Про яку подію пише історик Н. Яковенко?
«[Жителі], правда, які просили для себе якщо не Михайла Олельковича, то хоча б іншого православного князя, закрили ворота перед чужаком-литвином, обурюючись, що правити серцем Русі вперше за всю історію... приїхала людина, котра, як простодушно дивується літописець, «не токмо не князь був, але яко лях був»?
А) Створення Галицько-Волинської держави; Б) ліквідацію Київського удільного князівства;
В) укладення Кревської унії; Г) утворення Речі Посполитої.
Своеобразие византийской истории заключалось в наличии трех важнейших факторов развития. Первым из них была постоянная военная опасность.
Вторым фактором самобытности византийской цивилизации явился синтез позднеантичных и восточных традиций. Этническая структура империи была чрезвычайно сложна (греки, фракийцы, армяне, грузины, копты, арабы, евреи, иллирийцы, славяне и др.) , но в ней доминировали греки. Завоеванные народы включались в состав государства, сохраняли свою самобытную культуру, хотя и не могли рассчитывать на равноправие.
Духовным стержнем, определявшим целостность и своеобразие византийской цивилизации, явилось православие (восточная ветвь христианства) . Православие провозгласило верность традиции и неизменность идеалов.
Святосла́в І́горович (близько 938[2] — березень 972) — великий князь київський (945—972). Представник династії Рюриковичів. Єдиний син київського князя Ігоря і княгині Ольги. Після загибелі батька перебував під регентством матері (945—964)[3]. Ставши самостійним правителем, проводив активну зовнішню політику, значно розширивши територію Руської держави. Підкорив волзьких булгар, аланів, радимичів, в'ятичів (964). Розгромив Хозарський каганат (965—968)[3]. 968 року допоміг візантійському імператорові Никифору Фоці придушити повстання болгар, але його спроба залишитися в Болгарії змусила Візантію нацькувати на Київ печенігів[3]