Принципат Августа сочетал в себе элементы республиканской магистратуры и военной монархии. Руководство магистратур формируется путём избрания или назначения, в то время как монаршеский сан предполагает престолонаследие, либо выборы, осуществляемые узким, как правило, кругом представителей высшей власти. В истории принципата практикуется как выборность, так и наследование, причём последнее иногда на основании специфического римского института усыновления: император усыновляет своего преемника.
Правление Августа (31 г. до н. э. — 14 г. н. э.)
Второй триумвират был не частной сделкой, как первый, а государственным учреждением, облечённым обширными полномочиями: по постановлению народного собрания на триумвиров было возложено устроение государства — triumviri rei publicae constituendae causa. По устранении обоих товарищей вся учредительная власть сосредоточилась в руках одного Октавиана, он воспользовался этой чрезвычайной властью лишь для того, чтобы вознаградить и пристроить своих солдат, а затем сложил её с себя и удовольствовался званием главнокомандующего в провинциях (лат. imperator perpetuns). На следующий же год он сделался цензором вместе с Агриппой и получил звание «первый в сенате».
Династия Флавиев (69—96 гг.)
Окончательно власть досталась главнокомандующему в войне против восставших иудеев, Ве В лице Ве империя получила организатора, в котором она нуждалась после внутренних смут и восстаний. Им было подавлено восстание в Иудее, восстание батавов, уладил отношения к сенату и привёл в порядок государственное хозяйство, будучи сам образцом древнеримской простоты нравов. В лице его сына, Тита (79—81), разрушителя Иерусалима, императорская власть окружила себя ореолом человеколюбия, а младший сын Ве Домициан (81—96), снова послужил подтверждением того, что принцип наследственности не приносил Риму счастья. Домициан подражал Тиберию, воевал на Рейне и на Дунае, хотя не всегда удачно, враждовал с сенатом и погиб в результате заговора.
Население Римской империи
Население г. Рима ко II в. н. э. достигло своего пика и насчитывало приблизительно 1 млн жителей[1]. Для сравнения, примерно такое же население к середине III века имела Римская Дакия (соврем. Румыния) — последняя официальная колония Римской империи. Oколо 8 млн проживало в Италии. Чуть меньшим, по 6—7 млн в каждой, было население Галлии и Испании. По оценкам учёных, максимально многолюдной империя стала после периода двухвекового процветания, когда около 160 г. н. э. её население достигло 65 млн чел. Из них 11 миллионов составляли рабы, занятые в средиземноморских латифундиях и надомной работе в крупных городах.
Языки Римской империи
Римская империя была многоязычным государством. Функции официальных языков в империи выполняли латынь и древнегреческий. Использование этих двух важнейших языков внутри империи было дифференцировано географически и функционально. В конечном счёте это привело к постепенному обособлению западной и восточной частей после 395 года. Кроме этого, в империи имелись регионы с преобладания различных автохтонных языков.
Упродовж другої половини XIV—XV ст. на етнічних українських землях помітно прискорилися процеси формування суспільної структури. Чіткіше виявлялися відмінності між суспільними верствами і групами, наповнювалися новим змістом їхні права та обов'язки. У різних регіонах соціальна структура мала свої особливості. Це пояснювалося різними формами суспільного й економічного розвитку країн, до складу яких входили українські землі.
Панівне становище займали князі й боярсько-рицарськиіі люд. Із середини XV ст. останніх починають називати шляхтичами. Отримуючи нові пільги і привілеї (особливо у складі Польщі), вони все більше відокремлювалися й віддалялися від решти в населення. Привілейоване становище займало у суспільстві й духовенство, помітно зростала його чисельність, визначалися права і привілеї. Найчисельнішою верствою залишалося селянство. З розвитком міст збільшувалася чисельність міщан. Наприкінці XV ст. зароджується новий суспільний стан - козацтво, якому в майбутньому судилося відіграти надзвичайно важливу роль в історії України. Перші достовірні згадки про козаків зафіксовані у джерелах наприкінці XV ст.
У другій половині XIV—XV ст. прискорюється становлення основних верств українського середньовічного суспільства.
ОСНОВНІ ГРУПИ ПАНІВНОГО СТАНУ ТА IX ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ
Відмінності у політичному и соціальному розвитку країн, до складу яких потрапили українські землі, позначилися на становищі панівної верстви. Так, у Литві більшість знаті отримувала право на володіння землею лише за умови виконання певних обов'язків (насамперед військового) перед державою, тому воно не було спадковим. Водночас існувало й отчипне (спадкове) землеволодіння.
Верхівку панівного стану утворювала титулована знать - нащадки князів Рюриковичів і Гедиміновичів, котрі становили замкнуту групу, потрапити до якої не можна було ні завдяки багатству, ні шляхом обіймання найвищих посад. Особливо міцними були їхні позиції у Волині. З часом формується поділ княжих родів на «княжат головних» (Острозькі, Заславські, Сангушки й ін.)та «княжат-повітників». Перші з них не підлягали місцевій адміністрації, брали участь у засіданнях великокнязівської ради, їхні збройні загони виступали окремими підрозділами з родовими гербами. Щоденне життя князів проходило у вирішенні різноманітних питань політичного характеру, взаємин з місцевою владою, збереження й примноження власних володінь, утримання двору, розв'язання конфліктних ситуацій.
«Сходинку» нижче займали лами, які відрізнялися від інших груп шляхти давністю роду, отчинним характером землеволодіння й певними правами. Будучи багатими землевласниками, вони жили у розкоші, мали слуг. Щоденно клопоталися про власне господарство, влаштовували банкети, полювання тощо. Середній шляхти складався з основної маси боярсько-рицарського люду, котрі відбували військову повинність, прагнули розширити право на землю й позбавитися залежності від князів і панів. їхні будні проходили у виконанні різних доручень, військових виправ, в облаштуванні домівки, веденні господарства, а також час від часу в розвагах. Найнижчий складали дрібні шляхтичі-службовці, котрі виконували різні повинності, та «панцерні слуги», що відбували військову службу. їхнє життя мало чим відрізнялося від життя заможних селян, адже часто доводилося самим обробляти власну землю.
Інакше формувався панівний стан у Галичині й Західному Поділлі. Відмінність полягала насамперед у тому, що князів тут майже не було і вони не становили окремої групи. Бояри-рицарі до середини XV ст. перебували на становищі особистих слуг короля. Вони повинні були жити у власних селах, нести кінну службу на користь короля, не мали права без його дозволу продавати чи дарувати свою землю, змушені були займатися ремонтом замків, сплачувати окремі податки. Тим часом польська шляхта ще наприкінці XIV ст. домоглася від короля ви-знання права приватної власності на свої земельні володіння, звільнення від сплати податків і виконання повинностей, на власне самоврядування й виборне судочинство. І лише у 1434-1447 рр. українські бояри-рицарі урівнялись у правах з польською шляхтою, що прискорило процес їх перетворення на соціальну верству й змінило б щоденного життя. Воно стало спокійнішим, незалежним ні від кого, проходило у турботах за власний маєток, у розв'язанні проблем шляхетської спільноти у повіті й воєводстві, різноманітних розвагах тощо.
Попри наявні відмінності у становищі різних соціальних груп знаті вони являли собою єдиний панівний стан.
Князь Костянтин Острозький
Наймогутнішим князі всі,ким родом наприкінці XV - у першій половині XVI ст. був рід Острозьких, котрих не без підстав називали «некоронованими королями Русі». З-поміж них своїми здібностями та впливом вирізнявся Костянтин Іванович Острозький
Відповідь:
Принципат Августа сочетал в себе элементы республиканской магистратуры и военной монархии. Руководство магистратур формируется путём избрания или назначения, в то время как монаршеский сан предполагает престолонаследие, либо выборы, осуществляемые узким, как правило, кругом представителей высшей власти. В истории принципата практикуется как выборность, так и наследование, причём последнее иногда на основании специфического римского института усыновления: император усыновляет своего преемника.
Правление Августа (31 г. до н. э. — 14 г. н. э.)
Второй триумвират был не частной сделкой, как первый, а государственным учреждением, облечённым обширными полномочиями: по постановлению народного собрания на триумвиров было возложено устроение государства — triumviri rei publicae constituendae causa. По устранении обоих товарищей вся учредительная власть сосредоточилась в руках одного Октавиана, он воспользовался этой чрезвычайной властью лишь для того, чтобы вознаградить и пристроить своих солдат, а затем сложил её с себя и удовольствовался званием главнокомандующего в провинциях (лат. imperator perpetuns). На следующий же год он сделался цензором вместе с Агриппой и получил звание «первый в сенате».
Династия Флавиев (69—96 гг.)
Окончательно власть досталась главнокомандующему в войне против восставших иудеев, Ве В лице Ве империя получила организатора, в котором она нуждалась после внутренних смут и восстаний. Им было подавлено восстание в Иудее, восстание батавов, уладил отношения к сенату и привёл в порядок государственное хозяйство, будучи сам образцом древнеримской простоты нравов. В лице его сына, Тита (79—81), разрушителя Иерусалима, императорская власть окружила себя ореолом человеколюбия, а младший сын Ве Домициан (81—96), снова послужил подтверждением того, что принцип наследственности не приносил Риму счастья. Домициан подражал Тиберию, воевал на Рейне и на Дунае, хотя не всегда удачно, враждовал с сенатом и погиб в результате заговора.
Население Римской империи
Население г. Рима ко II в. н. э. достигло своего пика и насчитывало приблизительно 1 млн жителей[1]. Для сравнения, примерно такое же население к середине III века имела Римская Дакия (соврем. Румыния) — последняя официальная колония Римской империи. Oколо 8 млн проживало в Италии. Чуть меньшим, по 6—7 млн в каждой, было население Галлии и Испании. По оценкам учёных, максимально многолюдной империя стала после периода двухвекового процветания, когда около 160 г. н. э. её население достигло 65 млн чел. Из них 11 миллионов составляли рабы, занятые в средиземноморских латифундиях и надомной работе в крупных городах.
Языки Римской империи
Римская империя была многоязычным государством. Функции официальных языков в империи выполняли латынь и древнегреческий. Использование этих двух важнейших языков внутри империи было дифференцировано географически и функционально. В конечном счёте это привело к постепенному обособлению западной и восточной частей после 395 года. Кроме этого, в империи имелись регионы с преобладания различных автохтонных языков.
ответ:ОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА
Упродовж другої половини XIV—XV ст. на етнічних українських землях помітно прискорилися процеси формування суспільної структури. Чіткіше виявлялися відмінності між суспільними верствами і групами, наповнювалися новим змістом їхні права та обов'язки. У різних регіонах соціальна структура мала свої особливості. Це пояснювалося різними формами суспільного й економічного розвитку країн, до складу яких входили українські землі.
Панівне становище займали князі й боярсько-рицарськиіі люд. Із середини XV ст. останніх починають називати шляхтичами. Отримуючи нові пільги і привілеї (особливо у складі Польщі), вони все більше відокремлювалися й віддалялися від решти в населення. Привілейоване становище займало у суспільстві й духовенство, помітно зростала його чисельність, визначалися права і привілеї. Найчисельнішою верствою залишалося селянство. З розвитком міст збільшувалася чисельність міщан. Наприкінці XV ст. зароджується новий суспільний стан - козацтво, якому в майбутньому судилося відіграти надзвичайно важливу роль в історії України. Перші достовірні згадки про козаків зафіксовані у джерелах наприкінці XV ст.
У другій половині XIV—XV ст. прискорюється становлення основних верств українського середньовічного суспільства.
ОСНОВНІ ГРУПИ ПАНІВНОГО СТАНУ ТА IX ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ
Відмінності у політичному и соціальному розвитку країн, до складу яких потрапили українські землі, позначилися на становищі панівної верстви. Так, у Литві більшість знаті отримувала право на володіння землею лише за умови виконання певних обов'язків (насамперед військового) перед державою, тому воно не було спадковим. Водночас існувало й отчипне (спадкове) землеволодіння.
Верхівку панівного стану утворювала титулована знать - нащадки князів Рюриковичів і Гедиміновичів, котрі становили замкнуту групу, потрапити до якої не можна було ні завдяки багатству, ні шляхом обіймання найвищих посад. Особливо міцними були їхні позиції у Волині. З часом формується поділ княжих родів на «княжат головних» (Острозькі, Заславські, Сангушки й ін.)та «княжат-повітників». Перші з них не підлягали місцевій адміністрації, брали участь у засіданнях великокнязівської ради, їхні збройні загони виступали окремими підрозділами з родовими гербами. Щоденне життя князів проходило у вирішенні різноманітних питань політичного характеру, взаємин з місцевою владою, збереження й примноження власних володінь, утримання двору, розв'язання конфліктних ситуацій.
«Сходинку» нижче займали лами, які відрізнялися від інших груп шляхти давністю роду, отчинним характером землеволодіння й певними правами. Будучи багатими землевласниками, вони жили у розкоші, мали слуг. Щоденно клопоталися про власне господарство, влаштовували банкети, полювання тощо. Середній шляхти складався з основної маси боярсько-рицарського люду, котрі відбували військову повинність, прагнули розширити право на землю й позбавитися залежності від князів і панів. їхні будні проходили у виконанні різних доручень, військових виправ, в облаштуванні домівки, веденні господарства, а також час від часу в розвагах. Найнижчий складали дрібні шляхтичі-службовці, котрі виконували різні повинності, та «панцерні слуги», що відбували військову службу. їхнє життя мало чим відрізнялося від життя заможних селян, адже часто доводилося самим обробляти власну землю.
Інакше формувався панівний стан у Галичині й Західному Поділлі. Відмінність полягала насамперед у тому, що князів тут майже не було і вони не становили окремої групи. Бояри-рицарі до середини XV ст. перебували на становищі особистих слуг короля. Вони повинні були жити у власних селах, нести кінну службу на користь короля, не мали права без його дозволу продавати чи дарувати свою землю, змушені були займатися ремонтом замків, сплачувати окремі податки. Тим часом польська шляхта ще наприкінці XIV ст. домоглася від короля ви-знання права приватної власності на свої земельні володіння, звільнення від сплати податків і виконання повинностей, на власне самоврядування й виборне судочинство. І лише у 1434-1447 рр. українські бояри-рицарі урівнялись у правах з польською шляхтою, що прискорило процес їх перетворення на соціальну верству й змінило б щоденного життя. Воно стало спокійнішим, незалежним ні від кого, проходило у турботах за власний маєток, у розв'язанні проблем шляхетської спільноти у повіті й воєводстві, різноманітних розвагах тощо.
Попри наявні відмінності у становищі різних соціальних груп знаті вони являли собою єдиний панівний стан.
Князь Костянтин Острозький
Наймогутнішим князі всі,ким родом наприкінці XV - у першій половині XVI ст. був рід Острозьких, котрих не без підстав називали «некоронованими королями Русі». З-поміж них своїми здібностями та впливом вирізнявся Костянтин Іванович Острозький
Объяснение: