Население государства может состоять или из различных этнографических групп, или из одной нации, но в любом случае состоит из разных общественных союзов (классов, сословий). Сословие – социальная группа с закрепленными законом наследственными правами и обязанностями, окончательно сложившаяся на основе классовых отношений феодализма. На протяжении веков многие историки, философы и ученые уделяли проблеме сословий огромное внимание. Одним из них был выдающийся русский историк В.О. Ключевский, который посвятил этой теме книгу под название “История сословий в России”, в которой он рассмотрел положение различных слоев русского общества. В результате сословного деления общество представляло собой пирамиду, в основании которой стояли социальные низы, а во главе находился высший слой общества. Проще всего рассматривать положение сословий в России по векам. В своей работе я постараюсь осветить историю сословий в России с XVII по XX века.
Сословия в России XVII века
Гражданская война в России начала XVII в., составной частью которой стала цепь народных восстаний (Хлопка, Болотникова и др.), открыла целую эпоху мощных социальных потрясений. Вызваны они были усилением натиска феодалов, государства на народные низы, прежде всего окончательным закрепощением крестьянства, основной массы населения России. Логика, диалектика истории, помимо прочего, состоит в том, что укрепление государства — результат трудовых и ратных усилий народных низов — сопровождается ухудшением положения последних, усилением давящего на них пресса всяких податей, барщинных и иных повинностей. Всякое действие порождает противодействие, в том числе и в обществе, во взаимоотношениях классов и сословий. Во всяком обществе не могут не возникать социальные противоречия, которые, в свою очередь, в периоды крайнего их обострения порождают столкновения интересов, стремлений. Они принимают разные формы — от ежедневной борьбы (невыполнения или плохого выполнения повинностей, борьбы в судах за землю) до открытых восстаний, вплоть до наивысшей их формы — гражданских войн больших масштабов. XVII столетие в истории России современники недаром назвали «бунташным веком». Еще одна гражданская война (Разинское восстание), сильные городские восстания, особенно в Москве — святая святых самодержавия российского, выступления раскольников, множество местных, локальных движений. Социальные потрясения охватили страну от ее западных рубежей до Тихого океана, от северной тайги до южных степей. Современники-иностранцы не только с удивлением наблюдали за разливом народных мятежей в России, соседней Украине (Б. Хмельницкий), но и сопоставляли их с аналогичными событиями в Западной Европе (народные восстания в Англии, Франции, Нидерландах, Германии XVI— XVII вв.). В основе всего этого — «усиление социального неравенства», которое «еще усилилось нравственным отчуждением правящего класса от управляемой массы» (В.О. Ключевский). С одной стороны, обогащение правящей элиты, бояр и других думцев, верхушки провинциального дворянства, столичной н местной бюрократии {приказной и воеводский аппараты), с другой — социальная приниженность крепостных крестьян и холопов. Эти два социальных полюса — крайние точки, между которыми лежали другие, промежуточные слои, положение которых варьировалось в зависимости от статуса в иерархической системе государства.
Могутня в минулому Османська імперія наприкінці XIX ст. остаточно втратила свій вплив на хід світової історії, ставши напівколонією Заходу. Політична система імперії була неефективною. Після скасування конституції 1876 р. в країні встановився репресивний, нічим не обмежений режим султана Абдул-Гаміда II. Період його правління (1876-1909) увійшов в історію Туреччини як період гноблення.
У 1882 р. Туреччина оголосила себе банкрутом і перестала повертати гроші за позиками. Султан боявся заколоту й увів поліцейську деспотію та цензуру на друк. За правління Абдул-Гаміда II продовжувалися гоніння на турків-християн. Його політику, спрямовану проти вірмен, болгар і греків, неоднаразово засуджували глави європейських держав. Особливою жорстокістю вирізнявся конфлікт з вірменами в 1894 р. Було спалено 50 тис. будинків, закатовано 100 тис. осіб, уключаючи жінок і дітей. Через три роки було винищено греків на о. Криті, а на початку XX ст. сталися погроми болгар і македонців.
Європейські держави назвали Османську імперію «хворою» і стали вирішувати її долю. По суті, вони розподілили між собою османські території: Боснія й Герцеговина були окуповані Австро-Угорщиною, у Тунісі господарювали французи, Єгипет захопила Англія. Формально ці території ще перебували в складі Османської імперії, проте фактично перейшли під контроль іноземних держав. Іноземний капітал захопив основні позиції в усіх сферах турецької економіки, що стримувало розвиток національної промисловості, у якій переважали мануфактури. Сільське господарство майже не розвивалося. Для обробітку землі селяни використовували дерев’яну соху.
Абдул-Гамід II
Патріотично налаштована інтелігенція та військові шукали шляхів виведення країни з глухого кута. Наприкінці XIX ст. почав зароджуватися турецький демократичний революційний рух. Оскільки в Османській імперії етнічні турки становили не більше третини населення, то формування опозиційного руху мало певні особливості. Турецька нація формувалася повільно. Промисловці, фінансисти й інтелектуали турецького походження займали досить помірковану політичну позицію: обмеження свавілля Абдул-Гаміда II й установлення в Туреччині конституційної монархії. Перші таємні опозиційні групи — різні за соціальним складом і політичним спрямуванням — виникли в Стамбулі наприкінці 80-х — на початку 90-х років XIX ст. у військових і спеціальних цивільних навчальних закладах. Об’єднувала всі групи боротьба за відновлення першої турецької конституції 1876 р. і скинення султана Абдул-Гаміда II.
Наприкінці XIX ст. найбільш активною силою в турецькому опозиційному русі стала організація «Єднання й прогрес», що спиралася переважно на молодих офіцерів. Членів організації в Європі називали молодотурками. У 1907 р. в Парижі відбувся з’їзд молодотурків та організацій, що представляли інші національності Османської імперії. З’їзд ухвалив рішення про підготовку збройного повстання.
2. Молодотурецька революція 1908 р.
Навесні 1908 р. офіцери-молодотурки підняли повстання, вимагаючи відновлення конституції. Повстання стало початком перевороту, який увійшов в історію під назвою Молодотурецька революція. Приводом для відкритого виступу стали події в Македонії, де неабияк загострилися соціальні й національні суперечності, характерні для всієї Османської імперії. Перед європейськими політиками знову постало питання про втручання західних держав у справи Туреччини. Молодотурецькі таємні комітети, які мали вже чимало прихильників в армійських частинах, розквартированих у Македонії, почали готувати антиурядовий виступ. Очікувалося, що виступ спиратиметься на широке невдоволення мас деспотичним режимом і загрозою іноземного втручання в справи країни.
Улітку кілька офіцерів-молодотурків організували із солдатів повстанські загони, які широко підтримало населення, а також албанські й македонські національно-революційні організації. Повстанням керував центр молодотурків, створений таємно в м. Салоніках. Повстанці захопили владу в Салоніках та інших містах Македонії. Повсюдно звучала вимога відновити першу турецьку конституцію. Султан мусив поступитися. Наприкінці липня був опублікований указ про відновлення дії конституції, а також оголошено про майбутнє скликання палати депутатів.
Молодотурки — політичний рух в Османській імперії за політичну, військову й економічну модернізацію країни, що перебувала в стані деградації та розпаду.
Проще всего рассматривать положение сословий в России по векам. В своей работе я постараюсь осветить историю сословий в России с XVII по XX века.
Сословия в России XVII века
Гражданская война в России начала XVII в., составной частью которой стала цепь народных восстаний (Хлопка, Болотникова и др.), открыла целую эпоху мощных социальных потрясений. Вызваны они были усилением натиска феодалов, государства на народные низы, прежде всего окончательным закрепощением крестьянства, основной массы населения России. Логика, диалектика истории, помимо прочего, состоит в том, что укрепление государства — результат трудовых и ратных усилий народных низов — сопровождается ухудшением положения последних, усилением давящего на них пресса всяких податей, барщинных и иных повинностей. Всякое действие порождает противодействие, в том числе и в обществе, во взаимоотношениях классов и сословий. Во всяком обществе не могут не возникать социальные противоречия, которые, в свою очередь, в периоды крайнего их обострения порождают столкновения интересов, стремлений. Они принимают разные формы — от ежедневной борьбы (невыполнения или плохого выполнения повинностей, борьбы в судах за землю) до открытых восстаний, вплоть до наивысшей их формы — гражданских войн больших масштабов.
XVII столетие в истории России современники недаром назвали «бунташным веком». Еще одна гражданская война (Разинское восстание), сильные городские восстания, особенно в Москве — святая святых самодержавия российского, выступления раскольников, множество местных, локальных движений. Социальные потрясения охватили страну от ее западных рубежей до Тихого океана, от северной тайги до южных степей. Современники-иностранцы не только с удивлением наблюдали за разливом народных мятежей в России, соседней Украине (Б. Хмельницкий), но и сопоставляли их с аналогичными событиями в Западной Европе (народные восстания в Англии, Франции, Нидерландах, Германии XVI— XVII вв.). В основе всего этого — «усиление социального неравенства», которое «еще усилилось нравственным отчуждением правящего класса от управляемой массы» (В.О. Ключевский). С одной стороны, обогащение правящей элиты, бояр и других думцев, верхушки провинциального дворянства, столичной н местной бюрократии {приказной и воеводский аппараты), с другой — социальная приниженность крепостных крестьян и холопов. Эти два социальных полюса — крайние точки, между которыми лежали другие, промежуточные слои, положение которых варьировалось в зависимости от статуса в иерархической системе государства.
сманська імперія наприкінці XIX ст.
Могутня в минулому Османська імперія наприкінці XIX ст. остаточно втратила свій вплив на хід світової історії, ставши напівколонією Заходу. Політична система імперії була неефективною. Після скасування конституції 1876 р. в країні встановився репресивний, нічим не обмежений режим султана Абдул-Гаміда II. Період його правління (1876-1909) увійшов в історію Туреччини як період гноблення.
У 1882 р. Туреччина оголосила себе банкрутом і перестала повертати гроші за позиками. Султан боявся заколоту й увів поліцейську деспотію та цензуру на друк. За правління Абдул-Гаміда II продовжувалися гоніння на турків-християн. Його політику, спрямовану проти вірмен, болгар і греків, неоднаразово засуджували глави європейських держав. Особливою жорстокістю вирізнявся конфлікт з вірменами в 1894 р. Було спалено 50 тис. будинків, закатовано 100 тис. осіб, уключаючи жінок і дітей. Через три роки було винищено греків на о. Криті, а на початку XX ст. сталися погроми болгар і македонців.
Європейські держави назвали Османську імперію «хворою» і стали вирішувати її долю. По суті, вони розподілили між собою османські території: Боснія й Герцеговина були окуповані Австро-Угорщиною, у Тунісі господарювали французи, Єгипет захопила Англія. Формально ці території ще перебували в складі Османської імперії, проте фактично перейшли під контроль іноземних держав. Іноземний капітал захопив основні позиції в усіх сферах турецької економіки, що стримувало розвиток національної промисловості, у якій переважали мануфактури. Сільське господарство майже не розвивалося. Для обробітку землі селяни використовували дерев’яну соху.
Абдул-Гамід II
Патріотично налаштована інтелігенція та військові шукали шляхів виведення країни з глухого кута. Наприкінці XIX ст. почав зароджуватися турецький демократичний революційний рух. Оскільки в Османській імперії етнічні турки становили не більше третини населення, то формування опозиційного руху мало певні особливості. Турецька нація формувалася повільно. Промисловці, фінансисти й інтелектуали турецького походження займали досить помірковану політичну позицію: обмеження свавілля Абдул-Гаміда II й установлення в Туреччині конституційної монархії. Перші таємні опозиційні групи — різні за соціальним складом і політичним спрямуванням — виникли в Стамбулі наприкінці 80-х — на початку 90-х років XIX ст. у військових і спеціальних цивільних навчальних закладах. Об’єднувала всі групи боротьба за відновлення першої турецької конституції 1876 р. і скинення султана Абдул-Гаміда II.
Наприкінці XIX ст. найбільш активною силою в турецькому опозиційному русі стала організація «Єднання й прогрес», що спиралася переважно на молодих офіцерів. Членів організації в Європі називали молодотурками. У 1907 р. в Парижі відбувся з’їзд молодотурків та організацій, що представляли інші національності Османської імперії. З’їзд ухвалив рішення про підготовку збройного повстання.
2. Молодотурецька революція 1908 р.
Навесні 1908 р. офіцери-молодотурки підняли повстання, вимагаючи відновлення конституції. Повстання стало початком перевороту, який увійшов в історію під назвою Молодотурецька революція. Приводом для відкритого виступу стали події в Македонії, де неабияк загострилися соціальні й національні суперечності, характерні для всієї Османської імперії. Перед європейськими політиками знову постало питання про втручання західних держав у справи Туреччини. Молодотурецькі таємні комітети, які мали вже чимало прихильників в армійських частинах, розквартированих у Македонії, почали готувати антиурядовий виступ. Очікувалося, що виступ спиратиметься на широке невдоволення мас деспотичним режимом і загрозою іноземного втручання в справи країни.
Улітку кілька офіцерів-молодотурків організували із солдатів повстанські загони, які широко підтримало населення, а також албанські й македонські національно-революційні організації. Повстанням керував центр молодотурків, створений таємно в м. Салоніках. Повстанці захопили владу в Салоніках та інших містах Македонії. Повсюдно звучала вимога відновити першу турецьку конституцію. Султан мусив поступитися. Наприкінці липня був опублікований указ про відновлення дії конституції, а також оголошено про майбутнє скликання палати депутатів.
Молодотурки — політичний рух в Османській імперії за політичну, військову й економічну модернізацію країни, що перебувала в стані деградації та розпаду.