Государственный строй Спарты сформировался в результате преобразования военной демократии в государственную организацию, сохранявшую некоторые черты родо-племенной организации власти.
Это привело к "ликургову строю", сложившемуся, как отмечалось, к VI в. до н.э. Некоторые историки рассматривают его как переворот, связанный с окончанием завоевания Мессении и установлением илотии, потребовавшими консолидации общины спартиатов путем уравнения их в экономическом отношении и политических правах, превращения ее в военный лагерь, господствующий над массами порабощенного населения.
Во главе государства стояли два архагета. В литературе их часто называют царями, хотя даже афинский базилевс, в отношении которого термин царь условен, обладал большей властью, чем спартанские вожди. Власть архагетов, в отличие от власти родо-племенных вождей, стала наследственной, что, однако, не делало ее прочной. Каждые 8 лет проводилось гадание по звездам, в результате которого архагеты могли быть преданы суду или отстранены от должности. Иногда они смещались и без этой процедуры.
Но в целом положение архагетов было почетным. Они получали большую часть военной добычи, совершали жертвоприношения, входили в состав совета старейшин, осуществляли суд по некоторым делам, имевшим значение для всей общины. Первона чально наиболее полной была военная власть архагетов. Им подчинялось войско, в походах они пользовались правом жизни и смерти. Однако в дальнейшем и их военные полномочия были существенно ограничены.
В Древней Спарте совет старейшин (герусия), как и архагеты, - орган власти, унаследованный от родоплеменной организации. В состав герусии входило 28 геронтов, пожизненно избираемых народным собранием из знатных спартиатов, достигших 60-летнего возраста. В герусию входили и оба вождя. Первоначально герусия рассматривала вопросы, выносившиеся на обсуждение народного собрания, и тем самым имела возможность направлять его деятельность. Со временем полномочия герусии расширились. В случае несогласия геронтов и вождей с решением народного собрания они могли воспрепятствовать ему, покинув собрание. Герусия участвовала в переговорах с другими государствами, рассматривала уголовные дела о государственных преступлениях и вела судебные процессы против архагетов.
В народном собрании участвовали все спартиаты, достигшие 30-летнего возраста. Первоначально собрание созывали вожди, они же в нем председательствовали. Выступать в народном собрании могли только должностные лица или послы иностранных государств, участники же собрания лишь заслушивали выступления и голосовали. Голосование проводилось криком, а в спорных случаях участники собрания расходились в разные стороны.
Созыв народного собрания (кроме чрезвычайных) производился раз в месяц. На собрании принимались законы, избирались должностные лица, решались вопросы войны и мира, союза с другими государствами, рассматривались вопросы о наследовании должности вождя, определялось, кому из вождей возглавлять войско в походе и т.д. В решении всех этих вопросов роль собрания в силу существовавшей в нем процедуры была меньшей, чем роль народного собрания в Афинах. Но все же преуменьшать ее не следует. Право избрания должностных лиц, право отклонять внесенные ими предложения позволяли ему если не контролировать их, то во всяком случае оказывать на них влияние, заставлять считаться с собой. Только к IV в. до н.э. оно становится пассивным, и роль его падает.
Эфоры в Спарте появились с VIII в. до н.э. в результате острых конфликтов между родоплеменными вождями и родовой аристократией. Последняя, получавшая большую долю военной добычи и возможность угнетать свободных общинников, стремилась ограничить пожизненную власть вождей властью избираемых на определенный срок представителей аристократии. Ими стали пять эфоров. Они избирались из "достойных" на один год, действовали единой коллегией, принимавшей решения большинством голосов. Первоначально эфоры считались как бы архагетов и осуществляли судебное рассмотрение дел по имущественным спорам. С середины VI в. до н.э. власть эфоров заметно возросла. Они поставили под свой контроль архагетов - в походе их сопровож дали два эфора. Эфоры получили право созывать герусию и народное собрание и руководить их деятельностью. Вместе с герусией опи могли предотвратить принятие народным собранием неугодного им решения. К ним перешло руководство внешними сношениями Спарты и внутреннее управление страной, наблюдение за соблюдением спартиатами установленных порядков, суд над ними и наказание их, объявление войны и мира, контроль над деятельностью остальных должностных лиц (которых в Спарте было гораздо меньше, чем в Афинах). Деятельность самих эфоров практически не контролировалась - они отчитывались только перед своими преемниками. Особое положение эфоров подчеркивалось и их правом не участвовать в общих сисситиях и иметь собственный стол.
Близько 500 року — данці заселяють данські острови, Сконе, пізніше Ютландію. Близько 600 року — королі племен свеїв поширюють з Уппсали своє панування на всю Швецію і близько 650 року оволодівають разом з готлан ійським простором (Фінляндія, Курляндія, Східна Пруссія): Балтійське море у VIII столітті є шведським, закритим для фризької торгівлі внутрішнім морем. У Норвегії утворюються удільні королівства, а також селянські республіки.
З 787 року вікінги почали нападати на Англію, здійснюючи свої розбійницькі набіги на міста і монастирі, вивозячи з собою награбоване та рабів. Одними з відоміших з вікінгів були Рагнар Лодброк, його син Івар та інші.
790-840 роки — пограбування і напади на узбережжя передусім на кельтські області: Ліндісфарн (у 793 році), Ярроу, Монквермут (у 794 році), Рехру, Ск'є та Іона (у 795 році).
Іона (у 795 році).Із 799 року — пограбування на фризько-саксонському узбережжі, які спонукають франкського короля Карла Великого до створення прибережної охорони. Як правило вікінги нападали навесні, а поверталися взимку.
З 840 року, після смерті франкського короля Людовика Благочестивого, здійснюються походи величезних військ вікінгів на західне узбережжя Франкської держави, де вікінги влаштовують постійні табори в гирлах річок і зимують.
Данські вікінги (Велике військо) щороку грабують прирічкові міста франкської держави, здійснюють розбійні походи до Астурії і Португалії у 844 році, на Балеари, у Прованс і Тоскану у 859-862 роках. Пізніше підкорюють в Англії Нортумбрію та Східну Англію, що перетворюються в Данелаг (область панування данів). Лише Альфред Великий, король Вессексу, вистоює, створивши флот. У 878 році після поразки від англійського короля Альфреда ними було укладено договір про розподіл території Англії. За Канута Великого Англія об'єднується з Данією. Згодом загарбницькі походи 980-990 років відбуваються на чолі з данськими королями.
Норвезькі вікінги займають у VIII столітті Шетландські та Оркнейські острови, потім Фарери, Гебриди та Ірландію. Після того як Норвегію об'єднує у 872 році Гаральд Гарноволосий (близько 860-933 роки), багато норвежців залишають батьківщину й переселяються із 874 року до Ісландії, яку відкрили ще у 860 році. Період зайняття землі завершується оформленням права і тінгом 930 року. 982 року норвезькі вікінги відкривають та заселяють Гренландію, близько 1000 року — Америку (Вінландію).
Шведські вікінги здійснюють походи на східноєвропейські простори. Закликані слов'янськими і фінськими племенами, вони приходять під проводом Рюрика на територію Новгорода.
У 10 столітті вікінги нападали також і на землі Франції. Так, наприклад, у 886 році вони навіть взяли в облогу Париж, але французький король Карл ІІ Лисий зумів від них відкупитися. Заселена вікінгами територія здобула назву Нормандія.
Близько 1000 року відбувається християнізація вікінгів і вони стають осілими.
Пізніше вікінги оселилися на землях Ісландії та Гренландії. Але жорстокі природно-кліматичні умови та неврожаї привели до загибелі вікінзької колонії в Гренландії. На півночі Європи вони досягли узбережжя Білого моря, на заході та південному заході вони, обігнувши Європу, доплили до італійських міст Середземномор'я — Генуї та Венеції. На сході вони спустилися Волгою через Каспій до берегів Персії і досить довгий час вели работоргівлю з персами й арабами. Південно-східний напрямок експансії вікінгів річками Волхов та Дніпро до Візантії здобув назву «Путь з варяг у греки».
Завдяки морехідним якостям своїх човнів вікінги у 1000 році досягли берегів Північної Америки, де вони заснували кілька поселень, але згодом їх було витіснено племенами індіанців. Археологами достовірно встановлені оселі вікінгів в Канаді. Але, аналізуючи тексти саг, вчені дійшли висновку, що вікінги також досягли узбережжя Америки у районі сучасного Нью-Йорка[джерело?].
Близько 1000 року, вікінги, повертаючись з походу із Північної Америки, також доставили перших корінних американців в Ісландію.[4]
Іноді вікінгам вдавалося покласти на населення регулярну данину, яка мала назву «данські гроші» («данегельд»). Ця назва вперше згадується на початку 11 століття, хоча подібні побори виплачувалися і раніше, вже починаючи з 9 століття. Стосовно виплати цієї данини, між правителями країн та провідниками вікінгів складався відповідний договір, згідно з яким вікінги брали на себе захист узбережжя від інших завойовників. Так, наприклад, у 1012 році англійський король Етельред Нерішучий виплатив 48 тисяч фунтів срібла очільнику данського флоту Торкелю Високому, який обіцяв захищати країну від нападів.
Государственный строй Спарты сформировался в результате преобразования военной демократии в государственную организацию, сохранявшую некоторые черты родо-племенной организации власти.
Это привело к "ликургову строю", сложившемуся, как отмечалось, к VI в. до н.э. Некоторые историки рассматривают его как переворот, связанный с окончанием завоевания Мессении и установлением илотии, потребовавшими консолидации общины спартиатов путем уравнения их в экономическом отношении и политических правах, превращения ее в военный лагерь, господствующий над массами порабощенного населения.
Во главе государства стояли два архагета. В литературе их часто называют царями, хотя даже афинский базилевс, в отношении которого термин царь условен, обладал большей властью, чем спартанские вожди. Власть архагетов, в отличие от власти родо-племенных вождей, стала наследственной, что, однако, не делало ее прочной. Каждые 8 лет проводилось гадание по звездам, в результате которого архагеты могли быть преданы суду или отстранены от должности. Иногда они смещались и без этой процедуры.
Но в целом положение архагетов было почетным. Они получали большую часть военной добычи, совершали жертвоприношения, входили в состав совета старейшин, осуществляли суд по некоторым делам, имевшим значение для всей общины. Первона чально наиболее полной была военная власть архагетов. Им подчинялось войско, в походах они пользовались правом жизни и смерти. Однако в дальнейшем и их военные полномочия были существенно ограничены.
В Древней Спарте совет старейшин (герусия), как и архагеты, - орган власти, унаследованный от родоплеменной организации. В состав герусии входило 28 геронтов, пожизненно избираемых народным собранием из знатных спартиатов, достигших 60-летнего возраста. В герусию входили и оба вождя. Первоначально герусия рассматривала вопросы, выносившиеся на обсуждение народного собрания, и тем самым имела возможность направлять его деятельность. Со временем полномочия герусии расширились. В случае несогласия геронтов и вождей с решением народного собрания они могли воспрепятствовать ему, покинув собрание. Герусия участвовала в переговорах с другими государствами, рассматривала уголовные дела о государственных преступлениях и вела судебные процессы против архагетов.
В народном собрании участвовали все спартиаты, достигшие 30-летнего возраста. Первоначально собрание созывали вожди, они же в нем председательствовали. Выступать в народном собрании могли только должностные лица или послы иностранных государств, участники же собрания лишь заслушивали выступления и голосовали. Голосование проводилось криком, а в спорных случаях участники собрания расходились в разные стороны.
Созыв народного собрания (кроме чрезвычайных) производился раз в месяц. На собрании принимались законы, избирались должностные лица, решались вопросы войны и мира, союза с другими государствами, рассматривались вопросы о наследовании должности вождя, определялось, кому из вождей возглавлять войско в походе и т.д. В решении всех этих вопросов роль собрания в силу существовавшей в нем процедуры была меньшей, чем роль народного собрания в Афинах. Но все же преуменьшать ее не следует. Право избрания должностных лиц, право отклонять внесенные ими предложения позволяли ему если не контролировать их, то во всяком случае оказывать на них влияние, заставлять считаться с собой. Только к IV в. до н.э. оно становится пассивным, и роль его падает.
Эфоры в Спарте появились с VIII в. до н.э. в результате острых конфликтов между родоплеменными вождями и родовой аристократией. Последняя, получавшая большую долю военной добычи и возможность угнетать свободных общинников, стремилась ограничить пожизненную власть вождей властью избираемых на определенный срок представителей аристократии. Ими стали пять эфоров. Они избирались из "достойных" на один год, действовали единой коллегией, принимавшей решения большинством голосов. Первоначально эфоры считались как бы архагетов и осуществляли судебное рассмотрение дел по имущественным спорам. С середины VI в. до н.э. власть эфоров заметно возросла. Они поставили под свой контроль архагетов - в походе их сопровож дали два эфора. Эфоры получили право созывать герусию и народное собрание и руководить их деятельностью. Вместе с герусией опи могли предотвратить принятие народным собранием неугодного им решения. К ним перешло руководство внешними сношениями Спарты и внутреннее управление страной, наблюдение за соблюдением спартиатами установленных порядков, суд над ними и наказание их, объявление войны и мира, контроль над деятельностью остальных должностных лиц (которых в Спарте было гораздо меньше, чем в Афинах). Деятельность самих эфоров практически не контролировалась - они отчитывались только перед своими преемниками. Особое положение эфоров подчеркивалось и их правом не участвовать в общих сисситиях и иметь собственный стол.
Близько 500 року — данці заселяють данські острови, Сконе, пізніше Ютландію. Близько 600 року — королі племен свеїв поширюють з Уппсали своє панування на всю Швецію і близько 650 року оволодівають разом з готлан ійським простором (Фінляндія, Курляндія, Східна Пруссія): Балтійське море у VIII столітті є шведським, закритим для фризької торгівлі внутрішнім морем. У Норвегії утворюються удільні королівства, а також селянські республіки.
З 787 року вікінги почали нападати на Англію, здійснюючи свої розбійницькі набіги на міста і монастирі, вивозячи з собою награбоване та рабів. Одними з відоміших з вікінгів були Рагнар Лодброк, його син Івар та інші.
790-840 роки — пограбування і напади на узбережжя передусім на кельтські області: Ліндісфарн (у 793 році), Ярроу, Монквермут (у 794 році), Рехру, Ск'є та Іона (у 795 році).
Іона (у 795 році).Із 799 року — пограбування на фризько-саксонському узбережжі, які спонукають франкського короля Карла Великого до створення прибережної охорони. Як правило вікінги нападали навесні, а поверталися взимку.
З 840 року, після смерті франкського короля Людовика Благочестивого, здійснюються походи величезних військ вікінгів на західне узбережжя Франкської держави, де вікінги влаштовують постійні табори в гирлах річок і зимують.
Данські вікінги (Велике військо) щороку грабують прирічкові міста франкської держави, здійснюють розбійні походи до Астурії і Португалії у 844 році, на Балеари, у Прованс і Тоскану у 859-862 роках. Пізніше підкорюють в Англії Нортумбрію та Східну Англію, що перетворюються в Данелаг (область панування данів). Лише Альфред Великий, король Вессексу, вистоює, створивши флот. У 878 році після поразки від англійського короля Альфреда ними було укладено договір про розподіл території Англії. За Канута Великого Англія об'єднується з Данією. Згодом загарбницькі походи 980-990 років відбуваються на чолі з данськими королями.
Норвезькі вікінги займають у VIII столітті Шетландські та Оркнейські острови, потім Фарери, Гебриди та Ірландію. Після того як Норвегію об'єднує у 872 році Гаральд Гарноволосий (близько 860-933 роки), багато норвежців залишають батьківщину й переселяються із 874 року до Ісландії, яку відкрили ще у 860 році. Період зайняття землі завершується оформленням права і тінгом 930 року. 982 року норвезькі вікінги відкривають та заселяють Гренландію, близько 1000 року — Америку (Вінландію).
Шведські вікінги здійснюють походи на східноєвропейські простори. Закликані слов'янськими і фінськими племенами, вони приходять під проводом Рюрика на територію Новгорода.
У 10 столітті вікінги нападали також і на землі Франції. Так, наприклад, у 886 році вони навіть взяли в облогу Париж, але французький король Карл ІІ Лисий зумів від них відкупитися. Заселена вікінгами територія здобула назву Нормандія.
Близько 1000 року відбувається християнізація вікінгів і вони стають осілими.
Пізніше вікінги оселилися на землях Ісландії та Гренландії. Але жорстокі природно-кліматичні умови та неврожаї привели до загибелі вікінзької колонії в Гренландії. На півночі Європи вони досягли узбережжя Білого моря, на заході та південному заході вони, обігнувши Європу, доплили до італійських міст Середземномор'я — Генуї та Венеції. На сході вони спустилися Волгою через Каспій до берегів Персії і досить довгий час вели работоргівлю з персами й арабами. Південно-східний напрямок експансії вікінгів річками Волхов та Дніпро до Візантії здобув назву «Путь з варяг у греки».
Завдяки морехідним якостям своїх човнів вікінги у 1000 році досягли берегів Північної Америки, де вони заснували кілька поселень, але згодом їх було витіснено племенами індіанців. Археологами достовірно встановлені оселі вікінгів в Канаді. Але, аналізуючи тексти саг, вчені дійшли висновку, що вікінги також досягли узбережжя Америки у районі сучасного Нью-Йорка[джерело?].
Близько 1000 року, вікінги, повертаючись з походу із Північної Америки, також доставили перших корінних американців в Ісландію.[4]
Іноді вікінгам вдавалося покласти на населення регулярну данину, яка мала назву «данські гроші» («данегельд»). Ця назва вперше згадується на початку 11 століття, хоча подібні побори виплачувалися і раніше, вже починаючи з 9 століття. Стосовно виплати цієї данини, між правителями країн та провідниками вікінгів складався відповідний договір, згідно з яким вікінги брали на себе захист узбережжя від інших завойовників. Так, наприклад, у 1012 році англійський король Етельред Нерішучий виплатив 48 тисяч фунтів срібла очільнику данського флоту Торкелю Високому, який обіцяв захищати країну від нападів.