Галичина́ (пол. Galicja, нім. Galizien, їд. ליציע – Galicje) — історична назва українських етнічних земель[1], історичний регіон України[2][3] та південно-східної Польщі. Займає території сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (крім північної частини) областей України і Підкарпатського і Малопольського воєводств Польщі. Згідно з Енциклопедією Українознавства, в етнографічних межах має площу 55700 км².[4]
Назва «Галичина» походить від міста Галич — столиці Галицького князівства. З другої половини XIII століття політичним та культурним центром краю стало місто Львів. Серед інших найбільших міст Галичини є Краків, Івано-Франківськ (раніше Станіслав), Тернопіль, Ряшів та ін.
У період входження Галичини до складу Габсбургської імперії у ХVIII столітті, до Галичини було додано частину польських земель (Малопольща), включно з Краковом, і утворено провінцію Королівство Галичини та Володимирії, після чого виник умовний поділ на Західну (польську) і Східну (українську, основну) Галичину. Після 1850 р. межею поміж Східною і Західною Галичиною прийнято вважати не давню межу між Галицьким князівством (Руським королівством) та польськими князівствами, що пролягає по межиріччю Віслока і Дунайця та території так званої Сандомирської пущі[5], а межу розподілу між двома апеляційними судами у Львові і Кракові. Тому центром Західної Галичини вважалося місто Краків, Східної — Львів. Таким чином західна околиця українських земель була віднесена адміністративно до апеляційного суду в Кракові. Межі Східної Галичини майже повністю збігаються з кордонами Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), проголошеної 1 листопада 1918 року. Після окупації Галичини поляками в 1919 р. термін «Галичина» в офіційному вжитку був замінений на «Східна Малопольща».
У межах Галичини виділяють культурно-етнографічні регіони: Західне Поділля, Опілля, Наддністрянщина, Підгір'я, Покуття, Надсяння, північні частини Бойківщини, Гуцульщини та Лемківщини. За діалектними, етнографічними особливостями Галичина — регіон неоднорідний. Зокрема, на теренах краю побутують наддністрянський, бойківський, покутсько-буковинський, надсянський та лемківський говори.
Галичина мала як свою державність — Галицьке князівство (1084—1199), так і перебувала у складі різних держав, серед яких Галицько-Волинське князівство (1199—1349), Угорське королівство (1349—1387)[6], Королівство Польське (1387—1569), Річ Посполита (1569—1772), Королівство Галичини та Володимирії — коронний край, складова частина Габсбурзької монархії (1772—1804), Австрійської імперії (1804—1867) і Австро-Угорщини у 1772–1918 роках, Західноукраїнська Народна Республіка (1918—1919), Українська Народна Республіка (1919), Польська Республіка (1919—1939). Після Другої світової війни Галичина розділена кордоном: західна частина — у складі Польщі, а східна — у складі СРСР (до 1991 року) і України (з 1991 року).
Через часткову лібералізацію національної політики у Австро-Угорщині після «Весни народів» 1848 року Східна Галичина стала осередком розвитку української культури, літератури та науки, в той час як у підросійській Україні (у складі Російської імперії) проводилася політика жорсткого зросійщення і дискримінація української культури. Через це Східна Галичина отримала назву «Український П'ємонт».
ТЕГЕРАНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1943 — конференція лідерів 3-х союзних у Другій світовій війні держав — голови РНК СРСР Й.Сталіна, президента США Ф.Рузвельта та прем’єр-міністра Великої Британії У.Черчілля; відбулася 28 листопада — 1 грудня 1943 в Тегерані (Іран). Учасники конференції обговорювали подальшу стратегію дій антигітлерівської коаліції, зокрема питання щодо відкриття Другого фронту в Європі. Ф.Рузвельт наголосив на необхідності реалізації схваленого на Квебекській конференції голів урядів США та Великої Британії (1943) плану "Оверлорд" щодо вторгнення в Європу через протоку Ла-Манш бл. 1 травня 1943. У.Черчілль висунув план, що передбачав здійснення воєнних операцій в Італії, які, на його думку, мали сприяти реалізації "Оверлорда" шляхом відтягування нім. сил на італ. театр воєнних дій; організацію диверсійних актів комбінованих загонів (загонів "командос") та постачання зброї партизанам в Югославії; залучення до війни Туреччини та проведення у зв’язку із цим операцій на Егейському морі. Й.Сталін наполягав, що вступ до війни Туреччини, надання до югославським партизанам та активізація італ. кампанії є другорядними питаннями, натомість союзники мусять зосередити осн. увагу на реалізації операції "Оверлорд", що передбачала завдання удару по військах противника в Пн. чи Пн.-Зх. Франції за підтримки десанту в Пд. Франції. 30 листопада 1943 на засіданні Об’єднаного к-ту начальників штабів США та Великої Британії були оприлюднені рішення щодо здійснення операції "Оверлорд" упродовж травня 1944 одночасно з висадкою десанту в Пд. Франції та продовженням наступу союзних військ в Італії з метою до лінії Піза—Ріміні. Зі свого боку делегація СРСР заявила, що приблизно в той же час рад. командування розгорне широкі наступальні дії на сході, які не дадуть можливості гітлерівцям перекидати сили на зх. фронт проти союзних військ. Керівники трьох д-в прийняли рішення щодо забезпечення югославських партизанів військ. спорядженням, організації рейдів загонів "командос". На Т.к. була досягнута домовленість щодо залучення Туреччини до антигітлерівської коаліції та необхідності направити турец. президенту І.Іньоню за від урядів союзних д-в на переговори з президентом Ф.Рузвельтом та прем’єр-міністром У.Черчіллем на початку грудня в Каїрі (Єгипет). Рад. делегація пообіцяла, що СРСР оголосить війну Японії через 6 місяців по завершенні війни в Європі. Амер. та брит. сторони висунули свої плани післявоєнного облаштування Німеччини. Ф.Рузвельт запропонував утворити 5 нім. д-в: Пруссію (зменшену); Ганновер і Північний Захід; Саксонію та район Лейпцига; Гессенську провінцію, Дармштадт, Кассель, райони на південь від Рейну та старі міста Вестфалії; Баварію, Баден і Вюртемберг. На думку амер. президента, райони Кільського каналу, Гамбурга, Рурську й Саарську області необхідно було підпорядкувати контролю Об’єднаних Націй. У.Черчілль висунув проект розділу Німеччини на 3 частини: Пруссію, Рур та Південну Німеччину (Баварія, Вюртемберг, Пфальц, Саксонія, Баден), яку він пропонував включити разом із придунайськими країнами Європи до складу Дунайської конфедерації. За наполяганням Й.Сталіна розгляд нім. питання було покладено на Європ. консультативну комісію. Учасники конференції прийняли рішення щодо передачі Кенігсберга (нині м. Калінінград, РФ) СРСР. До Польщі передбачалося приєднати Сх. Пруссію та "Оппельнську провінцію", сх. польс. кордон мав проходити по "Керзона лінії", західний — по річці Одер. На Т.к. Ф.Рузвельт виклав свою схему майбутньої міжнар. організації безпеки, основою якої мали стати Об’єднані Нації. Була прийнята Декларація трьох д-в щодо спільних дій у війні проти Німеччини та післявоєнного співробітництва. У ній наголошувалося, що США, Велика Британія та СРСР працюватимуть спільно як під час війни, так і в післявоєнний час; кер-во трьох д-в визнало свою відповідальність у справі забезпечення миру, що буде схвалений переважною більшістю народів планети. Обговоривши за участю дипломатичних радників майбутні глобальні проблеми людства, керівники США, Великої Британії та СРСР зобов’язалися сприяти активній співпраці, взаємодії та входженню до світ. сім’ї демократ. країн усіх великих і малих народів, які прагнуть усунення тиранії, рабства, пригноблення й нетерпимості. У декларації наголошувалося, що ніяка сила у світі не зможе завадити союзним д-вам знищити нім. армії на суходолі, підводні човни на морі й зруйнувати їхні військ. з-ди з повітря. У прийнятій на Т.к. Декларації трьох д-в про Іран було зафіксовано намір урядів США, СРСР та Великої Британії зберегти повну незалежність, суверенітет і територіальну недоторканність Ірану. Учасники декларації заявили, що вони розраховують на участь Ірану в забезпеченні по завершенні війни міжнар. миру та безпеки згідно з принципами Атлантичної хартії (1941).
Галичина́ (пол. Galicja, нім. Galizien, їд. ליציע – Galicje) — історична назва українських етнічних земель[1], історичний регіон України[2][3] та південно-східної Польщі. Займає території сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (крім північної частини) областей України і Підкарпатського і Малопольського воєводств Польщі. Згідно з Енциклопедією Українознавства, в етнографічних межах має площу 55700 км².[4]
Назва «Галичина» походить від міста Галич — столиці Галицького князівства. З другої половини XIII століття політичним та культурним центром краю стало місто Львів. Серед інших найбільших міст Галичини є Краків, Івано-Франківськ (раніше Станіслав), Тернопіль, Ряшів та ін.
У період входження Галичини до складу Габсбургської імперії у ХVIII столітті, до Галичини було додано частину польських земель (Малопольща), включно з Краковом, і утворено провінцію Королівство Галичини та Володимирії, після чого виник умовний поділ на Західну (польську) і Східну (українську, основну) Галичину. Після 1850 р. межею поміж Східною і Західною Галичиною прийнято вважати не давню межу між Галицьким князівством (Руським королівством) та польськими князівствами, що пролягає по межиріччю Віслока і Дунайця та території так званої Сандомирської пущі[5], а межу розподілу між двома апеляційними судами у Львові і Кракові. Тому центром Західної Галичини вважалося місто Краків, Східної — Львів. Таким чином західна околиця українських земель була віднесена адміністративно до апеляційного суду в Кракові. Межі Східної Галичини майже повністю збігаються з кордонами Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), проголошеної 1 листопада 1918 року. Після окупації Галичини поляками в 1919 р. термін «Галичина» в офіційному вжитку був замінений на «Східна Малопольща».
У межах Галичини виділяють культурно-етнографічні регіони: Західне Поділля, Опілля, Наддністрянщина, Підгір'я, Покуття, Надсяння, північні частини Бойківщини, Гуцульщини та Лемківщини. За діалектними, етнографічними особливостями Галичина — регіон неоднорідний. Зокрема, на теренах краю побутують наддністрянський, бойківський, покутсько-буковинський, надсянський та лемківський говори.
Галичина мала як свою державність — Галицьке князівство (1084—1199), так і перебувала у складі різних держав, серед яких Галицько-Волинське князівство (1199—1349), Угорське королівство (1349—1387)[6], Королівство Польське (1387—1569), Річ Посполита (1569—1772), Королівство Галичини та Володимирії — коронний край, складова частина Габсбурзької монархії (1772—1804), Австрійської імперії (1804—1867) і Австро-Угорщини у 1772–1918 роках, Західноукраїнська Народна Республіка (1918—1919), Українська Народна Республіка (1919), Польська Республіка (1919—1939). Після Другої світової війни Галичина розділена кордоном: західна частина — у складі Польщі, а східна — у складі СРСР (до 1991 року) і України (з 1991 року).
Через часткову лібералізацію національної політики у Австро-Угорщині після «Весни народів» 1848 року Східна Галичина стала осередком розвитку української культури, літератури та науки, в той час як у підросійській Україні (у складі Російської імперії) проводилася політика жорсткого зросійщення і дискримінація української культури. Через це Східна Галичина отримала назву «Український П'ємонт».
Объяснение:
лови
ТЕГЕРАНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1943 — конференція лідерів 3-х союзних у Другій світовій війні держав — голови РНК СРСР Й.Сталіна, президента США Ф.Рузвельта та прем’єр-міністра Великої Британії У.Черчілля; відбулася 28 листопада — 1 грудня 1943 в Тегерані (Іран). Учасники конференції обговорювали подальшу стратегію дій антигітлерівської коаліції, зокрема питання щодо відкриття Другого фронту в Європі. Ф.Рузвельт наголосив на необхідності реалізації схваленого на Квебекській конференції голів урядів США та Великої Британії (1943) плану "Оверлорд" щодо вторгнення в Європу через протоку Ла-Манш бл. 1 травня 1943. У.Черчілль висунув план, що передбачав здійснення воєнних операцій в Італії, які, на його думку, мали сприяти реалізації "Оверлорда" шляхом відтягування нім. сил на італ. театр воєнних дій; організацію диверсійних актів комбінованих загонів (загонів "командос") та постачання зброї партизанам в Югославії; залучення до війни Туреччини та проведення у зв’язку із цим операцій на Егейському морі. Й.Сталін наполягав, що вступ до війни Туреччини, надання до югославським партизанам та активізація італ. кампанії є другорядними питаннями, натомість союзники мусять зосередити осн. увагу на реалізації операції "Оверлорд", що передбачала завдання удару по військах противника в Пн. чи Пн.-Зх. Франції за підтримки десанту в Пд. Франції. 30 листопада 1943 на засіданні Об’єднаного к-ту начальників штабів США та Великої Британії були оприлюднені рішення щодо здійснення операції "Оверлорд" упродовж травня 1944 одночасно з висадкою десанту в Пд. Франції та продовженням наступу союзних військ в Італії з метою до лінії Піза—Ріміні. Зі свого боку делегація СРСР заявила, що приблизно в той же час рад. командування розгорне широкі наступальні дії на сході, які не дадуть можливості гітлерівцям перекидати сили на зх. фронт проти союзних військ. Керівники трьох д-в прийняли рішення щодо забезпечення югославських партизанів військ. спорядженням, організації рейдів загонів "командос". На Т.к. була досягнута домовленість щодо залучення Туреччини до антигітлерівської коаліції та необхідності направити турец. президенту І.Іньоню за від урядів союзних д-в на переговори з президентом Ф.Рузвельтом та прем’єр-міністром У.Черчіллем на початку грудня в Каїрі (Єгипет). Рад. делегація пообіцяла, що СРСР оголосить війну Японії через 6 місяців по завершенні війни в Європі. Амер. та брит. сторони висунули свої плани післявоєнного облаштування Німеччини. Ф.Рузвельт запропонував утворити 5 нім. д-в: Пруссію (зменшену); Ганновер і Північний Захід; Саксонію та район Лейпцига; Гессенську провінцію, Дармштадт, Кассель, райони на південь від Рейну та старі міста Вестфалії; Баварію, Баден і Вюртемберг. На думку амер. президента, райони Кільського каналу, Гамбурга, Рурську й Саарську області необхідно було підпорядкувати контролю Об’єднаних Націй. У.Черчілль висунув проект розділу Німеччини на 3 частини: Пруссію, Рур та Південну Німеччину (Баварія, Вюртемберг, Пфальц, Саксонія, Баден), яку він пропонував включити разом із придунайськими країнами Європи до складу Дунайської конфедерації. За наполяганням Й.Сталіна розгляд нім. питання було покладено на Європ. консультативну комісію. Учасники конференції прийняли рішення щодо передачі Кенігсберга (нині м. Калінінград, РФ) СРСР. До Польщі передбачалося приєднати Сх. Пруссію та "Оппельнську провінцію", сх. польс. кордон мав проходити по "Керзона лінії", західний — по річці Одер. На Т.к. Ф.Рузвельт виклав свою схему майбутньої міжнар. організації безпеки, основою якої мали стати Об’єднані Нації. Була прийнята Декларація трьох д-в щодо спільних дій у війні проти Німеччини та післявоєнного співробітництва. У ній наголошувалося, що США, Велика Британія та СРСР працюватимуть спільно як під час війни, так і в післявоєнний час; кер-во трьох д-в визнало свою відповідальність у справі забезпечення миру, що буде схвалений переважною більшістю народів планети. Обговоривши за участю дипломатичних радників майбутні глобальні проблеми людства, керівники США, Великої Британії та СРСР зобов’язалися сприяти активній співпраці, взаємодії та входженню до світ. сім’ї демократ. країн усіх великих і малих народів, які прагнуть усунення тиранії, рабства, пригноблення й нетерпимості. У декларації наголошувалося, що ніяка сила у світі не зможе завадити союзним д-вам знищити нім. армії на суходолі, підводні човни на морі й зруйнувати їхні військ. з-ди з повітря. У прийнятій на Т.к. Декларації трьох д-в про Іран було зафіксовано намір урядів США, СРСР та Великої Британії зберегти повну незалежність, суверенітет і територіальну недоторканність Ірану. Учасники декларації заявили, що вони розраховують на участь Ірану в забезпеченні по завершенні війни міжнар. миру та безпеки згідно з принципами Атлантичної хартії (1941).