Работа с контурной картой Гунны первоначально населяли территорию Северного Китая, Монголии, территории от озера Байкал до плато Ордос. обозначьте на контурной карте территорию государства гуннов. Назовите граничащие с ним соседние государства фото контурной карты
Генріх II створив нову судову палату - королівську лаву. Королівський суд став верховним у державі. Його послугами міг скористатися кожен вільний (залежних селян судили їх сеньйори). На місцях судили "мандрівні судді". Суддям заборонили вирішувати справи за до поєдинків і ордалій — випробувань водою чи розпеченим залізом. Позивач мав привести з собою свідків з числа односельців. Вони свідчили під присягою. Пізніше свідчення під присягою породило суди присяжних, які визначали, чи винуватий підсудний.
Була здійснена військова реформа. Король зобов'язав служити у війську всіх вільних, за винятком кліриків і євреїв. З тих, хто не йшов на війну, брали спеціальний податок. На ці гроші наймали солдатів. Солдати-найманці були кращими вояками, ніж феодали. Ця реформа перетворила рицарів у поміщиків, заклопотаних своїм господарством.
Генріх II зробив спробу реформувати церкву, яка в добу смут стала незалежною від королівської влади. Він проголосив архієпископів і єпископів васалами короля, зобов'язав кліриків судитися в королівському суді (церковний суд карав їх надто м'яко чи взагалі лишав безкарними).
Король оподаткував церковні землі, заборонив духовенству скаржитися папі в Рим і залишати Англію без королівського дозволу. Але глава англійської церкви Бекет, архієпископ Кентерберійський, виступив за збереження церковних привілеїв. Його підтримали папа та єпископи. Тоді хтось, щоб прислужитися королю, вбив Бекета. Король, якого звинувачували в причетності до цього злочину, мусив відмовитися від церковних реформ й вимолювати в папи прощення. Це дуже знизило його авторитет у державі.
Объяснение:
В період після поразки революції 1848–1849 рр. відбулися істотні зміни як в офіційній політиці Відня стосовно західноукраїнських земель, так і у внутрішньокрайовій розстановці політичних сил. Намісник краю граф Аґенор Ґолуховський протягом 1843–1859 рр. великою мірою спричинився до утвердження польського руху як провідної суспільно-політичної сили у краї – шляхом поступового заміщення австрійських чиновників польськими у місцевій адміністрації. Це стало головною передумовою остаточного закріплення домінування польської еліти у всіх сферах життя Галичини.
Перспективи Австрійської імперії залежали насамперед від лояльності політичних еліт народів, які перебували в опозиції до віденського двору, зокрема угорців, чехів та поляків. Тому упродовж 1860-х рр галися тенденції до поступового зближення політичних еліт названих народів із офіційним Віднем через укладення взаємовигідних угод. У 1867 р. у країні відбулася конституційна реформа – шляхом досягнення порозуміння між віденським урядом та угорською правлячою елітою. Внаслідок цього держава перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську імперію. В результаті цього політичного акту Галичина та Буковина стали складовою австрійської частини дуалістичної імперії. Закарпаття ж залишалось частиною угорського напівдержавного утворення. Однак «Королівство Галичини та Володимирії» стало предметом іншого – австро-польського – компромісу, який надавав польській політичній еліті автономного статусу у цьому краї. Умови автономного статусу (крайової автономії) передбачали, що особа намісника краю обов’язково мала призначатись із представників польської аристократії, а при імперському уряді у Відні інтереси автономного краю повинен представляти окремий міністр для справ Галичини. Таким чином, практично вся культурно-освітня, економічна та соціальна політика в межах крайової автономії здійснювалась крізь призму інтересів польської шляхти.
Впровадження галицької крайової автономії у 1860-х рр. юридично узаконило для польської правлячої еліти вже й так реально існуючу монополію влади у рамках «Королівства Галичини та Володимирії». Таке домінуюче становище базувалося на системі виборів депутатів до Галицького сейму, який розпочав роботу в 1861 р. Крайова виборча система була побудована за куріальним принципом, коли кожен із основних станів галицького суспільства обирав депутатів у своїй курії – поміщицькій, міщанській, торговельній чи селянській. Система передбачала непропорційне представництво (наприклад, трьом тисячам галицьких поміщиків відводилося майже третина місць, тоді як майже на мільйон міщан не припадало навіть половини). Крім того, в селянській курії відбувалися непрямі вибори. У процесі виборчих кампаній польські політичні сили ще додатково збільшували своє представництво завдяки фальшуванню результатів виборів, підкупу або відвертого шантажу селян. Напередодні голосування селянських виборців навіть коштом місцевої адміністрації і поміщиків споювали горілкою.
Національний рух галицьких українців упродовж усього ХІХ ст. проходив під знаком боротьби декількох національно-політичних течій – полонофільської, австро-русинської, русофільської, народовської, кожна з яких пропонувала власну модель національної ідентичності. Представники кожної із цих течій прагнули науково обґрунтувати історичну легітимність та культурну спроможність саме своєї моделі національної ідентичності. Звідси їхні лідери намагалися мати репрезентантів в історичній думці та літературі, які б виробили співзвучну з їх основними національно-політичними засадами концепцію власної національної історії чи продукували літературні твори відповідної спрямованості. Ідейно-політичні та науково-теоретичні полеміки і дискусії між представниками цих течій становлять головний зміст процесу становлення і розвитку національного руху українців Галичини ХІХ ст. Головною зміною у ньому стало те, що після революції 1848–1849 рр., події якої унаочнили гостроту українсько-польського антагонізму, полонофільська течія повністю втратила свій вплив серед галицьких українців.
Середина і друга половина ХІХ ст. позначені активними пошуками представниками українського руху на ахідноукраїнських землях зовнішнього союзника й відповідної формули національної самоідентифікації. Ці пошуки вилились у протистояння між різними течіями та напрямами всередині цього руху. Головним активізуючим фактором, що стимулював значне пожвавлення суспільно-політичних процесів у другій половині ХІХ ст., особливо українського національного руху, стало польсько-австрійське порозуміння, внаслідок якого польська політична еліта забезпечила собі домінуюче становище у внутрішньокрайовій політиці.