Быстрое промышленное развитие стран Европы и Северной Америки в конце XIX — начале XX в., рост городов, увеличение доли рабочих и служащих в общей численности населения сопровождались расширением и активизацией социальных движений. Цели этих движений заключались в отстаивании насущных интересов различных слоёв и групп общества.
Всё более массовым и организованным становилось рабочее движение. В 90-е годы XIX в. в большинстве стран Западной Европы и США произошло объединение разрозненных ранее профсоюзных организаций в общенациональные федерации. Это заметному росту численности профсоюзов. Так, в США число членов Американской федерации труда (АФТ) с 1886 по 1900 г. выросло со 138 тыс. до 868 тыс. человек, а в 1914 г. достигло уже 2 млн, что составляло около 10% всех американских рабочих.
Традиционные задачи профсоюзного движения состояли в борьбе за улучшение условий труда и материального благосостояния рабочих. В начале XX в. для рабочих большинства стран актуальными являлись требования повышения заработной платы и установления 8-часового рабочего дня.
О том, что было за что бороться, свидетельствуют цифры. Например, в США в 1914 г. средняя продолжительность рабочей недели составляла 54 часа. За год произошло около 2 млн несчастных случаев на производстве, каждые 16 минут у станка погибал рабочий. Хотя номинальная зарплата выросла за год более чем на 30 %, цены за это время поднялись на 32 %, а налоги на душу населения увеличились в 3,5 раза. В других странах положение было не лучше. Так, в Германии в конце XIX в. достижением считалось то, что правительство ввело для рабочих обязательный воскресный отдых, рабочий день для женщин был ограничен до 11 часов в день, на фабричных предприятиях запрещался труд детей младше 13 лет.
Характерной чертой рабочего движения в этот период стало распространение анархо-синдикалистских идей («синдикат» — французское название профсоюза). Их последователи отвергали все формы политического господства (в том числе государство) и политической борьбы. Основной организацией рабочего класса, по их представлениям, должен быть профсоюз, главной формой борьбы рабочих — «прямые действия», т. е. стачки, бойкот, саботаж и высшее проявление борьбы — всеобщая экономическая забастовка.
У той час на українських землях почали діяти перші університети - у Харкові (1805 р.) та Києві (1834 р.), ліцеї - в Одесі та Ніжині, гімназії - у Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах, що значно розширило можливості здобути середню та вищу освіту для дітей привілейованих класів і станів. Освіта мала вирішальне значення для піднесення культури в Україні.
З формуванням капіталістичних відносин, і насамперед з розвитком промисловості, торгівлі та міст, зростала потреба в освічених, кваліфікованих працівниках, а отже, дедалі більше ставало навчальних закладів та учнів у них.
Згідно з Попередніми правилами народної освіти в 1803 р. упроваджувалися чотири типи шкіл:
парафіяльні,
повітові,
губернські (гімназії),
університети.
У сільських парафіяльних школах навчання тривало 4-6 місяців, у міських - до одного року.
Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, основ релігії, виконувати елементарні арифметичні дії. У гімназіях навчалися переважно діти дворян і чиновників, навчання тривало сім років. Крім державних в окремих селах України діяли й дяківські школи, що утримувались на кошти батьків. Дяки навчали дітей переважно українською мовою: читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.
Існували й приватні пансіонати (майже в кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту й виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, що були засновані у Харкові (1812 р.), Полтаві (1817 р.), Одесі (1839 р.), Керчі (1836 р.) та Києві (1838 р.).
Проміжною ланкою між гімназіями й університетами стали ліцеї, яких в Україні відкрили три: в Одесі (1817 р.), Кременці (1819 р.) та Ніжині (1832 р.).
У першій половині XIX ст. в Україні вийшли друком важливі праці з різних галузей знань. У 40-х роках у Києві почала працювати Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. У Комісії збирались, вивчались і друкувались документи про історичне минуле України. Тут працював Т. Шевченко.
У цей період були надруковані твори відомого російського та українського історика М. Костомарова "Богдан Хмельницький" і "Бунт Стеньки Разіна", тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", яке підготував Д. Шуравський. В українській історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. особливе місце належить "Історії Русів", яку в 1846 р. опублікував О. Бодянський.
Багато архівних матеріалів про Запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Значний внесок у розвиток національної історичної думки зробив М. Максимович, перший ректор Київського університету. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, підготував та опублікував збірки українських народних пісень, став першим істориком Коліївщини - великого народного повстання, що відбулось на Правобережжі в 1768 р.
Російський царизм, Габсбурзька монархія, німецький, польський та угорський феодалізм ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні у школах, ні в державних установах. Але спинити розвиток української мови вони не могли так само, як не могли добитися денаціоналізації та знищення українського народу як такого.
Українська інтелігенція, письменники, громадські та культурні діячі обстоювали право українського народу на власну національну мову, опікувалися її розвитком і вивченням. Так, у 20-30-х роках XIX ст. у Львівському університеті виконувались дослідження в царині краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою.
Тоді ж у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови та літератури. Вирішальну роль у становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури. Зачинателем її став І. Котляревський (1769-1838). На новий щабель піднесли українське красне письменство також твори Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо Т. Шевченка. З появою Т. Шевченка - виданням у 1840 р. "Кобзаря" і згодом "Гайдамаків" - українське відродження стало безсумнівним, а література й мова не потребували інших доказів свого права на існування.
Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався в загальному руслі з європейським мистецтвом. Панівним у цей час був класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, зароджувався реалізм як стиль майбутнього. У середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко заклали основу критичного реалістичного мистецтва. Пензлю та олівцю Т. Шевченка належать понад 130 портретів, серії малюнків, а також численні зарисовки з життя казахського народу, серед якого Т. Шевченко жив під час заслання.
Всё более массовым и организованным становилось рабочее движение. В 90-е годы XIX в. в большинстве стран Западной Европы и США произошло объединение разрозненных ранее профсоюзных организаций в общенациональные федерации. Это заметному росту численности профсоюзов. Так, в США число членов Американской федерации труда (АФТ) с 1886 по 1900 г. выросло со 138 тыс. до 868 тыс. человек, а в 1914 г. достигло уже 2 млн, что составляло около 10% всех американских рабочих.
Традиционные задачи профсоюзного движения состояли в борьбе за улучшение условий труда и материального благосостояния рабочих. В начале XX в. для рабочих большинства стран актуальными являлись требования повышения заработной платы и установления 8-часового рабочего дня.
О том, что было за что бороться, свидетельствуют цифры. Например, в США в 1914 г. средняя продолжительность рабочей недели составляла 54 часа. За год произошло около 2 млн несчастных случаев на производстве, каждые 16 минут у станка погибал рабочий. Хотя номинальная зарплата выросла за год более чем на 30 %, цены за это время поднялись на 32 %, а налоги на душу населения увеличились в 3,5 раза. В других странах положение было не лучше. Так, в Германии в конце XIX в. достижением считалось то, что правительство ввело для рабочих обязательный воскресный отдых, рабочий день для женщин был ограничен до 11 часов в день, на фабричных предприятиях запрещался труд детей младше 13 лет.
Характерной чертой рабочего движения в этот период стало распространение анархо-синдикалистских идей («синдикат» — французское название профсоюза). Их последователи отвергали все формы политического господства (в том числе государство) и политической борьбы. Основной организацией рабочего класса, по их представлениям, должен быть профсоюз, главной формой борьбы рабочих — «прямые действия», т. е. стачки, бойкот, саботаж и высшее проявление борьбы — всеобщая экономическая забастовка.
У той час на українських землях почали діяти перші університети - у Харкові (1805 р.) та Києві (1834 р.), ліцеї - в Одесі та Ніжині, гімназії - у Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах, що значно розширило можливості здобути середню та вищу освіту для дітей привілейованих класів і станів. Освіта мала вирішальне значення для піднесення культури в Україні.
З формуванням капіталістичних відносин, і насамперед з розвитком промисловості, торгівлі та міст, зростала потреба в освічених, кваліфікованих працівниках, а отже, дедалі більше ставало навчальних закладів та учнів у них.
Згідно з Попередніми правилами народної освіти в 1803 р. упроваджувалися чотири типи шкіл:
парафіяльні,
повітові,
губернські (гімназії),
університети.
У сільських парафіяльних школах навчання тривало 4-6 місяців, у міських - до одного року.
Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, основ релігії, виконувати елементарні арифметичні дії. У гімназіях навчалися переважно діти дворян і чиновників, навчання тривало сім років. Крім державних в окремих селах України діяли й дяківські школи, що утримувались на кошти батьків. Дяки навчали дітей переважно українською мовою: читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.
Існували й приватні пансіонати (майже в кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту й виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, що були засновані у Харкові (1812 р.), Полтаві (1817 р.), Одесі (1839 р.), Керчі (1836 р.) та Києві (1838 р.).
Проміжною ланкою між гімназіями й університетами стали ліцеї, яких в Україні відкрили три: в Одесі (1817 р.), Кременці (1819 р.) та Ніжині (1832 р.).
У першій половині XIX ст. в Україні вийшли друком важливі праці з різних галузей знань. У 40-х роках у Києві почала працювати Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. У Комісії збирались, вивчались і друкувались документи про історичне минуле України. Тут працював Т. Шевченко.
У цей період були надруковані твори відомого російського та українського історика М. Костомарова "Богдан Хмельницький" і "Бунт Стеньки Разіна", тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", яке підготував Д. Шуравський. В українській історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. особливе місце належить "Історії Русів", яку в 1846 р. опублікував О. Бодянський.
Багато архівних матеріалів про Запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Значний внесок у розвиток національної історичної думки зробив М. Максимович, перший ректор Київського університету. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, підготував та опублікував збірки українських народних пісень, став першим істориком Коліївщини - великого народного повстання, що відбулось на Правобережжі в 1768 р.
Російський царизм, Габсбурзька монархія, німецький, польський та угорський феодалізм ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні у школах, ні в державних установах. Але спинити розвиток української мови вони не могли так само, як не могли добитися денаціоналізації та знищення українського народу як такого.
Українська інтелігенція, письменники, громадські та культурні діячі обстоювали право українського народу на власну національну мову, опікувалися її розвитком і вивченням. Так, у 20-30-х роках XIX ст. у Львівському університеті виконувались дослідження в царині краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою.
Тоді ж у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови та літератури. Вирішальну роль у становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури. Зачинателем її став І. Котляревський (1769-1838). На новий щабель піднесли українське красне письменство також твори Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо Т. Шевченка. З появою Т. Шевченка - виданням у 1840 р. "Кобзаря" і згодом "Гайдамаків" - українське відродження стало безсумнівним, а література й мова не потребували інших доказів свого права на існування.
Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався в загальному руслі з європейським мистецтвом. Панівним у цей час був класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, зароджувався реалізм як стиль майбутнього. У середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко заклали основу критичного реалістичного мистецтва. Пензлю та олівцю Т. Шевченка належать понад 130 портретів, серії малюнків, а також численні зарисовки з життя казахського народу, серед якого Т. Шевченко жив під час заслання.
(сорри, короткая не получилась)