Проведите мини-исследование и приведите доказательства из содержания текста, что данная песня отражает исторический период - Годы Великого бедствия – «Актабан шубырынды» и его можно рассматривать как исторический источник
Іван Сірко є однією з найбільш легендарних і улюблених історичних постатей козацької епохи, чи не найяскравішою особистістю по смерті Богдана Хмельницького. Про це, зокрема, свідчить велика кількість переказів, історичних дум і пісень, що виникали вже за життя отамана і збереглися дотепер – зокрема, сюжет про лист запорожців до турецького султана, ініціатором написання якого нібито був Іван Сірко, про праву руку отамана, яка несла перемогу вже після його смерті тим, хто володів нею, і загалом про те, що Іван Сірко був найзнаменитішим і наймогутнішим козаком-характерником.
На жаль, про його життя і діяльність, так само як про багатьох інших видатних українців 16 – 17 ст., нам відомо мало. Вважається, що народився він між 1605 і 1610 роками. Місцем народження Івана Сірка до недавніх пір вважалася слобода Мерефа на Харківщині. Однак більш прийнятною видається сучасна версія про його народження на Вінничині [до речі, за однією з версій саме вихідці з Мурафи (тепер Шаргородського району Вінницької області) й заснували слободу на Харківщині]. Дослідники також схильні вважати, що Іван Сірко народився у дрібній православній шляхетській, а не козацькій сім’ї. Є згадки під 1646 р., що він як старшина загону запорожців, найнятого урядом французького короля Людовіка XIV, брав участь у здобутті фортеці Дюнкерк на півночі Франції. Учасник Національно-визвольної війни українського народу середини 17 ст. під проводом Богдана Хмельницького. У 1658–1660 рр. – полковник вінницький (кальницький). За гетьманування Івана Виговського діяльність Івана Сірка, на жаль, більше перешкоджала утвердженню незалежної Української держави. Тоді він перейшов на бік гетьмана Юрія Хмельницького, але після укладення 1660 р. Слободищенського трактату виступив проти нього. Після цього з’явився на Запорозькій Січі, 1663 р. став кошовим отаманом, до кінця життя не раз обирався на цю посаду (за різними підрахунками від 8 до 20 разів). Очолював боротьбу проти Кримського ханату й Туреччини, організував кілька успішних походів.
Десь у 1660-х рр. Іван Сірко заснував на Слобожанщині поблизу Мерефи хутір Сірківку (Сєрківку) – згодом цей хутір перейшов у спадок його доньці й за йменням її чоловіка – Івана Артемова, дістав назву Артемівка (з 1928 р. – складова частина Мерефи). Іван Сірко певний час був харківським полковником (ймовірно з 1664 або 1665 року), жив з родиною на своєму хуторі та в Мерефі. Коли 1668 р. на Лівобережній Україні вибухнуло повстання, організоване гетьманом Іваном Брюховецьким, який слав зазивні універсали і на Слобожанщину (цю сторінку нашої історії мало вивчено), Іван Сірко очолив тут виступ; до нього приєдналися мешканці й старшина Цареборисова, Маяцька, Змієва, Мерефи й Валок: воєвод у цих містах повбивали, укріплення зруйнували, але здобути Харків повстанцям не вдалося. Іван Сірко рушив на чолі війська до Дніпра, здобув перемоги над московським військом поблизу Охтирки й Полтави. Після скинення Івана Брюховецького з гетьманського уряду Іван Сірко підтримав гетьмана Петра Дорошенка, хоч невдовзі їхній союз розпався. З 1669 р. – знову на Запорожжі. За зв’язки з керівником селянського повстання в Московському царстві Степаном Разіним 1672 р. Івана Сірка заарештовано й заслано в Тобольськ. Влітку 1673 р. через зростання турецько-татарської загрози його було звільнено; повернувшись на Січ, організував відсіч турецько-татарській агресії, зокрема в 1677 і 1678 роках.
Помер уславлений отаман 1 (11) серпня 1680 р. на хуторі Грушівка (тепер с. Іллінка Томаківського району Дніпропетровської обл.; похований поблизу с. Каплунівки, тепер Нікопольського району тієї самої області).
Гай Ю́лий Це́зарь (аутентичное произношение близко к Ка́йсар; лат. Gaius Iulius Caesar [ˈgaːjʊs ˈjuːliʊs ˈkae̯sar]; 12 июля 100 года до н. э. — 15 марта 44 года до н. э.) — древнеримский государственный и политический деятель, полководец, писатель. Консул 59, 48, 46, 45 и 44 годов до н. э., диктатор 49, 48—47 и 46—44 годов до н. э., великий понтифик с 63 года до н. э.
Происходивший из древней патрицианской семьи, Цезарь последовательно добивался всех ординарных римских должностей (cursus honorum) и сделал себе имя на борьбе с консервативными сенаторами (оптиматами). В 60 году до н. э. организовал первый триумвират вместе с двумя влиятельными политиками — Гнеем Помпеем Великим и Марком Лицинием Крассом. С 58 года до н. э. более восьми лет провёл на территории современных Швейцарии, Франции, Бельгии, Германии и Великобритании в Галльской войне, присоединив к Римской республике огромную территорию от Атлантического океана до Рейна и снискав славу талантливого полководца. В начале 49 года до н. э. начал гражданскую войну из-за непримиримых разногласий с сенаторами по вопросам о деталях своего возвращения в Рим и о гарантиях судебной неприкосновенности за должностные преступления (подкупы на выборах, взятки должностным лицам, нарушение договоров, насильственные действия и другие нарушения). В течение четырёх лет сторонники сената, сгруппировавшиеся вокруг Помпея, были разбиты Цезарем в Италии, Испании (дважды), Греции и Африке, также им были разбиты войска правителей Египта и Понта.
Придерживался политики милосердия, но в то же время казнил ряд своих ключевых оппонентов. Добившись полной победы над противниками, сконцентрировал в своих руках власть консула и чрезвычайные полномочия диктатора (в конце концов — в виде пожизненной должности), провёл ряд реформ во всех сферах жизни общества. При жизни Цезаря началось его обожествление, почётный титул полководца-победителя «император» стал частью его имени, однако он отказывался от власти древних римских царей. После убийства Цезаря группой сенаторов во главе с Марком Юнием Брутом внучатый племянник Цезаря Гай Октавий принял его имя и получил большую часть наследства по завещанию, став впоследствии первым императором.
К Цезарю по-разному относились при жизни, и эта традиция сохранилась в Римской империи: его имя всячески обелялось сторонниками правителей, а оппозиционеры восхваляли его жертв и заговорщиков. Очень популярной была личность Цезаря в Средние века и Новое время. Помимо политической и военной деятельности, Цезарь известен и как литератор. Благодаря простоте и ясности стиля, его сочинения считаются классикой древнеримской литературы и используются при обучении латинскому языку. К имени Юлия Цезаря восходят титулы кайзер и царь, а также название седьмого месяца года во многих языках мира — июль.
Іван Сірко є однією з найбільш легендарних і улюблених історичних постатей козацької епохи, чи не найяскравішою особистістю по смерті Богдана Хмельницького. Про це, зокрема, свідчить велика кількість переказів, історичних дум і пісень, що виникали вже за життя отамана і збереглися дотепер – зокрема, сюжет про лист запорожців до турецького султана, ініціатором написання якого нібито був Іван Сірко, про праву руку отамана, яка несла перемогу вже після його смерті тим, хто володів нею, і загалом про те, що Іван Сірко був найзнаменитішим і наймогутнішим козаком-характерником.
На жаль, про його життя і діяльність, так само як про багатьох інших видатних українців 16 – 17 ст., нам відомо мало. Вважається, що народився він між 1605 і 1610 роками. Місцем народження Івана Сірка до недавніх пір вважалася слобода Мерефа на Харківщині. Однак більш прийнятною видається сучасна версія про його народження на Вінничині [до речі, за однією з версій саме вихідці з Мурафи (тепер Шаргородського району Вінницької області) й заснували слободу на Харківщині]. Дослідники також схильні вважати, що Іван Сірко народився у дрібній православній шляхетській, а не козацькій сім’ї. Є згадки під 1646 р., що він як старшина загону запорожців, найнятого урядом французького короля Людовіка XIV, брав участь у здобутті фортеці Дюнкерк на півночі Франції. Учасник Національно-визвольної війни українського народу середини 17 ст. під проводом Богдана Хмельницького. У 1658–1660 рр. – полковник вінницький (кальницький). За гетьманування Івана Виговського діяльність Івана Сірка, на жаль, більше перешкоджала утвердженню незалежної Української держави. Тоді він перейшов на бік гетьмана Юрія Хмельницького, але після укладення 1660 р. Слободищенського трактату виступив проти нього. Після цього з’явився на Запорозькій Січі, 1663 р. став кошовим отаманом, до кінця життя не раз обирався на цю посаду (за різними підрахунками від 8 до 20 разів). Очолював боротьбу проти Кримського ханату й Туреччини, організував кілька успішних походів.
Десь у 1660-х рр. Іван Сірко заснував на Слобожанщині поблизу Мерефи хутір Сірківку (Сєрківку) – згодом цей хутір перейшов у спадок його доньці й за йменням її чоловіка – Івана Артемова, дістав назву Артемівка (з 1928 р. – складова частина Мерефи). Іван Сірко певний час був харківським полковником (ймовірно з 1664 або 1665 року), жив з родиною на своєму хуторі та в Мерефі. Коли 1668 р. на Лівобережній Україні вибухнуло повстання, організоване гетьманом Іваном Брюховецьким, який слав зазивні універсали і на Слобожанщину (цю сторінку нашої історії мало вивчено), Іван Сірко очолив тут виступ; до нього приєдналися мешканці й старшина Цареборисова, Маяцька, Змієва, Мерефи й Валок: воєвод у цих містах повбивали, укріплення зруйнували, але здобути Харків повстанцям не вдалося. Іван Сірко рушив на чолі війська до Дніпра, здобув перемоги над московським військом поблизу Охтирки й Полтави. Після скинення Івана Брюховецького з гетьманського уряду Іван Сірко підтримав гетьмана Петра Дорошенка, хоч невдовзі їхній союз розпався. З 1669 р. – знову на Запорожжі. За зв’язки з керівником селянського повстання в Московському царстві Степаном Разіним 1672 р. Івана Сірка заарештовано й заслано в Тобольськ. Влітку 1673 р. через зростання турецько-татарської загрози його було звільнено; повернувшись на Січ, організував відсіч турецько-татарській агресії, зокрема в 1677 і 1678 роках.
Помер уславлений отаман 1 (11) серпня 1680 р. на хуторі Грушівка (тепер с. Іллінка Томаківського району Дніпропетровської обл.; похований поблизу с. Каплунівки, тепер Нікопольського району тієї самої області).
Биография
Гай Ю́лий Це́зарь (аутентичное произношение близко к Ка́йсар; лат. Gaius Iulius Caesar [ˈgaːjʊs ˈjuːliʊs ˈkae̯sar]; 12 июля 100 года до н. э. — 15 марта 44 года до н. э.) — древнеримский государственный и политический деятель, полководец, писатель. Консул 59, 48, 46, 45 и 44 годов до н. э., диктатор 49, 48—47 и 46—44 годов до н. э., великий понтифик с 63 года до н. э.
Происходивший из древней патрицианской семьи, Цезарь последовательно добивался всех ординарных римских должностей (cursus honorum) и сделал себе имя на борьбе с консервативными сенаторами (оптиматами). В 60 году до н. э. организовал первый триумвират вместе с двумя влиятельными политиками — Гнеем Помпеем Великим и Марком Лицинием Крассом. С 58 года до н. э. более восьми лет провёл на территории современных Швейцарии, Франции, Бельгии, Германии и Великобритании в Галльской войне, присоединив к Римской республике огромную территорию от Атлантического океана до Рейна и снискав славу талантливого полководца. В начале 49 года до н. э. начал гражданскую войну из-за непримиримых разногласий с сенаторами по вопросам о деталях своего возвращения в Рим и о гарантиях судебной неприкосновенности за должностные преступления (подкупы на выборах, взятки должностным лицам, нарушение договоров, насильственные действия и другие нарушения). В течение четырёх лет сторонники сената, сгруппировавшиеся вокруг Помпея, были разбиты Цезарем в Италии, Испании (дважды), Греции и Африке, также им были разбиты войска правителей Египта и Понта.
Придерживался политики милосердия, но в то же время казнил ряд своих ключевых оппонентов. Добившись полной победы над противниками, сконцентрировал в своих руках власть консула и чрезвычайные полномочия диктатора (в конце концов — в виде пожизненной должности), провёл ряд реформ во всех сферах жизни общества. При жизни Цезаря началось его обожествление, почётный титул полководца-победителя «император» стал частью его имени, однако он отказывался от власти древних римских царей. После убийства Цезаря группой сенаторов во главе с Марком Юнием Брутом внучатый племянник Цезаря Гай Октавий принял его имя и получил большую часть наследства по завещанию, став впоследствии первым императором.
К Цезарю по-разному относились при жизни, и эта традиция сохранилась в Римской империи: его имя всячески обелялось сторонниками правителей, а оппозиционеры восхваляли его жертв и заговорщиков. Очень популярной была личность Цезаря в Средние века и Новое время. Помимо политической и военной деятельности, Цезарь известен и как литератор. Благодаря простоте и ясности стиля, его сочинения считаются классикой древнеримской литературы и используются при обучении латинскому языку. К имени Юлия Цезаря восходят титулы кайзер и царь, а также название седьмого месяца года во многих языках мира — июль.