Победа демократии - это абсолютная власть народа и непрекословное подчинение ему,в современном мире ни одна страна не даёт полной демократии.
Обратимся к вопросу: Что есть демократия? Демократия - это метод коллективного принятия решения, чисто с фактической точки зрения мы имеем ограниченную демократию. современные события (митинги, восстания, бунты) в мире говорят о неполной демократии, говорят о том, что людей продолжают ущемлять в их правах и выборе.
Следовательно, говорить о победе демократии мы не имеем право, демократия победит только тогда, когда хоть в одной стране начнут учитывать желание всех граждан, А ЭТО НЕ ВОЗМОЖНО
Протягом другої половини ХХ століття, як і ще за часів Наполеона, домінуючою в зовнішній політиці Франції залишалася концепція, що була побудована на необхідності затвердження Франції як однієї з великих світових держав. Діяльність де Голля та його прихильників відобразила цю тенденцію. Метою ж зовнішньої політики завжди залишається висвітлення національної величі Франції.
Перетворення Європейського Союзу в потужне інтеграційне об’єднання, яке могло б стати одним з полюсів сучасної міжнародної системи, стало для Франції найважливішим стратегічним завданням в останні десятиліття XX cт. Після того як Франція зайняла в ЄС лідируючі позиції, вона розраховувала поширювати таким чином свій значний вплив на світову політику. З приходом до влади Жака Ширака у 1995 році країна ще активніше включилась в європейські інтеграційні процеси.
Щоб забезпечити своїй країні провідну роль в європейської інтеграції, Ж.Шираку слід було знайти шляхи синтезу з цілями Німеччини, партнерством з якою Франції не хотілося ризикувати, особливо беручи до уваги стрімке посилення ролі ФРН у Європі.
Однак рамки пошуку такого синтезу і шанси на успіх французьких пропозицій в європейському будівництві були обмежені.
В середині 90-х вже назріла необхідність надати більшу зв’язність творінню Маастрихта,а саме намітити обриси Європи ХХІ століття, що стало причиною скликання Міжурядової конференції ЄС в 1996 р. Вона почала роботу в Туріні 29 березня, потім продовжила її в Амстердамі 17 липня 1997 і завершилася підписанням Амстердамського договору 2 жовтня 1997 року [7,112].
Позиція Франції щодо реформи європейських інститутів протистояла проектам федералістів (насамперед країн Бенілюксу та Німеччини), прагнучих посилити роль Комісії Європейських Співтовариств (КЄС). На їхню думку, підзвітність Комісії Європарламенту сприяла б посиленню легітимності її діяльності. В запропонованій конструкції Рада повинна була стати органом, подібним верхній палаті парламенту. Іншу точку зору поділяла Великобританія, яку задовольнило б бачення Європи,як єдиного ринку.
Конкретні пропозиції Франції зводилися до наступного:
КЄС повинна залишитися органом, що вносить пропозиції, в той час як прийняття рішень залишається за Радою ЄС; Комісія повинна одержувати від Ради імперативний мандат;
Національним парламентам слід поставити європейські органи під свій контроль;
Для цього необхідно заснувати Парламентську конференцію,складається наполовину з членів Європарламенту, наполовину з депутатів, призначених національними парламентами, що в очах Франції посилило б легітимність Європейського співтовариства.
Французький проект піднімав також питання про головування в Комісії [6,133].
Щодо майбутньої архітектури Європи, то французький уряд висунув ідею «трьох кіл»: перший – це коло країн-членів ЄС, другий – зовнішній круг партнерства і третій – коло країн ЄС, пов’язаних відносинами «посиленої солідарності». Зіставляючи цю ідею з німецьким планом створення «твердого ядра» і периферійних кіл європейської єдності, французи наполягали на кардинальному розходженні між поняттями «посиленої солідарності» і «твердих ядер» [4,270].
Для примирення двох ліній розвитку ЄС – його розширення і поглиблення – було запропоновано Союзу зосередити свої дії на тих напрямках, де інтеграція виявляється ефективніше національної політики (в дусі принципу субсидіарності) і стимулювати ті країни, які готові далі рухатися вперед, а не відстають. Рух вперед передбачав створення економічного і валютного союзу і прагнення до єдиної зовнішньої політики і політики безпеки [8,234].
Установа Економічного і валютного союзу була одним з досягнень Ф. Міттерана, який прагнув таким чином «пов’язати» економічну потужність об’єднаної Німеччини в Європі. Між тим, реалізувати ідею цього союзу належало Ж.Шираку. Франція і Німеччина були згодні в тому, що ЕВС повинен сприяти поглибленню політичної інтеграції, однак аж до саміту ЄС в Люксембурзі вони розходилися в питанні про контроль над Центральним європейським банком (ЦЄБ).
Правляча до травня 1997 р. права коаліція виступала за активну участь у євробудівництві при провідній ролі Франції, за введення євро 1 січня 1999 р. і за розвиток соціальної Європи. Проте, після парламентських виборів новий уряд та прем’єр Л.Жоспен виступали за проведення активної європейської політики, націленої на зміцнення ЄС за умови, якщо він буде, насамперед, «служити народам, які його складають» [6,144], а також акцентував увагу на прагненні нового уряду надатиєвробудівництву більший соціальний характер.
Обратимся к вопросу: что такое победа демократии?
Победа демократии - это абсолютная власть народа и непрекословное подчинение ему,в современном мире ни одна страна не даёт полной демократии.
Обратимся к вопросу: Что есть демократия? Демократия - это метод коллективного принятия решения, чисто с фактической точки зрения мы имеем ограниченную демократию. современные события (митинги, восстания, бунты) в мире говорят о неполной демократии, говорят о том, что людей продолжают ущемлять в их правах и выборе.
Следовательно, говорить о победе демократии мы не имеем право, демократия победит только тогда, когда хоть в одной стране начнут учитывать желание всех граждан, А ЭТО НЕ ВОЗМОЖНО
Протягом другої половини ХХ століття, як і ще за часів Наполеона, домінуючою в зовнішній політиці Франції залишалася концепція, що була побудована на необхідності затвердження Франції як однієї з великих світових держав. Діяльність де Голля та його прихильників відобразила цю тенденцію. Метою ж зовнішньої політики завжди залишається висвітлення національної величі Франції.
Перетворення Європейського Союзу в потужне інтеграційне об’єднання, яке могло б стати одним з полюсів сучасної міжнародної системи, стало для Франції найважливішим стратегічним завданням в останні десятиліття XX cт. Після того як Франція зайняла в ЄС лідируючі позиції, вона розраховувала поширювати таким чином свій значний вплив на світову політику. З приходом до влади Жака Ширака у 1995 році країна ще активніше включилась в європейські інтеграційні процеси.
Щоб забезпечити своїй країні провідну роль в європейської інтеграції, Ж.Шираку слід було знайти шляхи синтезу з цілями Німеччини, партнерством з якою Франції не хотілося ризикувати, особливо беручи до уваги стрімке посилення ролі ФРН у Європі.
Однак рамки пошуку такого синтезу і шанси на успіх французьких пропозицій в європейському будівництві були обмежені.
В середині 90-х вже назріла необхідність надати більшу зв’язність творінню Маастрихта,а саме намітити обриси Європи ХХІ століття, що стало причиною скликання Міжурядової конференції ЄС в 1996 р. Вона почала роботу в Туріні 29 березня, потім продовжила її в Амстердамі 17 липня 1997 і завершилася підписанням Амстердамського договору 2 жовтня 1997 року [7,112].
Позиція Франції щодо реформи європейських інститутів протистояла проектам федералістів (насамперед країн Бенілюксу та Німеччини), прагнучих посилити роль Комісії Європейських Співтовариств (КЄС). На їхню думку, підзвітність Комісії Європарламенту сприяла б посиленню легітимності її діяльності. В запропонованій конструкції Рада повинна була стати органом, подібним верхній палаті парламенту. Іншу точку зору поділяла Великобританія, яку задовольнило б бачення Європи,як єдиного ринку.
Конкретні пропозиції Франції зводилися до наступного:
КЄС повинна залишитися органом, що вносить пропозиції, в той час як прийняття рішень залишається за Радою ЄС; Комісія повинна одержувати від Ради імперативний мандат;
Національним парламентам слід поставити європейські органи під свій контроль;
Для цього необхідно заснувати Парламентську конференцію,складається наполовину з членів Європарламенту, наполовину з депутатів, призначених національними парламентами, що в очах Франції посилило б легітимність Європейського співтовариства.
Французький проект піднімав також питання про головування в Комісії [6,133].
Щодо майбутньої архітектури Європи, то французький уряд висунув ідею «трьох кіл»: перший – це коло країн-членів ЄС, другий – зовнішній круг партнерства і третій – коло країн ЄС, пов’язаних відносинами «посиленої солідарності». Зіставляючи цю ідею з німецьким планом створення «твердого ядра» і периферійних кіл європейської єдності, французи наполягали на кардинальному розходженні між поняттями «посиленої солідарності» і «твердих ядер» [4,270].
Для примирення двох ліній розвитку ЄС – його розширення і поглиблення – було запропоновано Союзу зосередити свої дії на тих напрямках, де інтеграція виявляється ефективніше національної політики (в дусі принципу субсидіарності) і стимулювати ті країни, які готові далі рухатися вперед, а не відстають. Рух вперед передбачав створення економічного і валютного союзу і прагнення до єдиної зовнішньої політики і політики безпеки [8,234].
Установа Економічного і валютного союзу була одним з досягнень Ф. Міттерана, який прагнув таким чином «пов’язати» економічну потужність об’єднаної Німеччини в Європі. Між тим, реалізувати ідею цього союзу належало Ж.Шираку. Франція і Німеччина були згодні в тому, що ЕВС повинен сприяти поглибленню політичної інтеграції, однак аж до саміту ЄС в Люксембурзі вони розходилися в питанні про контроль над Центральним європейським банком (ЦЄБ).
Правляча до травня 1997 р. права коаліція виступала за активну участь у євробудівництві при провідній ролі Франції, за введення євро 1 січня 1999 р. і за розвиток соціальної Європи. Проте, після парламентських виборів новий уряд та прем’єр Л.Жоспен виступали за проведення активної європейської політики, націленої на зміцнення ЄС за умови, якщо він буде, насамперед, «служити народам, які його складають» [6,144], а також акцентував увагу на прагненні нового уряду надатиєвробудівництву більший соціальний характер.
Объяснение: