в 30-е роки в умовах сталінського режиму творча інтелігенція зазнала репресій. найбільш характерними були звинувачення в буржуазному націоналізмі, антирадянізмі і тероризмі. жертвами репресій стали письменники і представники художньої інтелігенції: м. зеров, л. курбас і багато інших. всього в сталінський період було репресовано близько 500 українських літераторів. але навіть у цих умовах розвиток української літератури не перервався. в першу чергу це пов'язано з творчістю п. тичини, ю. яновського, і. микитенка, м. рильського.
розвиток живопису в україні в післяреволюційні роки відбувався в боротьбі художніх течій і напрямків. поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розпису в. єрмілова харківського партійного клубу). крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу домоглися станкова графіка та живопис. в області станкової графіки працювали м. жук, і. падалка, в. заузе. у живописі найбільш відомими були полотна к. костанді, ф. кричевського, а. мурашко, м.самокиша. г. нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «мистецтво», «зорі», «сонцетруда». у західній україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як і. трут, а. монастирський, і. курплас.
визначилися групи, що розвивали традиції українських і російських передвижників. художники, які увійшли до «асоціації революційного мистецтва україни», розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнської живопису. на західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, що входили в "об'єднання сучасних художників україни". на всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори о. шовкуненка (цикл «одеський суднобудівний завод»), ф. кричевського (»мати«,» довбуш"), в. коровчинського (»селяни"). однак чітко визначилася тенденція верховенства історико-революційної тематики. натюрморт, пейзаж, портрет - ці жанри відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класової навантаження. у 20-х роках, крім української академії мистецтва, в харкові і одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.
українська скульптура в період між жовтневою революцією і великою вітчизняною війною також випробувала на собі сильний вплив ідеології культу особистості. практично в кожному місті, міському селищі були поставлені пам'ятники в. леніну. у конкурсах на проект пам'ятника т. шевченку взяли участь скульптори різних регіонів срср. переміг м. манізер, пам'ятник якого в 1935 р. встановлено в харкові, він-автор пам'ятників т. шевченка в києві та каневі. у донбасі добре відомий пам'ятник артему і. кавалерідзе, встановлений у слов'яногорську.
архітектура, яку називають музикою, застиглою в камені, в 20-30-і роки пройшла досить складний шлях розвитку. головні якості архітектури - це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). у цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів в цілому. в українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвий простір за нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. у практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у харкові, що знаходиться там же на площі незалежності комплекс адміністративних будівель («держпром») фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. українське бароко було значною мірою витіснено, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (сільськогосподарська академія в києві). найширше поширення набув неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, неколебимість влади партії (найбільш відомим будівлею, побудованому в стилі неокласицизму є будівля верховної ради в києві архітектора в. заболотного).
покончив с восстанием, сёгунское правительство использовало его как повод для окончательного изгнания из японии всех иностранцев, за исключением протестантов-голландцев, переведенных на небольшой островок дэсима (бухта нагасаки) , и нехристиан-китайцев. в 1639 г. феодальная япония окончательно завершила переход к политике изоляции от внешнего мира, длившейся до 1854 г.
токугавские сегуны с политики самоизоляции намеревались окончательно закрепить политическое объединение японии и завершить превращение ее в централизованное государство. они стремились не допустить изменения политического режима, сохранить незыблемость феодального строя и консолидировать силы феодальных князей, чтобы подавить сопротивление крестьянства. политика изоляции рассматривалась токугава как средство решительного ослабления их соперников — феодальных князей юго-запада страны, монополизировавших внешнеторговые связи японии со странами европы. эта политика имела целью предотвратить усиление мощи тор-гово-ростовщической буржуазии юго-западной части страны.
к числу важных причин изоляции японии от внешних сношений относится стремление сёгуната предотвратить реальную угрозу колониального порабощения страны европейскими державами. правительство пыталось не допустить их вмешательства во внутренние дела японин. таким путем оно хотело избежать судьбы индии, индонезии и других стран юго-восточной азии и сохранить самостоятельности японского государства.
однако изоляция японии была относительной. это объяснялось торговыми и фискальными интересами токугава, а также заинтересованностью купеческого капитала в торговле с иностранными государства ми. из европейцев лишь голландцы не были изгнаны из японии, чте объяснялось их содействием в подавлении симабарского восстания. не и они были ограничены в своих действиях. в 1641 г. их перевели из хирадо на о-в дэсима, соединенный с нагасаки мостом, строго охранявшимся японским караулом; там же находилась голландская фактория. в течение всего периода изоляции японии дэсима являлся единственным открытым «окном в европу» .
сохранились также связи японии с китаем, в меньшей степени (через о-в цусима) — с кореей и рюкю.
однако общий объем внешнеторгового оборота японии, в частности с голландией и китаем, был ограничен. ежегодно в нагасаки разрешалось прибывать 70 (и не более) китайским и 5 голландским кораблям. в начале xviii в. число судов сократилось до 30 китайских и 2 голландских. такой ограниченный объем внешней торговли наносил значительный урон японским торговцам. порты юго-западной японии потеряли свое былое значение.
хотя политика изоляции японии рассматривалась как своеобразное средство защиты страны от колониального порабощения, объективно она сыграла отрицательную роль. эта политика способствовала стабилизации наиболее застойных форм феодальных отношений, сохранению незыблемости их устоев, оказывала тормозящее воздействие на развитие страны.
японская замкнулась в скорлупе феодальной автаркии, натурального и полунатурального хозяйства. она искусственно отгородилась от формировавшегося мирового рынка. по этим причинам созревание новых, капиталистических отношений в японии и переход к капиталистическому обществу замедлились. японский абсолютизм в отличие от европейского не ускорял накопление капитала, а объективно противодействовал ему.
народ японии оказался почти полностью оторванным от культурного наследия передовых стран европы, от их достижений в области науки и техники. таким образом, на длительное время определилась значительная , техническая и культурная отсталость японии в сравнении с европейскими государствами.
в 30-е роки в умовах сталінського режиму творча інтелігенція зазнала репресій. найбільш характерними були звинувачення в буржуазному націоналізмі, антирадянізмі і тероризмі. жертвами репресій стали письменники і представники художньої інтелігенції: м. зеров, л. курбас і багато інших. всього в сталінський період було репресовано близько 500 українських літераторів. але навіть у цих умовах розвиток української літератури не перервався. в першу чергу це пов'язано з творчістю п. тичини, ю. яновського, і. микитенка, м. рильського.
розвиток живопису в україні в післяреволюційні роки відбувався в боротьбі художніх течій і напрямків. поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розпису в. єрмілова харківського партійного клубу). крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу домоглися станкова графіка та живопис. в області станкової графіки працювали м. жук, і. падалка, в. заузе. у живописі найбільш відомими були полотна к. костанді, ф. кричевського, а. мурашко, м.самокиша. г. нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «мистецтво», «зорі», «сонцетруда». у західній україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як і. трут, а. монастирський, і. курплас.
визначилися групи, що розвивали традиції українських і російських передвижників. художники, які увійшли до «асоціації революційного мистецтва україни», розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнської живопису. на західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, що входили в "об'єднання сучасних художників україни". на всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори о. шовкуненка (цикл «одеський суднобудівний завод»), ф. кричевського (»мати«,» довбуш"), в. коровчинського (»селяни"). однак чітко визначилася тенденція верховенства історико-революційної тематики. натюрморт, пейзаж, портрет - ці жанри відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класової навантаження. у 20-х роках, крім української академії мистецтва, в харкові і одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.
українська скульптура в період між жовтневою революцією і великою вітчизняною війною також випробувала на собі сильний вплив ідеології культу особистості. практично в кожному місті, міському селищі були поставлені пам'ятники в. леніну. у конкурсах на проект пам'ятника т. шевченку взяли участь скульптори різних регіонів срср. переміг м. манізер, пам'ятник якого в 1935 р. встановлено в харкові, він-автор пам'ятників т. шевченка в києві та каневі. у донбасі добре відомий пам'ятник артему і. кавалерідзе, встановлений у слов'яногорську.
архітектура, яку називають музикою, застиглою в камені, в 20-30-і роки пройшла досить складний шлях розвитку. головні якості архітектури - це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). у цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів в цілому. в українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвий простір за нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. у практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у харкові, що знаходиться там же на площі незалежності комплекс адміністративних будівель («держпром») фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. українське бароко було значною мірою витіснено, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (сільськогосподарська академія в києві). найширше поширення набув неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, неколебимість влади партії (найбільш відомим будівлею, побудованому в стилі неокласицизму є будівля верховної ради в києві архітектора в. заболотного).
покончив с восстанием, сёгунское правительство использовало его как повод для окончательного изгнания из японии всех иностранцев, за исключением протестантов-голландцев, переведенных на небольшой островок дэсима (бухта нагасаки) , и нехристиан-китайцев. в 1639 г. феодальная япония окончательно завершила переход к политике изоляции от внешнего мира, длившейся до 1854 г.
токугавские сегуны с политики самоизоляции намеревались окончательно закрепить политическое объединение японии и завершить превращение ее в централизованное государство. они стремились не допустить изменения политического режима, сохранить незыблемость феодального строя и консолидировать силы феодальных князей, чтобы подавить сопротивление крестьянства. политика изоляции рассматривалась токугава как средство решительного ослабления их соперников — феодальных князей юго-запада страны, монополизировавших внешнеторговые связи японии со странами европы. эта политика имела целью предотвратить усиление мощи тор-гово-ростовщической буржуазии юго-западной части страны.
к числу важных причин изоляции японии от внешних сношений относится стремление сёгуната предотвратить реальную угрозу колониального порабощения страны европейскими державами. правительство пыталось не допустить их вмешательства во внутренние дела японин. таким путем оно хотело избежать судьбы индии, индонезии и других стран юго-восточной азии и сохранить самостоятельности японского государства.
однако изоляция японии была относительной. это объяснялось торговыми и фискальными интересами токугава, а также заинтересованностью купеческого капитала в торговле с иностранными государства ми. из европейцев лишь голландцы не были изгнаны из японии, чте объяснялось их содействием в подавлении симабарского восстания. не и они были ограничены в своих действиях. в 1641 г. их перевели из хирадо на о-в дэсима, соединенный с нагасаки мостом, строго охранявшимся японским караулом; там же находилась голландская фактория. в течение всего периода изоляции японии дэсима являлся единственным открытым «окном в европу» .
сохранились также связи японии с китаем, в меньшей степени (через о-в цусима) — с кореей и рюкю.
однако общий объем внешнеторгового оборота японии, в частности с голландией и китаем, был ограничен. ежегодно в нагасаки разрешалось прибывать 70 (и не более) китайским и 5 голландским кораблям. в начале xviii в. число судов сократилось до 30 китайских и 2 голландских. такой ограниченный объем внешней торговли наносил значительный урон японским торговцам. порты юго-западной японии потеряли свое былое значение.
хотя политика изоляции японии рассматривалась как своеобразное средство защиты страны от колониального порабощения, объективно она сыграла отрицательную роль. эта политика способствовала стабилизации наиболее застойных форм феодальных отношений, сохранению незыблемости их устоев, оказывала тормозящее воздействие на развитие страны.
японская замкнулась в скорлупе феодальной автаркии, натурального и полунатурального хозяйства. она искусственно отгородилась от формировавшегося мирового рынка. по этим причинам созревание новых, капиталистических отношений в японии и переход к капиталистическому обществу замедлились. японский абсолютизм в отличие от европейского не ускорял накопление капитала, а объективно противодействовал ему.
народ японии оказался почти полностью оторванным от культурного наследия передовых стран европы, от их достижений в области науки и техники. таким образом, на длительное время определилась значительная , техническая и культурная отсталость японии в сравнении с европейскими государствами.