Причины, по которым депутаты Генеральных штатов переименовали его в Национальноесобрание: а) желание ограничить власть монарха;
б) желание продемонстрировать восхищение монархом;
в) нежелание создать конституцию
г)желание создать анархию

Залізнична галузь незалежної України щорічно забезпечує перевезення понад 300 млн. т вантажів та біля 500 млн. пасажирів.  Вона пройшла складний період становлення і розвитку держави, пошуку шляхів виживання в умовах переходу до ринкових відносин.  Ситуацію ускладнювало різке падіння обсягів перевезень і несвоєчасні розрахунки клієнтів за перевезення, що призвело до значних фінансових втрат та хронічних неплатежів до бюджету і невиплат заробітної плати.  Основним досягненням перших 5 років існування залізничного транспорту незалежної України було збереження цілісності галузі, закріпленої у 1996 році Законом України «Про залізничний транспорт».  Але економічні негаразди продовжувались. Наприкінці 90-х років галузь вразив вірус посередництва та бартеру. Обігові кошти вимивались комерційними структурами.  Переломним моментом для залізничного транспорту став квітневий, 2000 року, Указ Президента України, який визначив основні напрями його подальшого функціонування та розвитку.  Реалізація вимог Указу Президента України дозволила, при тій же законодавчій базі і незначних зрушеннях в економіці держави, стабілізувати роботу залізничного транспорту, ліквідувати посередництво та бартеризацію і за короткий термін погасити борги до бюджету та по заробітній платі залізничникам.  Позитивні результати діяльності дозволили розпочати відновлення інфраструктури і технічних засобів. За кошти залізниць реконструйовано десятки вокзалів, серед яких столичний Київський вокзал, що став одним із кращих у Європі. Розпочато виготовлення сучасних пасажирських вагонів у Кременчуці, дизельних та електропоїздів у Луганську, електровозів у Дніпропетровську, колійної техніки у Старокраматорську.  Залізничний транспорт України - це: 6 залізниць, що об'єднують всі області України, 27 дирекцій залізничних перевезень,1666 станцій, 126 основних вокзалів, експлуатаційна протяжність головних колій - 22,3 тис. км, розгорнута протяжність колій - 30,3 тис. км, електрифікованих колій - 9169 км,68 локомотивних депо, 51 вагонне депо, 16 вагонних пасажирських депо, 43 дистанції енергопостачання, 69 дистанцій сигналізацій та зв'язку, 110 дистанцій колії,38 колійно-машинних станцій, 37 дистанцій цивільних споруд, 23 дистанції навантажувально-розвантажувальних робіт, інвентарний парк вантажних вагонів - 174939 од., інвентарний парк пасажирських вагонів - 8429 од., інвентарний парк тепловозів - 2718 од., інвентарний парк електровозів - 1796 од., інвентарний парк електропоїздів - 1443 од., інвентарний парк дизель-поїздів - 186 од., середньоспискова чисельність працівників основної діяльності залізниць України - 375,9 тис. чол.,  Залізниці є базовою галуззю економіки України та найважливішим, стрижневим елементом транспортної системи. Саме на них припадає 85,1% вантажообігу (без урахування трубопровідного транспорту) та 54,5 % пасажирообігу.  За густотою залізниць Україна займає провідне місце серед країн СНД і наближається за цим показником до європейських країн: Франції, Італії, Румунії.  За обсягами вантажних перевезень залізниці України посідають 4 місце на Євроазійському континенті, поступаючись тільки залізницям Китаю, Росії, Індії. Вантажонапруженість українських залізниць (річний обсяг перевезень на 1 км) у 3-5 разів перевищує відповідний показник розвинених європейських країн.  Розподіл вантажних перевезень між видами транспорту в Україні значно відрізняється від ЄС, де частка залізниць становить 8%, автотранспорту 44%, морського та річкового - 45%.  На сьогодні реалії Укрзалізниці такі: прагнення збільшити темпи економічного розвитку галузі з абстрактної категорії в конкретну реальну перспективу.  Головний принцип подальшого функціонування залізничного транспорту України - це збереження нинішнього потенціалу національної залізничної системи, її ролі як однієї з базових галузей економіки України, зміцнення її позицій на ринку транспортних послуг.  Залізниці України взаємодіють із залізницями 7 сусідніх країн через 56 пунктів перетину кордону та з 13 основними морськими портами Чорного та Азовського морів та р. Дунай.  Питання розвитку транзиту займають виняткове місце в європейській транспортній політиці. Тому розвиток міжнародних транспортних коридорів в Україні віднесено до найголовніших напрямків інтеграції Українських залізниць у міжнародну транспортну систему.  Територією України проходять три залізничні міжнародні пан'європейські транспортні коридори (МТК) - № 3, 5, 9 і п'ять коридорів ОСЗ - №№ 3, 5, 7, 8, 10. Через українські порти Ізмаїл і Рені здійснюється взаємодія з пан'європейським коридором № 7, який проходить по р. Дунаї.   

Объяснение:

Средневеко́вая историогра́фия (англ. Historiography in the Middle Ages, нем. Mittelalterliche Geschichtsschreibung, фр. Historiographie médiévale) — намеренное сохранение памяти о в трудах западноевропейских писателей IV—XV веков, представляющее собой прямое продолжение античной греческой и римской историографии, однако, в отличие от неё, организующее события по хронологии, а не причинно-следственным связям, и плохо локализованное в пространстве[1]. История как самостоятельная дисциплина отсутствовала в эпоху Средневековья, как не существовало профессии историка; тем не менее, писатели на историческую тему понимали особенности исторического жанра[2]. Преимущественно созданием исторических текстов занимались священнослужители, а затем — государственные деятели и даже трубадуры и жонглёры, представители пополанов и бюргерства. Значительная часть текстов писалась на латинском языке, массив текстов на современных эпохе национальных языках появляется только с Высокого Средневековья.

При неизменности риторического метода, доставшегося от античности, средневековая историография являлась реализацией ряда христианских концепций[3], в первую очередь — универсализма и эсхатологии[4]. Практически все средневековые историки разрабатывали универсалистскую точку зрения, поскольку история воспринималась как деяния Божьи, что не исключало локального патриотизма и ксенофобии. Р. Коллингвуд подчёркивал, что «История как воля Бога предопределяет самое себя, и её закономерное течение не зависит от стремления человека управлять ею. В ней возникают и реализуются цели, не планируемые ни одним человеческим существом. Даже те, кто думает, что они противодействуют им, на самом деле их исполнению»[5].

Средневековые историки стремились рассказать о временах и описать современные им события в строгой хронологической последовательности[6]. Этот подход привёл к осознанию, что человечество в своём развитии черед ряд этапов. Одним из первых вариантов периодизации стала четырёхчастная концепция Ипполита Римского и Юлия Африкана. Она предполагала совмещение античной концепции смены Золотого, Серебряного, Бронзового и Железного веков с христианским провиденциализмом; к каждому веку была привязана крупная империя: Халдейская (Вавилонская), Персидская, Македонская, Римская. Другая традиция была заложена в XII веке Иоахимом Флорским, который разделил историю на три периода: царствование Бога-Отца, или невоплощенного Бога, дохристианская эра; царствование Бога-сына, или христианская эра; царствование Святого Духа, которое должно было начаться в будущем. Ключом к истории было Откровение, которое позволяло понимать деяния Творца и позволяло продемонстрировать Его будущие намерения, однако дело историка — только а будущее — область пророка