Приложение №1
«Қасымханныңқасқажолы» (Светлый путь хана Касыма)
В начале XVI в., в период правления хана Касыма был разработан и издан закон, известный как «Қасымханныңқасқажолы» (Светлый путь хана Касыма) — свод законов. Он включал в себя пять основных разделов: 1. Имущественный Закон. В него входили положения о решении споров о земле, скоте и имуществе. 2. Уголовный Закон. Здесь рассматривались различные виды уголовных преступлений и наказания за них. 3. Военный Закон. В нём оговаривались повинности населения по содержанию армии в военное время, воинская повинность, принципы формирования подразделений, раздел военной добычи. 4. Посольский обычай. В этом разделе оговаривались во международного права, посольского этикета. 5. Закон общественности (журтшылык). Этот раздел был посвящён обязательствам общинной и межобщинной взаимо а также правилам устройства празднеств и дворцовому этикету. Описанная политическая система оказалась неустойчивой и держалась только на личном авторитете верховного правителя. Это с яркой силой проявилось в ходе событий второй трети XVI в., когда каждый улусный султан пытался провозгласить себя ханом. Это был первый закон в истории казахов, созданный на основе народных традиций и народной мудрости.
"Есимханнынескижолы" ("Древний путь Есим хана")
Есим-хану пришлось выдержать ещё более тяжёлую внутриполитическую борьбу, итогом которой было коренное реформирование политической системы Казахского государства. Суть её заключалась в том, что главенство закрытой элиты — торе заменялось на главенство элиты открытого типа — биев и старшин. Произошла своего рода бийская революция, ограничившая политические права сословия чингизидов и установившая широкие права для общин и их руководителей. Юридически эти изменения были закреплены в своеобразном своде законов — «Есімханныңескіжолы» («Есимсалганескижол») - (Древний путь Есим хана, Есима исконный путь), принятой как дополнение к кодексу Касым хана. Закон получил широкое признание у народа, где нормы адата были более приемлемы чем законы шариата в силу занятия скотоводством. В этом правовом акте определялись полномочия хана, биев и батыров, а также их взаимные обязанности и права, по сути это было «Бийской революцией» - так как хан ограничивал аристократию и опирался на биев (степных судей). По-прежнему высшей законодательной властью продолжал оставаться Маслихат. В состав его входили все представители казахских общин и лишь наиболее влиятельные султаны. Маслихат собирался раз в год, преимущественно осенью в Улытау, г. Туркестане или под Ташкентом. Ослабление роли хана в политической системе привело к изменению принципа выбора хана. Хотя официально принцип меритократии оставался в силе, фактически казахи перешли к наследованию ханского звания вплоть до начала XVIII в. Вместо улусной системы в начале XVII в. была введена жузовая организация, когда все казахские земли были разделены между тремя хозяйственно - территориальными объединениями — жузами. Во главе жузов стояли бии, руководители наиболее сильных и многочисленных групп общин. По существу вся власть находилась в руках жузовыхбиев. Они же формировали и Совет Биев, ограничивавший власть хана. Власть биев держалась исключительно на личном авторитете и хан, зависевший от них, никак не мог влиять на выдвижение того или иного бия.
За підсумками Паризької мирної конференції 1919 р. Східна Галичина була тимчасово окупована Польщею, за умовами Ризького миру (березень 1921 р.) до Польщі відійшли Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, а за рішенням Ради послів великих держав у 1923 р. Східна Галичина закріплюється за Польщею. Територія краю поділилась на 3 воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське. На території Західної Волині та Західного Полісся були утворені Волинське і Поліське воєводства. Холмщина і Підляшшя увійшли до складу Люблінського воєводства.
Румунія у 1918 р. окупувала Північну Буковину, Хотинський, Ізмаїльський та Аккерманський повіти Бессарабії. 11 вересня 1919 р. за Сен-Жерменським договором Буковину було передано Румунії, а Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини.
У ті роки в складі Польщі західноукраїнські землі залишались аграрними та економічно відсталими. Територія Польщі була поділена на 2 частини "А” та "Б”. До другої віднесли українські території. Їм відводилась роль сировинної бази та ринку збуту. В ці території майже не вкладались ніякі інвестиції. На території "Б” видачі дозволу для відкриття підприємств були зведені до мінімуму, а встановлені високі залізничні тарифи фактично ізолювали вихід продукції території "Б” до "А”. В промисловості переважали ті галузі, які забезпечували високі прибутки без значних капіталовкладень: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини. 85 % підприємств були дрібними. Намагаючись протистояти економічному впливу іноземців, галичани створювали кооперативи. Напередодні Другої Світової війни їх налічувалося близько 4 тис. Майже 90 % кооперативів діяли у Східній Галичині.
Не маючи можливості знайти роботу вдома, українське населення виїздило за кордон у пошуках заробітку. Але у цей період еміграція виявилася менш ефективною, ніж колись, оскільки Сполучені Штати й Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті з 1919 по 1939 рр. з території Східної Галичини виїхало лише 190 тис. чоловік. Натомість край активно заселявся іноземцями. Їхня кількість лише у Львові становила більше 80 %.
Не витримуючи національного та соціального гноблення, робітники організовували страйки на підприємствах, селяни захоплювали поміщицькі землі. Опір населення призводив до репресій з боку уряду. Восени 1930 р. на території українських земель була проведена пацифікація (утихомирення). Поліція та війська придушували селянські повстання. У 1934 р. У Березі-Картузькій був організований концентраційний табір для політичних в’язнів.
Українські території, які увійшли до складу Румунії, відзначалися злиденністю у порівнянні з власне румунськими землями. Це при тому, що рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Безробіття охопило 50 % працездатного українського населення. Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на три періоди. У перший період, що тривав з 1918 по 1928 р., румунський уряд запровадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впорядкованої конституційної системи Австрії, ліквідація їхніх прав і румунізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговталися протягом відносно ліберального періоду 1928-1938 рр. Але у 1938 р., з приходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного правління. Жорстока політика влади у перший період викликала опір населення. Зокрема, 16 вересня 1924 р. у Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, в якому брало участь 6 тис. чоловік. Для придушення повстання уряд залучив війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Над учасниками антирумунського виступу відбувся процес, відомий під назвою „процес 500”. Через активне втручання міжнародної спільноти, вироки виявилися відносно м’якими. Було засуджено лише 85 чоловік.
Щодо Чехословаччини, то їй належало Закарпаття. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців. Уряд Чехословаччини вів найбільш сприятливу політику до Закарпаття порівняно з іншими урядами. Збільшувались чисельність українських шкіл, але 28 червня 1925 р. українську мову визнали чужою, що призвело до звуження викладання української мови й розширення чеської. Робились часткові інвестиції в промисловість, але вони були дуже малі. За станом на 1926 р. в краї діяли 92 підприємства з чисельністю робітників – 6718. Була проведена аграрна реформа: великі землевласники позбавлялися частини земель, які були роздані селянам. Почалося будівництво доріг, мостів, проводилася електрифікація. Слід зауважити, що уряд вкладав у економіку краю більше коштів, ніж отримував від нього прибутків.
В 2011 году произошла серия протестов и демонстраций, целью которых было свергнуть режим и правительство, находящееся у власти уже 30 лет во главе которого стоял Хосни Мубарак. Также народ требовал отмены чрезвычайного положения, повышения заработной платы, свободу слова, понижения цен на продовольственные товары и прочее. За 2 месяца( январь, февраль) протестующие добились свержения правительства с последующим отказом от власти Мубарака. Президентом стал Моххамед Мурси в выборах 2012 года. Большинство стран поддержали протестующих, требовали воздержания от насилия, призывали Мубарака к мирной отставке во имя блага своей страны. США перевели 150миллионов во дни восстаний неправительственным организациям.
Ливия:
В 2011 году в Ливии поднялось восстание, как результат цепной реакции восстаний в Тунисе и Египте. Существует множество мнений по поводу причин из-за кторых началась война, но основной можно скорее всего выделить все-таки сложившийся авторитарный режим, с опрессией всяческой оппозиции и жестким контролем над жизнью людей. Это было противостоянием сил подконтрольных Муамару Каддафи и вооруженным группам Национального Переходного Совета Ливии. Каддафи, находящийся у власти 40 лет, не устраивал многие страны, поэтому повстанцев поддержал ЕС, США, Лига Арабских Государств. Результатом действий проведенных повстанцами ПНС было разрушение Ливии, как государства, и захват Триполи- столицы Ливии. Вооруженные конфликты продолжаются до сих пор.
Йемен:
Основной целью восстаний в Йемене было требование демократических преобразований и свержения действующей власти в лице Али Абдаллы Салеха. Кровавыми и жестокими демонстрациями с большим количеством жертв, оппозиции удалось свергнуть президента и переизбрать на его пост бывшего вице-президента Абда Раббо Мансура Хади. Мировое сообщество призывало Салеха к отставке.
Ну вот, как-то так. Надеюсь