Россия Как крепостное право задерживало развитие сельского хозяйства? а) б) Как крепостное право задерживало развитие промышленности? а) б) Как крепостное право задерживало развитие торговли? а)
Свяще́нна Ри́мська імпе́рія — у 962—1252 роках держава у Західній і Центральній Європі. Спочатку складалася з трьох королівств: Східного Франкського (Німеччини), Італії і Бургундії, згодом поступово розпалася на конгломерат державних утворень із різним ступенем суверенітету до влади імператора. У період найбільшого розширення до складу імперії входили території таких сучасних держав: Німеччини, Австрії, Ліхтенштейну, Швейцарії, Люксембургу, Нідерландів, Бельгії, Монако, Сан-Марино, Ватикану, Чехії, Словенії, північної та середньої Італії, частини західної Польщі та частини східної Франції.
Імперію, визнавану за пряме продовження античної Римської імперії та франкської імперії Карла Великого, заснував східнофранкський король Оттон I, другий правитель із Саксонської династії. Процеси становлення єдиної держави в імперії за всю історію її існування так і не були завершені, і вона залишалася децентралізованим утворенням зі складною феодальною ієрархічною структурою, що об'єднувала декілька сотень територіально-державних утворень. На чолі імперії стояв імператор. Імператорський титул не успадковувався, а надавався за підсумками обрання колегією курфюрстів. Влада імператора ніколи не була абсолютною і обмежувалася аристократією Німеччини, а з кінця XV століття — рейхстагом, який репрезентував інтереси основних класів суспільства. Датою заснування імперії вважають 962 рік — рік коронації Оттона I у Римі.
У ранній період свого існування імперія мала характер феодально-теократичної держави, а імператори претендували на найвищу владу в західному християнському світі. Посилення папського престолу і багатовікова боротьба за володіння Італією при одночасному зростанні могутності територіальних князів у Німеччині значно послабили центральну владу в імперії. В період пізнього середньовіччя запанували тенденції дезінтеграції, які погрожували перетворити Священну Римську імперію на конгломерат напівнезалежних утворень. Однак проведена наприкінці XV — початку XVI століття «імперська реформа» дозволила посилити єдність держави і сформувати новий баланс влади між імператором і суспільством, що дозволило імперії відносно успішно конкурувати з національними державами Західної Європи. Криза Реформації і Тридцятилітньої війни була подолана ціною подальшого обмеження влади імператора і перетворенням загальносуспільного рейхстагу на головний елемент імперської конструкції. Імперія нового часу забезпечувала співіснування декількох конфесій в рамках єдиної держави і збереження самостійності її суб'єктів, а також захист традиційних прав і привілеїв суспільства, проте втратила спроможність до експансії, посилення центральної влади і ведення наступальних війн. Розвиток великих німецьких князівств на шляху внутрішньої консолідації та становлення власної державності входив у протиріччя з імперською структурою, що в XVIII столітті призвело до паралічу центральних інститутів і розпаду імперської системи. Священна Римська імперія проіснувала до 1806 року і була ліквідована в ході наполеонівських війн, коли був сформований Рейнський союз, а останній імператор Франц II відмовився від престолу.
Спочатку, згідно Конституції РРФСР від 1918 гарантувалася «свобода релігійної та антирелігійної пропаганди». Однак, вже на XIV Всеросійському з'їзді Рад РРФСР у травні 1929 року в статтю 4 Конституції РРФСР були внесені поправки, що замінили свободу релігійної пропаганди на свободу релігійних сповідань; зберігаючи при цьому право антирелігійної пропаганди.
Конституція СРСР 1936 року збільшила розрив у правах між віруючими і атеїстами: у статті 124 проголошувалося: «Свобода відправлення релігійних культів і свобода антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами», тобто право сповідання релігії (яке включає свідчення про свою віру) було замінено на право здійснення релігійних обрядів.
У статті 52 Конституції СРСР 1977 року свобода совісті визначалася як право громадянина сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду. Таким чином, за кожним громадянином СРСР закріплювалося з одного боку право як сповідувати будь-яку релігію, так і відправляти релігійні культи, а з іншого боку - право не сповідувати жодної релігії та право ведення атеїстичної пропаганди. Релігійна пропаганда в поняття «свобода совісті» в Радянському Союзі не включалася.
Свяще́нна Ри́мська імпе́рія — у 962—1252 роках держава у Західній і Центральній Європі. Спочатку складалася з трьох королівств: Східного Франкського (Німеччини), Італії і Бургундії, згодом поступово розпалася на конгломерат державних утворень із різним ступенем суверенітету до влади імператора. У період найбільшого розширення до складу імперії входили території таких сучасних держав: Німеччини, Австрії, Ліхтенштейну, Швейцарії, Люксембургу, Нідерландів, Бельгії, Монако, Сан-Марино, Ватикану, Чехії, Словенії, північної та середньої Італії, частини західної Польщі та частини східної Франції.
Імперію, визнавану за пряме продовження античної Римської імперії та франкської імперії Карла Великого, заснував східнофранкський король Оттон I, другий правитель із Саксонської династії. Процеси становлення єдиної держави в імперії за всю історію її існування так і не були завершені, і вона залишалася децентралізованим утворенням зі складною феодальною ієрархічною структурою, що об'єднувала декілька сотень територіально-державних утворень. На чолі імперії стояв імператор. Імператорський титул не успадковувався, а надавався за підсумками обрання колегією курфюрстів. Влада імператора ніколи не була абсолютною і обмежувалася аристократією Німеччини, а з кінця XV століття — рейхстагом, який репрезентував інтереси основних класів суспільства. Датою заснування імперії вважають 962 рік — рік коронації Оттона I у Римі.
У ранній період свого існування імперія мала характер феодально-теократичної держави, а імператори претендували на найвищу владу в західному християнському світі. Посилення папського престолу і багатовікова боротьба за володіння Італією при одночасному зростанні могутності територіальних князів у Німеччині значно послабили центральну владу в імперії. В період пізнього середньовіччя запанували тенденції дезінтеграції, які погрожували перетворити Священну Римську імперію на конгломерат напівнезалежних утворень. Однак проведена наприкінці XV — початку XVI століття «імперська реформа» дозволила посилити єдність держави і сформувати новий баланс влади між імператором і суспільством, що дозволило імперії відносно успішно конкурувати з національними державами Західної Європи. Криза Реформації і Тридцятилітньої війни була подолана ціною подальшого обмеження влади імператора і перетворенням загальносуспільного рейхстагу на головний елемент імперської конструкції. Імперія нового часу забезпечувала співіснування декількох конфесій в рамках єдиної держави і збереження самостійності її суб'єктів, а також захист традиційних прав і привілеїв суспільства, проте втратила спроможність до експансії, посилення центральної влади і ведення наступальних війн. Розвиток великих німецьких князівств на шляху внутрішньої консолідації та становлення власної державності входив у протиріччя з імперською структурою, що в XVIII столітті призвело до паралічу центральних інститутів і розпаду імперської системи. Священна Римська імперія проіснувала до 1806 року і була ліквідована в ході наполеонівських війн, коли був сформований Рейнський союз, а останній імператор Франц II відмовився від престолу.
Спочатку, згідно Конституції РРФСР від 1918 гарантувалася «свобода релігійної та антирелігійної пропаганди». Однак, вже на XIV Всеросійському з'їзді Рад РРФСР у травні 1929 року в статтю 4 Конституції РРФСР були внесені поправки, що замінили свободу релігійної пропаганди на свободу релігійних сповідань; зберігаючи при цьому право антирелігійної пропаганди.
Конституція СРСР 1936 року збільшила розрив у правах між віруючими і атеїстами: у статті 124 проголошувалося: «Свобода відправлення релігійних культів і свобода антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами», тобто право сповідання релігії (яке включає свідчення про свою віру) було замінено на право здійснення релігійних обрядів.
У статті 52 Конституції СРСР 1977 року свобода совісті визначалася як право громадянина сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду. Таким чином, за кожним громадянином СРСР закріплювалося з одного боку право як сповідувати будь-яку релігію, так і відправляти релігійні культи, а з іншого боку - право не сповідувати жодної релігії та право ведення атеїстичної пропаганди. Релігійна пропаганда в поняття «свобода совісті» в Радянському Союзі не включалася.