Переселенческая политика Столыпина Обострение аграрного вопроса в центре России царское правительство попыталось разрешить путем колонизации своих окраин переселением крестьян. По мнению исследователей, крестьянская колонизация проходит четыре этапа : первый, 60 – 80 годы XIX века, край был официально закрыт для переселения, т. к. после «освобождения» крепостных крестьян российские помещики неохотно отпускали от себя крестьян, так как им нужна была дешевая рабочая сила. Поэтому для первого этапа характерно самовольное заселение края. Второй этап (1890–1905 годы) сопровождается резким подъемом переселенческого движения в связи с постройкой Транссибирской магистрали, неурожаем и голодом 1891 – 1892 годов в России. Третий этап (1906 – 1909 годы ) самый активный этап крестьянской колонизации. В эти годы правительство всемерно поощряет крестьянское переселение. Четвертый этап (1910 – 1914 годы) характеризуется тем, что правительство на этом этапе ставит новые задачи в землеустройстве русского крестьянства, т. е. распространения на районы Казахстана и Сибири основных положений Указа от 9 ноября 1906 года. По Указу каждый крестьянин имеет право свой надел закрепить в частную собственность, выйти из сельской общины. Пытаясь разрядить недовольство крестьян, ослабить острату аграрного вопроса в центральных губерниях России, связанную с сохранением помещичьего землевладения, царское правительство встало на путь массового переселения русских крестьян в Казахстан и на Дальний Восток. Приток переселенцев в Казахстан особенно возросло после введения столыпинской аграрной реформы.
Протягом 1990-х років розвиток екологічної політики країн Центральної й Східної Європи (ЦСЄ) визначався дією двох різних імперативів. Необхідно було, по-перше, реагувати на екологічну спадщину комуністичної доби, а по-друге, вирішувати проблему гармонізації з екологічною політикою Європейського Союзу (ЄС).
Наслідком сплеску екологічної активності на початку 1990-х років стали прийняття низки нових законів, увага до екологічних аспектів приватизації та експериментування з новими ініціативами, зокрема застосування еколого-економічних інструментів, таких як оподаткування викидів у довкілля і торгівля квотами на викиди. В деяких випадках це призвело до ухвалення прогресивних законів, що іноді навіть якісно перевершували існуюче екологічне законодавство ЄС. Однак через складність трансформаційних процесів в країнах ЦСЄ питання природного довкілля практично зійшли з авансцени, поступившись місцем іншим болючим проблемам.
В останні роки екологічна політика країн ЦСЄ визначалася здебільшого зусиллями щодо вступу до ЄС. Заплановане розширення ЄС стало домінуючим чинником, що впливає на формування екологічної політики в 10 посткомуністичних країнах ЦСЄ, які були за до переговорів щодо членства в Євросоюзі: Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Словакії, Словенії, Угорщини й Чехії. Ця ситуація зумовлена вимогою, згідно якої для набуття членства в ЄС країна-кандидат має прийняти Acquis Communautaire (або просто acquis) – масив спільного законодавства ЄС, важливою і невід’ємною частиною якого є екологічна складова (понад 200 Екологічних Директив – нормативних актів, рішень і стратегій).
Відтак, розвиток екологічної політики у посткомуністичних країнах ЦСЄ був повністю функціонально підпорядкований необхідності її узгодження з політикою ЄС. При цьому, першочерговим питанням для країн ЦСЄ стала мінімізація негативного впливу цієї гармонізації на їхнє економічне зростання і конкурентоспроможність.
Обострение аграрного вопроса в центре России царское правительство попыталось разрешить путем колонизации своих окраин переселением крестьян. По мнению исследователей, крестьянская колонизация проходит четыре этапа : первый, 60 – 80 годы XIX века, край был официально закрыт для переселения, т. к. после «освобождения» крепостных крестьян российские помещики неохотно отпускали от себя крестьян, так как им нужна была дешевая рабочая сила. Поэтому для первого этапа характерно самовольное заселение края.
Второй этап (1890–1905 годы) сопровождается резким подъемом переселенческого движения в связи с постройкой Транссибирской магистрали, неурожаем и голодом 1891 – 1892 годов в России.
Третий этап (1906 – 1909 годы ) самый активный этап крестьянской колонизации. В эти годы правительство всемерно поощряет крестьянское переселение.
Четвертый этап (1910 – 1914 годы) характеризуется тем, что правительство на этом этапе ставит новые задачи в землеустройстве русского крестьянства, т. е. распространения на районы Казахстана и Сибири основных положений Указа от 9 ноября 1906 года. По Указу каждый крестьянин имеет право свой надел закрепить в частную собственность, выйти из сельской общины.
Пытаясь разрядить недовольство крестьян, ослабить острату аграрного вопроса в центральных губерниях России, связанную с сохранением помещичьего землевладения, царское правительство встало на путь массового переселения русских крестьян в Казахстан и на Дальний Восток. Приток переселенцев в Казахстан особенно возросло после введения столыпинской аграрной реформы.
Протягом 1990-х років розвиток екологічної політики країн Центральної й Східної Європи (ЦСЄ) визначався дією двох різних імперативів. Необхідно було, по-перше, реагувати на екологічну спадщину комуністичної доби, а по-друге, вирішувати проблему гармонізації з екологічною політикою Європейського Союзу (ЄС).
Наслідком сплеску екологічної активності на початку 1990-х років стали прийняття низки нових законів, увага до екологічних аспектів приватизації та експериментування з новими ініціативами, зокрема застосування еколого-економічних інструментів, таких як оподаткування викидів у довкілля і торгівля квотами на викиди. В деяких випадках це призвело до ухвалення прогресивних законів, що іноді навіть якісно перевершували існуюче екологічне законодавство ЄС. Однак через складність трансформаційних процесів в країнах ЦСЄ питання природного довкілля практично зійшли з авансцени, поступившись місцем іншим болючим проблемам.
В останні роки екологічна політика країн ЦСЄ визначалася здебільшого зусиллями щодо вступу до ЄС. Заплановане розширення ЄС стало домінуючим чинником, що впливає на формування екологічної політики в 10 посткомуністичних країнах ЦСЄ, які були за до переговорів щодо членства в Євросоюзі: Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Словакії, Словенії, Угорщини й Чехії. Ця ситуація зумовлена вимогою, згідно якої для набуття членства в ЄС країна-кандидат має прийняти Acquis Communautaire (або просто acquis) – масив спільного законодавства ЄС, важливою і невід’ємною частиною якого є екологічна складова (понад 200 Екологічних Директив – нормативних актів, рішень і стратегій).
Відтак, розвиток екологічної політики у посткомуністичних країнах ЦСЄ був повністю функціонально підпорядкований необхідності її узгодження з політикою ЄС. При цьому, першочерговим питанням для країн ЦСЄ стала мінімізація негативного впливу цієї гармонізації на їхнє економічне зростання і конкурентоспроможність.