Нація – це велика, стала група людей, об'єднаних спільним походженням та історією, мовою, культурою, самосвідомістю та певними інтересами. Нація – це явище історичне, яке виникає на певному етапі розвитку людства. Швидке формування сучасних націй відбувається у період розвитку капіталістичних відносин. Важливою умовою формування нації є зростання національної самосвідомості: свідомого згуртування та об'єднання дій її різних представників не тільки на грунті усвідомлених ними спільних рис або спільного минулого, але й на грунті розуміння ними головних національних інтересів і вироблених спільних цілей (визвольної національної боротьби, національного відродження, розбудови національної державності тощо), досягнення яких сприяло б розквіту й зміцненню цієї нації.
На формування української нації вплинув ряд чинників. Однобічне профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян активізувала міграційні процеси. Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української нації, була відсутність власної держави, національної еліти, у руках якої перебували б економічні і політичні засоби консолідації українського народу. Україна була поділена між Російською та Австро-Угорською імперіями. (ї статус як внутрішньої колонії імперій суттєво обмежував розвиток соціальної структури українського суспільства та його національної культури. Переважання в колоніальній адміністрації вихідців із Росії (на сході) або з Польщі (на заході), заохочування переселення російського населення в регіони України з бурхливими темпами промислового розвитку, так само, як і збільшення польського населення в західноукраїнських містах, призвели до русифікації або полонізації міст України. Та оскільки з початком модернізації саме міста перетворюються на арену вирішальних політичних подій, ця обставина суттєво гальмувала розвиток української національної свідомості.
Панування в східноукраїнських містах російської колоніальної адміністрації, а в західноукраїнських – польської фактично позбавляло українських селян, які розорювались і переселялись у міста, ефективного соціального й правового захисту, руйнувало їхні надії на можливість утриматися в міському середовищі, витримати соціальну конкуренцію з неукраїнським населенням. Це значною мірою спричинило еміграцію українців-селян за межі України.
Суттєво гальмувала розвиток українців політика етноциду. У 1863 р. було заборонено друкувати українською мовою підручники, читанки і тексти до музичних творів (Валуєвський циркуляр), а в 1876 р. – ввозити в імперію видані за кордоном книжки й брошури українською мовою, а також користуватися нею на сцені (Емський указ). Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її серед українства. Незважаючи на все це, діячі української культури створили чудові зразки в галузі літератури (Т. Шевченко, І. Котляревський, Панас Мирний, І. Франко), драматургії і театру (і. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Заньковецька, М. Садовський та ін.), музики (М. Лисенко), образотворчого мистецтва (С. Васильківський, М. Мурашко та ін.). Українська інтелігенція відіграла важливу роль в утвердженні національної самосвідомості свого народу.
Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст. Визначальну роль у цьому процесі відігравала та частина українських земель, що відома в історії під назвою Наддніпрянщини. Загалом територія України XIX ст. охоплювала 850 тис. км2, із них 9/10 перебувало під владою Російської, а решта – під владою АвстроУгорської імперій. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття бачило в Наддніпрянській Україні свій природний центр, а відтак - прагнуло до возз'єднання з ним, щоб створити єдину соборну (об'єднану) незалежну національну державу.
Відповідь:
Нація – це велика, стала група людей, об'єднаних спільним походженням та історією, мовою, культурою, самосвідомістю та певними інтересами. Нація – це явище історичне, яке виникає на певному етапі розвитку людства. Швидке формування сучасних націй відбувається у період розвитку капіталістичних відносин. Важливою умовою формування нації є зростання національної самосвідомості: свідомого згуртування та об'єднання дій її різних представників не тільки на грунті усвідомлених ними спільних рис або спільного минулого, але й на грунті розуміння ними головних національних інтересів і вироблених спільних цілей (визвольної національної боротьби, національного відродження, розбудови національної державності тощо), досягнення яких сприяло б розквіту й зміцненню цієї нації.
На формування української нації вплинув ряд чинників. Однобічне профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян активізувала міграційні процеси. Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української нації, була відсутність власної держави, національної еліти, у руках якої перебували б економічні і політичні засоби консолідації українського народу. Україна була поділена між Російською та Австро-Угорською імперіями. (ї статус як внутрішньої колонії імперій суттєво обмежував розвиток соціальної структури українського суспільства та його національної культури. Переважання в колоніальній адміністрації вихідців із Росії (на сході) або з Польщі (на заході), заохочування переселення російського населення в регіони України з бурхливими темпами промислового розвитку, так само, як і збільшення польського населення в західноукраїнських містах, призвели до русифікації або полонізації міст України. Та оскільки з початком модернізації саме міста перетворюються на арену вирішальних політичних подій, ця обставина суттєво гальмувала розвиток української національної свідомості.
Панування в східноукраїнських містах російської колоніальної адміністрації, а в західноукраїнських – польської фактично позбавляло українських селян, які розорювались і переселялись у міста, ефективного соціального й правового захисту, руйнувало їхні надії на можливість утриматися в міському середовищі, витримати соціальну конкуренцію з неукраїнським населенням. Це значною мірою спричинило еміграцію українців-селян за межі України.
Суттєво гальмувала розвиток українців політика етноциду. У 1863 р. було заборонено друкувати українською мовою підручники, читанки і тексти до музичних творів (Валуєвський циркуляр), а в 1876 р. – ввозити в імперію видані за кордоном книжки й брошури українською мовою, а також користуватися нею на сцені (Емський указ). Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її серед українства. Незважаючи на все це, діячі української культури створили чудові зразки в галузі літератури (Т. Шевченко, І. Котляревський, Панас Мирний, І. Франко), драматургії і театру (і. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Заньковецька, М. Садовський та ін.), музики (М. Лисенко), образотворчого мистецтва (С. Васильківський, М. Мурашко та ін.). Українська інтелігенція відіграла важливу роль в утвердженні національної самосвідомості свого народу.
Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст. Визначальну роль у цьому процесі відігравала та частина українських земель, що відома в історії під назвою Наддніпрянщини. Загалом територія України XIX ст. охоплювала 850 тис. км2, із них 9/10 перебувало під владою Російської, а решта – під владою АвстроУгорської імперій. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття бачило в Наддніпрянській Україні свій природний центр, а відтак - прагнуло до возз'єднання з ним, щоб створити єдину соборну (об'єднану) незалежну національну державу.
Пояснення: