистояння. поштовхом до нього послужило те, що літній король сигізмунд і (1506-15-48), за наполяганням своєї дружини-італійки бони сфорца, провів обрання і коронацію їхнього дев'ятирічного сина сигізмунда августа. це суперечило традиції, адже нового короля можна було обирати лише після смерті його попередника. стало зрозуміло, що здійснено спробу замінити виборну монархію спадковою. обурена шляхта звинуватила сигізмунда і в порушенні законів, але далі цього не пішло.
сигізмунд ll август (1548–1572) продовжив лінію батька, через що між ним і шляхтою виник конфлікт. проте коли королю знадобилися гроші для ведення війни, а отримати їх він міг лише за згоди шляхти, монарху довелося піти на поступки. на подив усього сейму сигізмунд август з'явився на його засідання не в звичному для нього модному італійському, а в шляхетському вбранні. до того ж він звернувся до сейму польською мовою, а не латиною, як завжди. то були символічні ознаки зміни позиції короля, його прагнення домовитись зі шляхтою. результатом компромісу стало затвердження принципу обрання польських королів.
після смерті сигізмунда ii августа, останнього з династії ягеллонів, польським королем обрали французького принца генріха валуа (1573–1574). перед вступом на трон він заприсягcя не порушувати законів речі посполитої. король був зобов'язаний кожні два роки скликати сейм, не міг без його згоди оголошувати війну, укладати мир, видавати закони, скликати ополчення. відмова монарха від виконання своїх зобов'язань звільняла шляхту від покори йому. таке посилення позицій шляхти мало наслідком введення в дію принципу «вільного вето» (заборони). якщо хоча б один із депутатів сейму вимовляв: «не дозволяю», рішення не приймалось, навіть коли всі інші за нього проголосували. почалися постійні зриви в роботі сейму. нерідко траплялось, що депутати роз'їжджались по своїх маєтках, так нічого й не вирішивши. саме тоді стали казати, що польща тримається непорядком.
в переводе на язык махабхарата означает "великое сказание о потомках бхараты" или "сказание о великой битве бхаратов". махабхарата – героическая поэма, состоящая из 18 книг, или парв. в виде приложения она имеет еще 19-ю книгу – хариваншу, т. е. "родословную хари". в нынешней своей редакции махабхарата содержит свыше ста тысяч шлок, или двустиший, и по объему в восемь раз превосходит "илиаду" и "одиссею" гомера, взятых вместе.
по свидетельству самого памятника, помимо нынешней полной редакции махабхараты, существовала и первоначальная - краткая редакция этой поэмы, состоявшая из двадцати четырех тысяч шлок. эта редакция излагает основное сказание эпопеи, которое посвящено непримиримой вражды между кауравами и пандавами – сыновьями двух братьев дхритараштры и панду. в эту вражду и вызванную ею борьбу, согласно сказанию, постепенно вовлекаются многочисленные народы и племена индии, северной и южной. она оканчивается страшной, кровопролитной битвой, в которой гибнут почти все участники обеих сторон. одержавшие победу столь дорогою ценой объединяют страну под своей властью. таким образом, главной идеей основного сказания является единство индии.
индийская традиция считает махабхарату единым произведением, а авторство ее приписывает легендарному мудрецу кришне-двайпаяне вьясе. согласно махабхарате, вьяса, автор поэмы, является сыном прекрасной сатьявати, дочери царя рыбаков, от странствующего мудреца парашары. вьяса почитается не только современником, но и близким родственником героев махабхараты.
поэма махабхарата начинается с двенадцатилетнего змеиного жертвоприношения царя шаунаки, которое происходит в лесу наймиша. сказитель уграшравас навещает собравшихся там мудрецов. по их просьбе, он рассказывает им легенды и сказания, содержащиеся в первых 53 главах. в дальнейшем мудрецы просят его рассказать поэму махабхарату. и уграшравас излагает поэму точно так, как он слышал ее от вайшампаяны, ученика вьясы. начиная с 55-й главы и до конца поэмы изложение ведется от лица вайшампаяны. но в тех частях, когда повествование переходит к описанию великой битвы, вайшампаяна в своем рассказе уступает место санджайе, вознице слепого царя дхритараштры. перед началом сражения санджая получил от вьясы сверхъестественный дар присутствовать невидимым в любом месте поля боя и быть свидетелем всех событий. то, что он видит и сообщает своему слепому царю, передается слово в слово вайшампаяной (книги vi-x).
таким образом, в изложении махабхараты введены попеременно три основных рассказчика: 1) уграшравас, обращающийся к царю шаунаке, 2) вайшампаяна, обращающийся к царю джанамеджайе, и 3) санджая, обращающийся к царю дхритараштре.
рамаяна (сказание о раме) – часть индуистского канона смрити, получившая свое окончательное оформление между iv в. до н. э. – ii в. н. э. индийские поэтики называют автора рамаяны – вальмики – "первым поэтом" (адикави), а саму рамаяну – первым художественным эпосом (кавья).
эпическая поэма состоит из 24 тысяч стихов (шлок), объединённых в 7 книг (канд):
канда – книга о детстве рамыайодхья канда – книга о царском дворе в айодхьеаранья канда – книга о жизни рамы в лесной пустынекишкиндха канда – книга о союзе рамы с обезьяньим царем в кишкиндхесундара канда – прекрасная книга об острове ланка – царстве демона раваны, похитителя рамы – ситыюддха канда – книга о битве обезьяньего войска рамы с войском демонов раваныуттара канда – заключительная книга
популярность рамаяны огромна, об этом свидетельствует обилие ее версий (важнейшие – так называемые бомбейская, западная и бенгальская); ее влияние на позднейшие индии ни с чем не сравнимо; в драматической и в метрической формах, на санскрите и на новоиндийских языках бесконечно разрабатывались эпизоды рамаяны, развертывались отдельные образы – образы рамы, его преданного брата лакшманы, отважного и ловкого обезьяньего витязя ханумана и, в особенности, кроткой ситы, ставшей символом верности и чистой женственности.
действие рамаяны происходит в эпоху трета-юги; некоторые интерпретируют это как iii тысячелетие до н. э.
сюжет
сражение с предводителем демонов раваной, рама сидит на плечах ханумана. в рамаяне повествуется седьмой аватары вишну рамы (один из четырёх одновременных воплощений вишну, остальные три – его братья), чью жену ситу похищает равана – царь-ракшаса ланки. в эпосе освещаются темы человеческого существования и понятие дхармы. в поэме содержатся учения древних индийских мудрецов, которые представлены посредством аллегорического повествования в сочетании с философией и бхакти.
шляхетська демократія (пол. demokracja szlachecka) — політична система, що існувала в xvi -xviii століттях в королівстві польському, а після в речі посполитій. характеризується наявністю широких прав дворянства ( шляхти) в інні країною.
шляхетська демократія з певною часткою умовності являє собою варіант представницької демократії з тією різницею, що народом в речі посполитій вважалося не все населення, лише шляхта (в принципі, цей політичний режим можна назвати і олігархією). у той же час, річ посполита не була республікою (хоча і називалася річ посполита, тобто республіка), так як державу очолював довічно обраний монарх. право вибору монарха належало сейму — шляхетському представницькому зібранню. представництво сейму забезпечувалося участю в його складі депутатів від дрібніших зборів шляхти — земських сеймиків. депутати обиралися шляхтою певного регіону і отримували від сеймику інструкції, в яких прописувалося, як їм голосувати на вальному (загальному) сеймі. після закінчення загального сейму знову скликалися сеймики, на яких депутати звітували перед шляхтою ( реляційні сеймики).
по нешавських статутах 1454 сеймики отримали від короля казимира iv ягеллона широкі права на участь у загальнодержавних справах. до складу сейму входили король, члени посольської ізби та сенату. в посольській ізбі засідало 170 депутатів, обраних на сеймиках (предсеймових). сенат не був виборним органом і складався з членів королівського ради — панів радних. до них належали ряд вищих духовних і світських сановників. король вважався третім станом і скликав засідання. вальний сейм повинен був збиратися кожні два роки на термін шість тижнів.
шляхетська демократія. перехід до фільварково-панщинного господарства сприяв економічному й політичному посиленню шляхти. до того ж питома вага дворянства в загальній масі польського населення була значно вищою, ніж в інших європейських країнах. цими обставинами й пояснювалася політична активність польської шляхти та її інтерес до державних справ. на межі хv-хvі ст. у польщі завершилось оформлення станової монархії: у країні діяв двопалатний сейм. верхня палата — сенат — включала представників вищого духовенства та магнатів, зайнятих на високих державних посадах. до нижньої палати — посольської ізби — входили депутати, обрані на сеймиках — з'їздах місцевої шляхти. селяни та міста від участі в сеймі повністю усувались. головну роль у ньому дедалі більше перебирала на себе шляхта. сейм міг не тільки впливати на рішення короля, але навіть обмежувати його дії. у свою чергу, поведінка сейму залежала від позиції сеймиків. до того ж, хоч з xiv ст. у країні правили лише представники династії ягеллонів, королівська влада залишалася виборною. все це надавало своєрідності державному устрою польщі.
всередині дворянського стану, між можновладцями і шляхтою, точилася боротьба за вплив на короля. у 1530 р. вона вилилася у відкрите політичне протистояння. поштовхом до нього послужило те, що літній король сигізмунд і (1506-15-48), за наполяганням своєї дружини-італійки бони сфорца, провів обрання і коронацію їхнього дев'ятирічного сина сигізмунда августа. це суперечило традиції, адже нового короля можна було обирати лише після смерті його попередника. стало зрозуміло, що здійснено спробу замінити виборну монархію спадковою. обурена шляхта звинуватила сигізмунда і в порушенні законів, але далі цього не пішло.
сигізмунд ll август (1548–1572) продовжив лінію батька, через що між ним і шляхтою виник конфлікт. проте коли королю знадобилися гроші для ведення війни, а отримати їх він міг лише за згоди шляхти, монарху довелося піти на поступки. на подив усього сейму сигізмунд август з'явився на його засідання не в звичному для нього модному італійському, а в шляхетському вбранні. до того ж він звернувся до сейму польською мовою, а не латиною, як завжди. то були символічні ознаки зміни позиції короля, його прагнення домовитись зі шляхтою. результатом компромісу стало затвердження принципу обрання польських королів.
після смерті сигізмунда ii августа, останнього з династії ягеллонів, польським королем обрали французького принца генріха валуа (1573–1574). перед вступом на трон він заприсягcя не порушувати законів речі посполитої. король був зобов'язаний кожні два роки скликати сейм, не міг без його згоди оголошувати війну, укладати мир, видавати закони, скликати ополчення. відмова монарха від виконання своїх зобов'язань звільняла шляхту від покори йому. таке посилення позицій шляхти мало наслідком введення в дію принципу «вільного вето» (заборони). якщо хоча б один із депутатів сейму вимовляв: «не дозволяю», рішення не приймалось, навіть коли всі інші за нього проголосували. почалися постійні зриви в роботі сейму. нерідко траплялось, що депутати роз'їжджались по своїх маєтках, так нічого й не вирішивши. саме тоді стали казати, що польща тримається непорядком.
в переводе на язык махабхарата означает "великое сказание о потомках бхараты" или "сказание о великой битве бхаратов". махабхарата – героическая поэма, состоящая из 18 книг, или парв. в виде приложения она имеет еще 19-ю книгу – хариваншу, т. е. "родословную хари". в нынешней своей редакции махабхарата содержит свыше ста тысяч шлок, или двустиший, и по объему в восемь раз превосходит "илиаду" и "одиссею" гомера, взятых вместе.
по свидетельству самого памятника, помимо нынешней полной редакции махабхараты, существовала и первоначальная - краткая редакция этой поэмы, состоявшая из двадцати четырех тысяч шлок. эта редакция излагает основное сказание эпопеи, которое посвящено непримиримой вражды между кауравами и пандавами – сыновьями двух братьев дхритараштры и панду. в эту вражду и вызванную ею борьбу, согласно сказанию, постепенно вовлекаются многочисленные народы и племена индии, северной и южной. она оканчивается страшной, кровопролитной битвой, в которой гибнут почти все участники обеих сторон. одержавшие победу столь дорогою ценой объединяют страну под своей властью. таким образом, главной идеей основного сказания является единство индии.
индийская традиция считает махабхарату единым произведением, а авторство ее приписывает легендарному мудрецу кришне-двайпаяне вьясе. согласно махабхарате, вьяса, автор поэмы, является сыном прекрасной сатьявати, дочери царя рыбаков, от странствующего мудреца парашары. вьяса почитается не только современником, но и близким родственником героев махабхараты.
поэма махабхарата начинается с двенадцатилетнего змеиного жертвоприношения царя шаунаки, которое происходит в лесу наймиша. сказитель уграшравас навещает собравшихся там мудрецов. по их просьбе, он рассказывает им легенды и сказания, содержащиеся в первых 53 главах. в дальнейшем мудрецы просят его рассказать поэму махабхарату. и уграшравас излагает поэму точно так, как он слышал ее от вайшампаяны, ученика вьясы. начиная с 55-й главы и до конца поэмы изложение ведется от лица вайшампаяны. но в тех частях, когда повествование переходит к описанию великой битвы, вайшампаяна в своем рассказе уступает место санджайе, вознице слепого царя дхритараштры. перед началом сражения санджая получил от вьясы сверхъестественный дар присутствовать невидимым в любом месте поля боя и быть свидетелем всех событий. то, что он видит и сообщает своему слепому царю, передается слово в слово вайшампаяной (книги vi-x).
таким образом, в изложении махабхараты введены попеременно три основных рассказчика: 1) уграшравас, обращающийся к царю шаунаке, 2) вайшампаяна, обращающийся к царю джанамеджайе, и 3) санджая, обращающийся к царю дхритараштре.
рамаяна (сказание о раме) – часть индуистского канона смрити, получившая свое окончательное оформление между iv в. до н. э. – ii в. н. э. индийские поэтики называют автора рамаяны – вальмики – "первым поэтом" (адикави), а саму рамаяну – первым художественным эпосом (кавья).
эпическая поэма состоит из 24 тысяч стихов (шлок), объединённых в 7 книг (канд):
канда – книга о детстве рамыайодхья канда – книга о царском дворе в айодхьеаранья канда – книга о жизни рамы в лесной пустынекишкиндха канда – книга о союзе рамы с обезьяньим царем в кишкиндхесундара канда – прекрасная книга об острове ланка – царстве демона раваны, похитителя рамы – ситыюддха канда – книга о битве обезьяньего войска рамы с войском демонов раваныуттара канда – заключительная книгапопулярность рамаяны огромна, об этом свидетельствует обилие ее версий (важнейшие – так называемые бомбейская, западная и бенгальская); ее влияние на позднейшие индии ни с чем не сравнимо; в драматической и в метрической формах, на санскрите и на новоиндийских языках бесконечно разрабатывались эпизоды рамаяны, развертывались отдельные образы – образы рамы, его преданного брата лакшманы, отважного и ловкого обезьяньего витязя ханумана и, в особенности, кроткой ситы, ставшей символом верности и чистой женственности.
действие рамаяны происходит в эпоху трета-юги; некоторые интерпретируют это как iii тысячелетие до н. э.
сюжет
сражение с предводителем демонов раваной, рама сидит на плечах ханумана. в рамаяне повествуется седьмой аватары вишну рамы (один из четырёх одновременных воплощений вишну, остальные три – его братья), чью жену ситу похищает равана – царь-ракшаса ланки. в эпосе освещаются темы человеческого существования и понятие дхармы. в поэме содержатся учения древних индийских мудрецов, которые представлены посредством аллегорического повествования в сочетании с философией и бхакти.