Объяснение: Освіта Для потреб держави і для поширення та утвердження християнської віри були потрібні грамотні й освічені люди. Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції Київської Русі. При церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків з семи років. Спочатку дітей навчали писати "уставом", тобто великими каліграфічними літерами, потім "скорописом". Значення скоропису, як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов’янської мови. Пройшовши курс навчання, вони йшли писарчуками до княжої або єпископської канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали у заміських садибах. Яскраво це ілюструє заповіт, залишений волинським шляхтичем Василем Загоровським. Перебуваючи у татарській неволі в Криму, він наказував опікунам знайти для його двох синів "дяка добре вченого і цнотливого або запросити того самого дяка, що в мене служив, і віддати дітей вчитися руській науці в церкві Св. Іллі в Володимирі або в моєму домі, і не пестити їх, а пильно і порядно приводити до науки так, щоб потім вони з науки тої були придатні до помноження хвали Господу й до служби своєму господареві…" В заповіті було враховане й те, що діти шляхтича мали в майбутньому посідати державні посади, а для цього необхідно володіти латинською мовою, оскільки це була мова міждержавного спілкування Західної Європи. Тому вельможа наказує знайти "статейного бакаляра, який міг би синів добре вчити письму латинської мови…" Літописи та інші джерела засвідчують, що в Галицько-Волинській державі майже всі діти здобували початкову освіту. Так, сирійський мандрівник Павло Алеппський, який подорожував по руській землі, у своїх спогадах висловив здивування, що переважна більшість людей, у тому числі жінки і дівчата, вміють читати, знають порядок церковних служб і хоровий спів. Існували у Галицькій і Волинській землях і бібліотеки при монастирях і княжих палатах, де можна було поглибити свої знання. Є відомості про велику книгозбірню князя Володимира Васильковича. Як писав про нього літописець, "…був він книжник і філософ, якого не було у всій землі й по ньому не буде!". Знайдені предмети для письма( бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигородці, Перемишлі, Галичі), написи на стінах церков, на бересті(берестяні грамоти знайдено у Звенигородці та Бресті), на речах, зброї та знаряддях праці засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр, дружинників була поширеною грамотність. Збереглися і пергаментні грамоти князів. Про значне поширення освіти, принаймні серед заможних кіл населення Галицько-Волинського князівства опосередковано свідчать пам’ятки давньоруської писемності 12-13ст. У жодному іншому літописі, окрім Галицько-Волинського, не знайти такої кількості згадок про князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо. . Література і літописання Серед поширеної літератури в Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література. До таких літературних пам’яток належить "Слово" єпископа Кирила Туровського, а також митрополита Клима Смолятича. Оригінальна література була як правило релігійною, оскільки вона, наслідуючи візантійську традицію, була покликана змінювати основи християнського віровчення і моралі. У той же час вона мала самобутній характер. Літописання у Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші-стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір. Найранішою літописною пам’яткою є "Повість про осліплення Василька", написана невідомим автором у 1097р. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпили брати Святополк і Давид. Це оповідання можна вважати одним із перших художніх творів, що виник в 11ст. на території Галичини. Найяскравішою пам’яткою літописання є "Галицько-Волинський літопис". Він був відкритий у 1809р. видатним російським істориком М. Карамазіним. Його особливістю є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на літа.
Как известно, каждая страна может «похвастать» набором стереотипов, бытующих о ней в мире. Например, для России это «водка, морозы, медведи». В случае с экзотической Индией одно из таких клише — это кастовая система. Есть большое количество литературы, как научной, так и популярной, которая описывает всю несправедливость устройства индийского общества, поделенного на касты. Влияние западной демократической мысли обычно преподносится в таких работах как исключительное благо, которое привело к тому, что в наши дни каждый индиец, независимо от своего происхождения и пола, может получить образование, устроиться на работу и претендовать на должность премьер-министра. Однако касты — явление намного более сложное и интересное, чем может показаться на первый взгляд. Я хочу поделиться с читателями «Реального времени» результатами своего изучения этой темы и наблюдениями за современным индийским обществом.
Откуда «родом» кастовая система
Начну с того, что кастовая система — явление, описанное еще в древних священных писаниях, шастрах (Пуранах), сохранившихся на территории Индии. В них говорится, что устройство общества, поделенного на сословия, создано самим Богом и коренится в природе человека. Однако самого термина «кастовая система» в писаниях не встретишь. На санскрите это явление называется «варнашрама-дхарма». «Дхарма» переводится как «долг» или «неотъемлемое качество объекта». Проще говоря, дхарма сахара быть сладким, а дхарма соли, соответственно, быть соленой. Если сахар перестает быть сладким, он не следует своей дхарме. Точно так же каждое живое существо во Вселенной, согласно этой науке, должно следовать своему предписанному долгу. Вообще, понятие дхармы довольно сложное, я сейчас не буду в него углубляться. Вкратце могу сказать, что есть «санатана-дхарма», или «вечный долг» каждого человека — это осознать себя душой и вернуться в духовный мир. А есть временная социальная дхарма, та, которой мы должны следовать в зависимости от тех телесной оболочки, качеств характера и окружения, которые получили в своем нынешнем воплощении.
Система варнашрама-дхармы как раз описывает этот социальный долг человека. Слово «варнашрама» состоит из двух частей — «варна» и «ашрам» — это четыре сословия и четыре ступени духовной жизни. Сразу отмечу, что большая часть из них предназначена для мужчин, о женщинах у нас будет отдельный разговор.
Социальные уклады — варны
Итак, согласно этой системе, общество делится на четыре варны — брахманы, кшатрии, вайшьи и шудры. Брахманы — это, условно говоря, голова общества, интеллектуальная элита. Их главное качество — правдивость и чистота. Однако это не просто мирские ученые или писатели, хотя косвенно современные интеллектуалы относятся к этому психотипу. Чтобы называться брахманом, человек должен вести праведную жизнь, быть знатоком священных писаний, уметь проводить различные религиозные обряды и церемонии, не иметь никаких запасов больше, чем на один день, и жить очень аскетично. Мне посчастливилось познакомиться с женщиной, которая выросла и воспитывалась в брахманической семье в Южной Индии. Ее зовут Нрисимха Ракшита, и она уже вдова, поэтому ходит в белом сари, как это принято среди религиозных людей Индии. Она рассказала мне о своей жизни, о том, что с самого детства ее учили чистоте, раннему подъему, регулярному поклонению Богу, ритуалам в храме: «Моя мать была очень благочестивой женщиной. Она с самого детства занимала нас в поклонении, учила брахманической культуре. Мы участвовали в организации праздников. Дома всегда царило настроение фестиваля. Мы жили большой семьей: все мои сестры, братья, мать, отец, мать отца. Очень большая семья. Брахманическая культура основана на чистоте. Все должно быть чисто, все постоянно нужно мыть и очищать. Допустим, мы не могли ничего касаться в доме, пока не наденем чистую одежду. И мы не могли входить в дом в грязной одежде, только после омовения и переодевшись в сухую чистую одежду».
Объяснение: Освіта Для потреб держави і для поширення та утвердження християнської віри були потрібні грамотні й освічені люди. Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції Київської Русі. При церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків з семи років. Спочатку дітей навчали писати "уставом", тобто великими каліграфічними літерами, потім "скорописом". Значення скоропису, як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов’янської мови. Пройшовши курс навчання, вони йшли писарчуками до княжої або єпископської канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали у заміських садибах. Яскраво це ілюструє заповіт, залишений волинським шляхтичем Василем Загоровським. Перебуваючи у татарській неволі в Криму, він наказував опікунам знайти для його двох синів "дяка добре вченого і цнотливого або запросити того самого дяка, що в мене служив, і віддати дітей вчитися руській науці в церкві Св. Іллі в Володимирі або в моєму домі, і не пестити їх, а пильно і порядно приводити до науки так, щоб потім вони з науки тої були придатні до помноження хвали Господу й до служби своєму господареві…" В заповіті було враховане й те, що діти шляхтича мали в майбутньому посідати державні посади, а для цього необхідно володіти латинською мовою, оскільки це була мова міждержавного спілкування Західної Європи. Тому вельможа наказує знайти "статейного бакаляра, який міг би синів добре вчити письму латинської мови…" Літописи та інші джерела засвідчують, що в Галицько-Волинській державі майже всі діти здобували початкову освіту. Так, сирійський мандрівник Павло Алеппський, який подорожував по руській землі, у своїх спогадах висловив здивування, що переважна більшість людей, у тому числі жінки і дівчата, вміють читати, знають порядок церковних служб і хоровий спів. Існували у Галицькій і Волинській землях і бібліотеки при монастирях і княжих палатах, де можна було поглибити свої знання. Є відомості про велику книгозбірню князя Володимира Васильковича. Як писав про нього літописець, "…був він книжник і філософ, якого не було у всій землі й по ньому не буде!". Знайдені предмети для письма( бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигородці, Перемишлі, Галичі), написи на стінах церков, на бересті(берестяні грамоти знайдено у Звенигородці та Бресті), на речах, зброї та знаряддях праці засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр, дружинників була поширеною грамотність. Збереглися і пергаментні грамоти князів. Про значне поширення освіти, принаймні серед заможних кіл населення Галицько-Волинського князівства опосередковано свідчать пам’ятки давньоруської писемності 12-13ст. У жодному іншому літописі, окрім Галицько-Волинського, не знайти такої кількості згадок про князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо. . Література і літописання Серед поширеної літератури в Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література. До таких літературних пам’яток належить "Слово" єпископа Кирила Туровського, а також митрополита Клима Смолятича. Оригінальна література була як правило релігійною, оскільки вона, наслідуючи візантійську традицію, була покликана змінювати основи християнського віровчення і моралі. У той же час вона мала самобутній характер. Літописання у Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші-стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір. Найранішою літописною пам’яткою є "Повість про осліплення Василька", написана невідомим автором у 1097р. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпили брати Святополк і Давид. Це оповідання можна вважати одним із перших художніх творів, що виник в 11ст. на території Галичини. Найяскравішою пам’яткою літописання є "Галицько-Волинський літопис". Він був відкритий у 1809р. видатним російським істориком М. Карамазіним. Його особливістю є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на літа.
Как известно, каждая страна может «похвастать» набором стереотипов, бытующих о ней в мире. Например, для России это «водка, морозы, медведи». В случае с экзотической Индией одно из таких клише — это кастовая система. Есть большое количество литературы, как научной, так и популярной, которая описывает всю несправедливость устройства индийского общества, поделенного на касты. Влияние западной демократической мысли обычно преподносится в таких работах как исключительное благо, которое привело к тому, что в наши дни каждый индиец, независимо от своего происхождения и пола, может получить образование, устроиться на работу и претендовать на должность премьер-министра. Однако касты — явление намного более сложное и интересное, чем может показаться на первый взгляд. Я хочу поделиться с читателями «Реального времени» результатами своего изучения этой темы и наблюдениями за современным индийским обществом.
Откуда «родом» кастовая система
Начну с того, что кастовая система — явление, описанное еще в древних священных писаниях, шастрах (Пуранах), сохранившихся на территории Индии. В них говорится, что устройство общества, поделенного на сословия, создано самим Богом и коренится в природе человека. Однако самого термина «кастовая система» в писаниях не встретишь. На санскрите это явление называется «варнашрама-дхарма». «Дхарма» переводится как «долг» или «неотъемлемое качество объекта». Проще говоря, дхарма сахара быть сладким, а дхарма соли, соответственно, быть соленой. Если сахар перестает быть сладким, он не следует своей дхарме. Точно так же каждое живое существо во Вселенной, согласно этой науке, должно следовать своему предписанному долгу. Вообще, понятие дхармы довольно сложное, я сейчас не буду в него углубляться. Вкратце могу сказать, что есть «санатана-дхарма», или «вечный долг» каждого человека — это осознать себя душой и вернуться в духовный мир. А есть временная социальная дхарма, та, которой мы должны следовать в зависимости от тех телесной оболочки, качеств характера и окружения, которые получили в своем нынешнем воплощении.
Система варнашрама-дхармы как раз описывает этот социальный долг человека. Слово «варнашрама» состоит из двух частей — «варна» и «ашрам» — это четыре сословия и четыре ступени духовной жизни. Сразу отмечу, что большая часть из них предназначена для мужчин, о женщинах у нас будет отдельный разговор.
Социальные уклады — варны
Итак, согласно этой системе, общество делится на четыре варны — брахманы, кшатрии, вайшьи и шудры. Брахманы — это, условно говоря, голова общества, интеллектуальная элита. Их главное качество — правдивость и чистота. Однако это не просто мирские ученые или писатели, хотя косвенно современные интеллектуалы относятся к этому психотипу. Чтобы называться брахманом, человек должен вести праведную жизнь, быть знатоком священных писаний, уметь проводить различные религиозные обряды и церемонии, не иметь никаких запасов больше, чем на один день, и жить очень аскетично. Мне посчастливилось познакомиться с женщиной, которая выросла и воспитывалась в брахманической семье в Южной Индии. Ее зовут Нрисимха Ракшита, и она уже вдова, поэтому ходит в белом сари, как это принято среди религиозных людей Индии. Она рассказала мне о своей жизни, о том, что с самого детства ее учили чистоте, раннему подъему, регулярному поклонению Богу, ритуалам в храме: «Моя мать была очень благочестивой женщиной. Она с самого детства занимала нас в поклонении, учила брахманической культуре. Мы участвовали в организации праздников. Дома всегда царило настроение фестиваля. Мы жили большой семьей: все мои сестры, братья, мать, отец, мать отца. Очень большая семья. Брахманическая культура основана на чистоте. Все должно быть чисто, все постоянно нужно мыть и очищать. Допустим, мы не могли ничего касаться в доме, пока не наденем чистую одежду. И мы не могли входить в дом в грязной одежде, только после омовения и переодевшись в сухую чистую одежду».