Авіньйонський полон пап - період з 1309 по 1378, коли резиденція глав католицької церкви перебувала не в Римі, а в Авіньйоні. В 1309 Климент V ( француз), що став татом незабаром після поразки тата Боніфація VIII в конфлікті з королем Франції Філіпом IV Красивим, переїхав в Авіньйон. Це місто, що належав графам Провансу, тато Климент VI викупив у 1348 у свою власність. В Авіньйоні папи відчували себе в набагато більшій безпеці, ніж в неспокійному Римі, де відбувалися гострі конфлікти між аристократичними родами. До того ж Папська держава в центрі Італії тоді фактично розпалося.
До Авіньйонське періоду відноситься правління римських пап:
Климент V : 1305 - 1314
Іоанн XXII : 1316 - 1334
Бенедикт XII : 1334 - 1342
Климент VI : 1342 - 1352
Інокентій VI : 1352 - 1362
Урбан V : 1362 - 1370
Григорій XI : 1370 - 1378
Авіньйонський період в історії папства мало нагадував реальний полон, скоріше це була співпраця тат з сильними французькими королями. Всі папи цього періоду були французами, французьке більшість була і в колегії кардиналів, обирали пап. Чимало кардиналів служило раніше при королівському дворі. Папи виконували важливі дипломатичні місії на користь французького короля, були виконавцями його волі.
До цього часу папство втратило колишню роль в політичному житті Європи. Однак як внутрішньоцерковний інститут воно посилилося. Влада пап в церкві придбала воістину монархічний характер. Єпископи і абати відтепер не обиралися місцевим духовенством та ченцями, а призначалися татами. Значно збільшилися доходи папської скарбниці, був створений центральний фінансовий орган папської адміністрації. За до непомірно розрісся бюрократичного апарату своєї курії папи контролювали всі сфери церковного життя.
Італійський гуманіст Петрарка, який побував в Авіньйоні і різко засуджує небачену розкіш папського двору, охарактеризував перебування пап у цьому місті як "Вавилонський" полон.
У 1377 Григорій XI повернувся в Рим. На цьому закінчилося "Авіньйонський полон пап", але не історія папства в Авіньйоні. Після кончини Григорія в 1378 р. кардинали, незадоволені його наступником Урбаном VI, обрали антипапа Климента VII, який повернувся в Авіньйон. Так вже через рік після закінчення "Авіньйонського полону" розпочався Великий західний розкол, коли і в Авіньйоні, і в Римі перебували конкуруючі тата, які розділили між собою весь католицький світ. Наступником Климента VII був Бенедикт XIII, позбавлений влади і відлучений Констанцським собором в 1417, після чого втік до рідної Іспанії. Він і був останнім авіньйонських татом.
Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з'їздах — "снемах". Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву " колективного сюзеренітету". Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів — представників, як правило, ворогуючих династій. Цим київське боярство, яке укладало з ними договір, прагнуло досягти відносної рівноваги сил, а відповідно й спокою. (Київська земля, на відміну від інших, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загально династичною спадщиною давньоруського князівського роду.) Київ залишався безумовним загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, і мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів. Іншого центру легітимності просто не було. На думку дослідників, аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичної старшості було володіння київським престолом. Пізніше боротьба князів за відновлення загальноруської єдності відбувалася шляхом утвердження в ролі об'єднавчого центру стольного міста однієї із земель, але за обов'язкової участі правителів у співволодінні Києвом.
Авіньйонський полон пап - період з 1309 по 1378, коли резиденція глав католицької церкви перебувала не в Римі, а в Авіньйоні. В 1309 Климент V ( француз), що став татом незабаром після поразки тата Боніфація VIII в конфлікті з королем Франції Філіпом IV Красивим, переїхав в Авіньйон. Це місто, що належав графам Провансу, тато Климент VI викупив у 1348 у свою власність. В Авіньйоні папи відчували себе в набагато більшій безпеці, ніж в неспокійному Римі, де відбувалися гострі конфлікти між аристократичними родами. До того ж Папська держава в центрі Італії тоді фактично розпалося.
До Авіньйонське періоду відноситься правління римських пап:
Климент V : 1305 - 1314
Іоанн XXII : 1316 - 1334
Бенедикт XII : 1334 - 1342
Климент VI : 1342 - 1352
Інокентій VI : 1352 - 1362
Урбан V : 1362 - 1370
Григорій XI : 1370 - 1378
Авіньйонський період в історії папства мало нагадував реальний полон, скоріше це була співпраця тат з сильними французькими королями. Всі папи цього періоду були французами, французьке більшість була і в колегії кардиналів, обирали пап. Чимало кардиналів служило раніше при королівському дворі. Папи виконували важливі дипломатичні місії на користь французького короля, були виконавцями його волі.
До цього часу папство втратило колишню роль в політичному житті Європи. Однак як внутрішньоцерковний інститут воно посилилося. Влада пап в церкві придбала воістину монархічний характер. Єпископи і абати відтепер не обиралися місцевим духовенством та ченцями, а призначалися татами. Значно збільшилися доходи папської скарбниці, був створений центральний фінансовий орган папської адміністрації. За до непомірно розрісся бюрократичного апарату своєї курії папи контролювали всі сфери церковного життя.
Італійський гуманіст Петрарка, який побував в Авіньйоні і різко засуджує небачену розкіш папського двору, охарактеризував перебування пап у цьому місті як "Вавилонський" полон.
У 1377 Григорій XI повернувся в Рим. На цьому закінчилося "Авіньйонський полон пап", але не історія папства в Авіньйоні. Після кончини Григорія в 1378 р. кардинали, незадоволені його наступником Урбаном VI, обрали антипапа Климента VII, який повернувся в Авіньйон. Так вже через рік після закінчення "Авіньйонського полону" розпочався Великий західний розкол, коли і в Авіньйоні, і в Римі перебували конкуруючі тата, які розділили між собою весь католицький світ. Наступником Климента VII був Бенедикт XIII, позбавлений влади і відлучений Констанцським собором в 1417, після чого втік до рідної Іспанії. Він і був останнім авіньйонських татом.
Объяснение:
Объяснение:
Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з'їздах — "снемах". Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву " колективного сюзеренітету". Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів — представників, як правило, ворогуючих династій. Цим київське боярство, яке укладало з ними договір, прагнуло досягти відносної рівноваги сил, а відповідно й спокою. (Київська земля, на відміну від інших, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загально династичною спадщиною давньоруського князівського роду.) Київ залишався безумовним загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, і мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів. Іншого центру легітимності просто не було. На думку дослідників, аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичної старшості було володіння київським престолом. Пізніше боротьба князів за відновлення загальноруської єдності відбувалася шляхом утвердження в ролі об'єднавчого центру стольного міста однієї із земель, але за обов'язкової участі правителів у співволодінні Києвом.