З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.
Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.
Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.
Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд;
25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українськиї земель.
Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.
І етап — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.
II етап — «ослов'янення» литовських правителів. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Починаючи з правління Ягайла у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. політика зумовила швидку появу опозиції, яку очолив князь Вітовт. У1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств , внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.
IV етап— посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі.
Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
Заветной целью деятельности Ивана III было собирание земель вокруг Москвы, покончить с остатками удельной разобщенности ради создания единого государства. Жена Ивана III, Софья Палеолог, всячески поддерживала желание мужа расширить Московское государство и укрепить самодержавную власть.
Полтора столетия Москва вымогала дань с Новгорода, отнимала земли и почти поставила новгородцев на колени, за что они ненавидели Москву. Понимая, что Иван III Васильевич окончательно хочет подчинить себе новгородцев, они освободили себя от присяги великому князю и образовали общество по Новгорода, возглавляемое Марфой Борецкой, вдовой посадника.
Новгород заключил договор с Казимиром, королем польским и великим князем литовским, по которому Новгород переходит под его верховную власть, но при этом сохраняет некую самостоятельность и право на православную веру, а Казимир обязуется защитить Новгород от посягательств московского князя.
Два раза Иван III Васильевич посылал послов в Новгород с добрыми пожеланиями образумиться и вступить в земли Московские, митрополит московский пытался убедить новгородцев «исправиться», но всё тщетно. Пришлось Ивану III совершить поход на Новгород (1471 г.), в результате которого новгородцы были разбиты сначала на реке Ильмень, а затем Шелонь, Казимир же не пришел на В 1477 г. Иван III Васильевич потребовал от Новгорода полного признания его своим хозяином, что вызвало новый мятеж, который был подавлен. 13 января 1478 г. Великий Новгород полностью подчинился власти московского государя. Чтобы окончательно усмирить Новгород, Иван III в 1479 г. сменил новгородского архиепископа Феофила, неблагонадежных новгородцев переселил в московские земли, а на их земли поселил москвитян и других жителей.
При дипломатии и силы Иван III Васильевич подчинил себе и другие удельные княжества: Ярославское (1463 г.), Ростовское (1474 г.), Тверское (1485 г.), Вятские земли (1489 г.). Свою сестру Анну Иван выдал замуж за рязанского князя, тем самым обеспечив себе право вмешиваться в дела Рязани, а позднее и заполучил город по наследству от племянников.
Бесчеловечно поступал Иван с братьями, отнимая у них уделы и лишая их права какого-либо участия в государственных делах. Так, Андрей Большой и его сыновья были арестованы и заключены в тюрьму.
З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.
Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.
Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.
Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд;
25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українськиї земель.
Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.
І етап — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.
II етап — «ослов'янення» литовських правителів. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Починаючи з правління Ягайла у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. політика зумовила швидку появу опозиції, яку очолив князь Вітовт. У1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств , внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.
IV етап— посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі.
Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
Внутренняя политика Ивана III
Заветной целью деятельности Ивана III было собирание земель вокруг Москвы, покончить с остатками удельной разобщенности ради создания единого государства. Жена Ивана III, Софья Палеолог, всячески поддерживала желание мужа расширить Московское государство и укрепить самодержавную власть.
Полтора столетия Москва вымогала дань с Новгорода, отнимала земли и почти поставила новгородцев на колени, за что они ненавидели Москву. Понимая, что Иван III Васильевич окончательно хочет подчинить себе новгородцев, они освободили себя от присяги великому князю и образовали общество по Новгорода, возглавляемое Марфой Борецкой, вдовой посадника.
Новгород заключил договор с Казимиром, королем польским и великим князем литовским, по которому Новгород переходит под его верховную власть, но при этом сохраняет некую самостоятельность и право на православную веру, а Казимир обязуется защитить Новгород от посягательств московского князя.
Два раза Иван III Васильевич посылал послов в Новгород с добрыми пожеланиями образумиться и вступить в земли Московские, митрополит московский пытался убедить новгородцев «исправиться», но всё тщетно. Пришлось Ивану III совершить поход на Новгород (1471 г.), в результате которого новгородцы были разбиты сначала на реке Ильмень, а затем Шелонь, Казимир же не пришел на В 1477 г. Иван III Васильевич потребовал от Новгорода полного признания его своим хозяином, что вызвало новый мятеж, который был подавлен. 13 января 1478 г. Великий Новгород полностью подчинился власти московского государя. Чтобы окончательно усмирить Новгород, Иван III в 1479 г. сменил новгородского архиепископа Феофила, неблагонадежных новгородцев переселил в московские земли, а на их земли поселил москвитян и других жителей.
При дипломатии и силы Иван III Васильевич подчинил себе и другие удельные княжества: Ярославское (1463 г.), Ростовское (1474 г.), Тверское (1485 г.), Вятские земли (1489 г.). Свою сестру Анну Иван выдал замуж за рязанского князя, тем самым обеспечив себе право вмешиваться в дела Рязани, а позднее и заполучил город по наследству от племянников.
Бесчеловечно поступал Иван с братьями, отнимая у них уделы и лишая их права какого-либо участия в государственных делах. Так, Андрей Большой и его сыновья были арестованы и заключены в тюрьму.