Отмена крепостного права в России в 1961 году и последовавшие за ней реформы местного самоуправления (земская и городская): судебная, военная, народного просвещения, цензуры и другие — крупнейшее событие, «поворотный пункт» отечественной истории. Эти реформы дали новый отсчет истории России и определили путь ее исторического развития, сущность аграрного вопроса, чреватого позже революционной развязкой.
История российских реформ 60—70 годов XIX века представляла особый интерес как для современников этих «великих» преобразований, так и для нынешних исследователей не только в нашей стране, но и за ее пределами. В мае 1989 года в США в Филадельфии в Пенсильванском университете состоялась советско-американская конференция на тему: «Великие реформы в России 1859—1877 гг.». В выступлениях американских коллег звучало много того, что взято на вооружение современными российскими историками. В мае 1990 года, в Вашингтоне, в институте Кеннана очередная конференция «Реформы в России и СССР в 1961—
1990 гг.», объединившая специалистов из разных стран — историков, политологов, журналистов.
К середине XIX века Россия осталась одной из немногих держав, где сохранилось крепостничество. При развитии торговых и иных связей между странами Европы это несоответствие явно бросалось в глаза. Кроме того, все более проявлялись недостатки крепостного права в сфере экономики, политики, социальных отношений, что являлось предпосылками отмены крепостничества. Глубинными причинами отмены крепостного права были и противоречия в сфере экономики, где старые отношения сталкивались с ростками новых.
Россия XIX века — аграрная страна. Ее экономический облик определяло сельское хозяйство. Здесь было средоточие кризиса феодально-крепостнической системы и показатель исчерпанности возможностей прогрессивного развития. У исследователей часто встречается убеждение, что ежегодный вывоз хлеба в России к 1860 году вырос по сравнению с 1800 годом в 6 раз и достиг 95 млн пудов . Таким образом, это якобы было показателем живучести феодальной системы. Но если в 30-е годы XIX века объем вывоза русского хлеба был на 186 % больше объема североамериканского, то в 40-е годы — только на 48 % , то есть русский хлеб с крепостнических полей стремительно сдавал свои позиции. Иными словами, это был один из показателей
Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Хоча п'ять слобідських полків очолювала полкова й сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.
До травня 1686 р. Запорозька Січ підпорядковувалась адміністрації Польщі та Росії, воля гетьмана до уваги не бралася. За договором про "Вічний мир" від 26 квітня (6 травня) 1686 p., Польща відмовилася від протекторату над Січчю.
Від середини XVII ст. і до 80-х років XVIII ст. на Гетьманщині й до 1765 р. на Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили — козацьке військо. Найбільшу групу становили "городові" козаки, тобто ті, що проживали в населених пунктах. Кількість їх протягом другої половини XVII — XVIII ст. була різною: формально — від 20 до ЗО тисяч, фактично — до 55—89 тисяч.
В 70-ті роки XVII ст. були сформовані "охотницькі" (наймані) полки, які використовували переважно для придушення народних виступів.
У липні 1765 р. маніфестом Катерини II замість розформованих слобідських полків були створені чотири гусарських та один уланський полки.
Тогочасна Гетьманщина була старшинсько-козацькою республікою, в якій старшина й козацтво становили елітарну верхівку, що користувалася привілеями й перевагами республіканського правління. На думку деяких учених, вона стала своєрідним сплавом людей Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької армії. Військовий характер держави зберігався майже до кінця XVIII ст., породжуючи численні проблеми.
Хоча національні державні інститути у формі гетьманського уряду і полково-сотенного адміністративного устрою існували з 1663 по 1714 рік (з перервами) і на Правобережній Україні, але прерогативи гетьманського уряду у під російській Україні були значно ширшими й ефективнішими. Польська влада фактично не визнавала автономних прав правобережних гетьманів українського козацтва на території Волині, Київщини й Поділля.
Територія Української козацької держави з другої половини ХУЛ ст. на заході межувала з Річчю Посполитою по Дніпру, починаючи від порогів і доходячи до низинної течії р. Сак. Орель окреслювала південну межу краю, а північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Польщі простягався вгору по Дніпру до Чигирина, звідти до Чорного лісу.
В окремі періоди кордони змінювалися: наприклад, у 1713 р. внаслідок російсько-турецького договору про мир південний кордон Туреччини пройшов між річками Орель і Самара. Крім того, навіть у 1745 р. Колегія іноземних справ Росії визнала, що державні кордони з Польщею остаточно не встановлені.
Суттєвим було й те, що до 1754 р. існували внутрішні кордони між власне Росією та Гетьманатом.
Отмена крепостного права в России в 1961 году и последовавшие за ней реформы местного самоуправления (земская и городская): судебная, военная, народного просвещения, цензуры и другие — крупнейшее событие, «поворотный пункт» отечественной истории. Эти реформы дали новый отсчет истории России и определили путь ее исторического развития, сущность аграрного вопроса, чреватого позже революционной развязкой.
История российских реформ 60—70 годов XIX века представляла особый интерес как для современников этих «великих» преобразований, так и для нынешних исследователей не только в нашей стране, но и за ее пределами. В мае 1989 года в США в Филадельфии в Пенсильванском университете состоялась советско-американская конференция на тему: «Великие реформы в России 1859—1877 гг.». В выступлениях американских коллег звучало много того, что взято на вооружение современными российскими историками. В мае 1990 года, в Вашингтоне, в институте Кеннана очередная конференция «Реформы в России и СССР в 1961—
1990 гг.», объединившая специалистов из разных стран — историков, политологов, журналистов.
К середине XIX века Россия осталась одной из немногих держав, где сохранилось крепостничество. При развитии торговых и иных связей между странами Европы это несоответствие явно бросалось в глаза. Кроме того, все более проявлялись недостатки крепостного права в сфере экономики, политики, социальных отношений, что являлось предпосылками отмены крепостничества. Глубинными причинами отмены крепостного права были и противоречия в сфере экономики, где старые отношения сталкивались с ростками новых.
Россия XIX века — аграрная страна. Ее экономический облик определяло сельское хозяйство. Здесь было средоточие кризиса феодально-крепостнической системы и показатель исчерпанности возможностей прогрессивного развития. У исследователей часто встречается убеждение, что ежегодный вывоз хлеба в России к 1860 году вырос по сравнению с 1800 годом в 6 раз и достиг 95 млн пудов . Таким образом, это якобы было показателем живучести феодальной системы. Но если в 30-е годы XIX века объем вывоза русского хлеба был на 186 % больше объема североамериканского, то в 40-е годы — только на 48 % , то есть русский хлеб с крепостнических полей стремительно сдавал свои позиции. Иными словами, это был один из показателей
Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Хоча п'ять слобідських полків очолювала полкова й сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.
До травня 1686 р. Запорозька Січ підпорядковувалась адміністрації Польщі та Росії, воля гетьмана до уваги не бралася. За договором про "Вічний мир" від 26 квітня (6 травня) 1686 p., Польща відмовилася від протекторату над Січчю.
Від середини XVII ст. і до 80-х років XVIII ст. на Гетьманщині й до 1765 р. на Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили — козацьке військо. Найбільшу групу становили "городові" козаки, тобто ті, що проживали в населених пунктах. Кількість їх протягом другої половини XVII — XVIII ст. була різною: формально — від 20 до ЗО тисяч, фактично — до 55—89 тисяч.
В 70-ті роки XVII ст. були сформовані "охотницькі" (наймані) полки, які використовували переважно для придушення народних виступів.
У липні 1765 р. маніфестом Катерини II замість розформованих слобідських полків були створені чотири гусарських та один уланський полки.
Тогочасна Гетьманщина була старшинсько-козацькою республікою, в якій старшина й козацтво становили елітарну верхівку, що користувалася привілеями й перевагами республіканського правління. На думку деяких учених, вона стала своєрідним сплавом людей Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької армії. Військовий характер держави зберігався майже до кінця XVIII ст., породжуючи численні проблеми.
Хоча національні державні інститути у формі гетьманського уряду і полково-сотенного адміністративного устрою існували з 1663 по 1714 рік (з перервами) і на Правобережній Україні, але прерогативи гетьманського уряду у під російській Україні були значно ширшими й ефективнішими. Польська влада фактично не визнавала автономних прав правобережних гетьманів українського козацтва на території Волині, Київщини й Поділля.
Територія Української козацької держави з другої половини ХУЛ ст. на заході межувала з Річчю Посполитою по Дніпру, починаючи від порогів і доходячи до низинної течії р. Сак. Орель окреслювала південну межу краю, а північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Польщі простягався вгору по Дніпру до Чигирина, звідти до Чорного лісу.
В окремі періоди кордони змінювалися: наприклад, у 1713 р. внаслідок російсько-турецького договору про мир південний кордон Туреччини пройшов між річками Орель і Самара. Крім того, навіть у 1745 р. Колегія іноземних справ Росії визнала, що державні кордони з Польщею остаточно не встановлені.
Суттєвим було й те, що до 1754 р. існували внутрішні кордони між власне Росією та Гетьманатом.