Візанті́йська культу́ра — історичний етап розвитку європейської культури епохи Середньовіччя; оригінальна культура, що склалася після розпаду Римської імперії на Західну й Східну. Спадкоємиця культури Стародавньої Греції, що водночас увібрала в себе багато із культур східних народів, що населяли території Візантії. Охоплює собою період існування Візантії від заснування Константинополя в 330 році і до захоплення імперії османами, проте не має чітких хронологічних і територіальних кордонів. До заснування Візантійської імперії зачатки майбутнього її мистецтва формувалися в ранньому християнстві.
Після 1456 року, коли імперію було знищено турками, традиції візантійського мистецтва продовжували своє існування на Русі, на території сучасних Греції, Румунії, Сербії, Грузії, Болгарії.
Вели́кое кня́жество Моско́вское — средневековое русское княжество, существовавшее с 1263 по 1478 годы[1]. Первоначально удел Великого княжества Владимирского, соперничавший с другими удельными княжествами за великокняжеский ярлык, выдаваемый ордынскими ханами. Возвышению Москвы и укреплению её авторитета на Руси перенос кафедры киевского митрополита Петра из Владимира в Москву в 1325 году. Начиная с 1330-х годов московские князья, за редкими исключениями, — держатели великокняжеского титула, проводящие активную политику по собиранию русских земель. С периода княжения Дмитрия Донского, возглавившего антиордынскую борьбу, великое княжение стало наследственным владением московских князей[1], с этого времени княжества Владимирское и Московское неотделимы друг от друга. С дальнейшим расширением владений московских князей и централизацией власти в конце XV века Великое княжество Московское стало центром единого Русского государства, освободившегося от ордынской зависимости. C 1485 года (в ряде документов и ранее) великий князь московский Иван III Васильевич постоянно титуловался «государем и великим князем всея Руси», в некоторых документах царём, в ряде иноземных источников он именовался кайзером[2] и императором[3]. Упоминание о Московском княжестве как об одной из исторических земель российских монархов сохранялось в государевом титуле вплоть до 1917 года.
Візанті́йська культу́ра — історичний етап розвитку європейської культури епохи Середньовіччя; оригінальна культура, що склалася після розпаду Римської імперії на Західну й Східну. Спадкоємиця культури Стародавньої Греції, що водночас увібрала в себе багато із культур східних народів, що населяли території Візантії. Охоплює собою період існування Візантії від заснування Константинополя в 330 році і до захоплення імперії османами, проте не має чітких хронологічних і територіальних кордонів. До заснування Візантійської імперії зачатки майбутнього її мистецтва формувалися в ранньому християнстві.
Після 1456 року, коли імперію було знищено турками, традиції візантійського мистецтва продовжували своє існування на Русі, на території сучасних Греції, Румунії, Сербії, Грузії, Болгарії.
Вели́кое кня́жество Моско́вское — средневековое русское княжество, существовавшее с 1263 по 1478 годы[1]. Первоначально удел Великого княжества Владимирского, соперничавший с другими удельными княжествами за великокняжеский ярлык, выдаваемый ордынскими ханами. Возвышению Москвы и укреплению её авторитета на Руси перенос кафедры киевского митрополита Петра из Владимира в Москву в 1325 году. Начиная с 1330-х годов московские князья, за редкими исключениями, — держатели великокняжеского титула, проводящие активную политику по собиранию русских земель. С периода княжения Дмитрия Донского, возглавившего антиордынскую борьбу, великое княжение стало наследственным владением московских князей[1], с этого времени княжества Владимирское и Московское неотделимы друг от друга. С дальнейшим расширением владений московских князей и централизацией власти в конце XV века Великое княжество Московское стало центром единого Русского государства, освободившегося от ордынской зависимости. C 1485 года (в ряде документов и ранее) великий князь московский Иван III Васильевич постоянно титуловался «государем и великим князем всея Руси», в некоторых документах царём, в ряде иноземных источников он именовался кайзером[2] и императором[3]. Упоминание о Московском княжестве как об одной из исторических земель российских монархов сохранялось в государевом титуле вплоть до 1917 года.