Лермонтов погиб на дуэли, которая произошла из-за ничтожного по нынешним понятиям повода.
Убийцей поэта стал его бывший товарищ по юнкерской школе Николай Мартынов. О ссоре Лермонтова и Мартынова, приведшей к дуэли, очевидцы говорят разное, но все сходятся в том, что Мартынова возмутила острота, пущенная в его адрес поэтом. Увы, понятие чести в XIX веке имело и свои отрицательные стороны. Невинная шутка могла стоить жизни.
Дуэль состоялась 15 июля. на горе Машук. Возле Пятигорска.
Саму дуэль и гибель поэта полнее и точнее всех описал секундант Лермонтова князь Александр Васильчиков.
«…Лермонтов остался неподвижен и, взведя курок, поднял пистолет дулом вверх, заслоняясь рукой и локтем по всем правилам опытного дуэлиста. В эту минуту, и в последний раз, я взглянул на него и никогда не забуду того спокойного, почти веселого выражения, которое играло на лице поэта перед дулом пистолета, уже направленного на него. Мартынов быстрыми шагами подошел к барьеру и выстрелил. Лермонтов упал, как будто его скосило на месте, не сделав движения ни взад, ни вперед, не успев даже захватить больное место, как это обыкновенно делают люди раненые или ушибленные.
Мы подбежали. В правом боку дымилась рана, в левом - сочилась кровь, пуля пробила сердце и легкие. …»
Убийца Лермонтова тоже порывался написать воспоминания о поэте (как-никак он знал его много лет! ) и, очевидно, хотел в какой-то мере оправдаться перед современниками и потомками. Он дважды начинал свои записи и оба раза бросал, написав по нескольку страниц; дальше воспоминаний об учебе в юнкерской школе Мартынов не пошел. Мартынов прожил 60 лет и умер спустя 34 года после дуэли.
Похороны Лермонтова не могли быть совершены по церковному обряду, несмотря на все хлопоты друзей, официальное известие об его смерти гласило: «15-го июля, около 5 часов вечера, разразилась ужасная буря с громом и молнией; в это самое время между горами Машуком и Бештау скончался лечившийся в Пятигорске М. Ю. Лермонтов» . По словам князя Васильчикова, в Петербурге, в высшем обществе, смерть поэта встретили отзывом: «Туда ему и дорога» … В своих воспоминаниях П. П. Вяземский, со слов флигель-адъютанта полковника Лужина, отметил, что Николай I отозвался об этом, сказав: «Собаке — собачья смерть» .
Спустя несколько месяцев Арсеньева перевезла прах внука в Тарханы.
Вельмишановний великий княже Ярославе! Звертаюсь до тебе з далекого XX століття. Я живу на твоїй і моїй рідній землі, але тепер вона називається не Київська Русь, а Україна. Прочитала недавно п'єсу Івана Кочерги «Ярослав Мудрий», де розповідається про важкий період твого життя і правління. Іван Кочерга відкрив нам завісу на моральні цінності наших далеких предків, їхні ідеали. Твій образ змальовано з великою повагою, яскравістю й любов'ю так, що він не може не збентежити душу читача. Я була дуже вражена тим, що в історії бувають такі далекоглядні, вольові, розважливі і мудрі особистості.
Тобі довелося покласти багато сил, щоб зберегти єдність країни, злагоду серед народу. Був ти, княже, жорстоким і добрим, мудрим і терплячим у досягненні своєї мети. Мені у серце запали такі твої слова:
Да буде мир! І Богом я клянусь, Що кожного вразить моя сокира, Хто збаламутить Київ наш і Русь, Хто осквернить насильством справу миру.
Зараз нам не вистачає таких державних діячів, тому в країні панує розлад, занепад економіки, науки і культури. Для тебе, великий княже, «...в житті ясніше всіх скарбів людини честь і мужа вірність сяє...». О, якби зараз у людей були такі великі і чисті серця, то, може, й життя було б більш радісним і щасливим. У важкі часи розкривається душа людини, тоді видно, які ідеали вона сповідує. За честь вважаєш ти, що в жилах твоїх тече кров рабині — то кров твого народу. Ти наш батько. Ми вчимося на прикладі твого життя бути чесними, здатними на самопожертву ради Батьківщини, як ти нам заповів: «І, поки жив, стояти я клянусь за руську правду і єдину Русь!» Ми побачили, що «береться мудрість... із шукань і помилок гірких».
Навколо тебе були люди добрі і злі. Учений монах Сильвестр теж зробив велику справу для нашої держави, переклавши і переписавши багато рукописів. Молодь він виховував на ученні Христа: «Тільки Бог царів і царства судить. Лиш він один далеку бачить путь, якою йдуть царі і прості люди». Пригадуєш, як ти казав?
І добрій книзі більше я радію, Ніж золоту в коморі.
Мені боляче за наш народ, бо зараз мало хто шанує науку і культуру, книжки, за які ви платили золотими монетами, в які вкладали багато сил. Образ Микити підтверджує, що ви, наші предки, були людьми чесними, порядними, шляхетними, У розмові з Сильвестром Микита каже:
З пергаменту недовго зчистить ваду, Лиш з совісті не зчистити її.
Спочатку Микита ненавидів тебе, Ярославе за смерть свого батька. Але коли він зрозумів твою мету створення єдиної могутньої держави, то пробачив тебе. Із ворога Микита став твоїм вірним помічником і другом.
Ми, твої нащадки, дуже вдячні за мудрий життєвий досвід, який долетів до нас крізь віки. І ще не раз зустрінеться нам твій образ на сторінках
Объяснение:
ЛЕРМОНТОВ Михаил Юрьевич
(1814-1841) русский поэт
Лермонтов погиб на дуэли, которая произошла из-за ничтожного по нынешним понятиям повода.
Убийцей поэта стал его бывший товарищ по юнкерской школе Николай Мартынов. О ссоре Лермонтова и Мартынова, приведшей к дуэли, очевидцы говорят разное, но все сходятся в том, что Мартынова возмутила острота, пущенная в его адрес поэтом. Увы, понятие чести в XIX веке имело и свои отрицательные стороны. Невинная шутка могла стоить жизни.
Дуэль состоялась 15 июля. на горе Машук. Возле Пятигорска.
Саму дуэль и гибель поэта полнее и точнее всех описал секундант Лермонтова князь Александр Васильчиков.
«…Лермонтов остался неподвижен и, взведя курок, поднял пистолет дулом вверх, заслоняясь рукой и локтем по всем правилам опытного дуэлиста. В эту минуту, и в последний раз, я взглянул на него и никогда не забуду того спокойного, почти веселого выражения, которое играло на лице поэта перед дулом пистолета, уже направленного на него. Мартынов быстрыми шагами подошел к барьеру и выстрелил. Лермонтов упал, как будто его скосило на месте, не сделав движения ни взад, ни вперед, не успев даже захватить больное место, как это обыкновенно делают люди раненые или ушибленные.
Мы подбежали. В правом боку дымилась рана, в левом - сочилась кровь, пуля пробила сердце и легкие. …»
Убийца Лермонтова тоже порывался написать воспоминания о поэте (как-никак он знал его много лет! ) и, очевидно, хотел в какой-то мере оправдаться перед современниками и потомками. Он дважды начинал свои записи и оба раза бросал, написав по нескольку страниц; дальше воспоминаний об учебе в юнкерской школе Мартынов не пошел. Мартынов прожил 60 лет и умер спустя 34 года после дуэли.
Похороны Лермонтова не могли быть совершены по церковному обряду, несмотря на все хлопоты друзей, официальное известие об его смерти гласило: «15-го июля, около 5 часов вечера, разразилась ужасная буря с громом и молнией; в это самое время между горами Машуком и Бештау скончался лечившийся в Пятигорске М. Ю. Лермонтов» . По словам князя Васильчикова, в Петербурге, в высшем обществе, смерть поэта встретили отзывом: «Туда ему и дорога» … В своих воспоминаниях П. П. Вяземский, со слов флигель-адъютанта полковника Лужина, отметил, что Николай I отозвался об этом, сказав: «Собаке — собачья смерть» .
Спустя несколько месяцев Арсеньева перевезла прах внука в Тарханы.
Звертаюсь до тебе з далекого XX століття. Я живу на твоїй і моїй рідній землі, але тепер вона називається не Київська Русь, а Україна. Прочитала недавно п'єсу Івана Кочерги «Ярослав Мудрий», де розповідається про важкий період твого життя і правління. Іван Кочерга відкрив нам завісу на моральні цінності наших далеких предків, їхні ідеали. Твій образ змальовано з великою повагою, яскравістю й любов'ю так, що він не може не збентежити душу читача. Я була дуже вражена тим, що в історії бувають такі далекоглядні, вольові, розважливі і мудрі особистості.
Тобі довелося покласти багато сил, щоб зберегти єдність країни, злагоду серед народу. Був ти, княже, жорстоким і добрим, мудрим і терплячим у досягненні своєї мети. Мені у серце запали такі твої слова:
Да буде мир! І Богом я клянусь,
Що кожного вразить моя сокира,
Хто збаламутить Київ наш і Русь,
Хто осквернить насильством справу миру.
Зараз нам не вистачає таких державних діячів, тому в країні панує розлад, занепад економіки, науки і культури. Для тебе, великий княже, «...в житті ясніше всіх скарбів людини честь і мужа вірність сяє...». О, якби зараз у людей були такі великі і чисті серця, то, може, й життя було б більш радісним і щасливим. У важкі часи розкривається душа людини, тоді видно, які ідеали вона сповідує. За честь вважаєш ти, що в жилах твоїх тече кров рабині — то кров твого народу. Ти наш батько. Ми вчимося на прикладі твого життя бути чесними, здатними на самопожертву ради Батьківщини, як ти нам заповів: «І, поки жив, стояти я клянусь за руську правду і єдину Русь!» Ми побачили, що «береться мудрість... із шукань і помилок гірких».
Навколо тебе були люди добрі і злі. Учений монах Сильвестр теж зробив велику справу для нашої держави, переклавши і переписавши багато рукописів. Молодь він виховував на ученні Христа: «Тільки Бог царів і царства судить. Лиш він один далеку бачить путь, якою йдуть царі і прості люди».
Пригадуєш, як ти казав?
І добрій книзі більше я радію,
Ніж золоту в коморі.
Мені боляче за наш народ, бо зараз мало хто шанує науку і культуру, книжки, за які ви платили золотими монетами, в які вкладали багато сил. Образ Микити підтверджує, що ви, наші предки, були людьми чесними, порядними, шляхетними, У розмові з Сильвестром Микита каже:
З пергаменту недовго зчистить ваду,
Лиш з совісті не зчистити її.
Спочатку Микита ненавидів тебе, Ярославе за смерть свого батька. Але коли він зрозумів твою мету створення єдиної могутньої держави, то пробачив тебе. Із ворога Микита став твоїм вірним помічником і другом.
Ми, твої нащадки, дуже вдячні за мудрий життєвий досвід, який долетів до нас крізь віки. І ще не раз зустрінеться нам твій образ на сторінках