Сейчас практически во всех странах избирают главу государства всеобщим народным голосованием, такой порядок избрания власти называется ДЕМОКРАТИЕЙ- ВЛАСТЬЮ НАРОДА), а основа этого была заложена в Афинах в 4 в до н. э. когда жители Афины свергли Власть аристократии 1. Задание на соответствие 1 Полис Аруководитель полиса 2. Архонт В порода Государства 3 Демос с власть народа 4 Демократия Доставшие рабами Билеты на род
«юго-западные земли» (или «юго-западная русь» ) — термин, используемый в для обозначения земель, и имеющий различное содержание в разные периоды. в составе киевской руси во времена киевской руси (x—xii века) юго-западной русью назывались червонная русь и галицко-волынское княжество. по состоянию на домонгольский 1237 год (карта 2), это были почти в точности семь княжеств, а именно: киевское, волынское, полоцкое, переяславское и турово-пинское, а также частично черниговское и смоленское княжества. в составе великого княжества литовского после ослабления киева и во времена золотой орды (xiii—xv века) этот термин обозначает земли в составе великого княжества литовского и польского королевства. однако, после люблинской унии (с xvi века) так стали называться лишь земли, находящиеся в составе федерации речи посполитой (территория современной украины) . в xiv веке юго-западная часть руси была освобождена от политической и даннической зависимости от золотой орды, и объединена в составе великого княжества литовского (см. карту 1). позже большая часть населения этих земель, до разделов польско-литовской «республики двух народов» (1772, 1793, 1795), более 400 лет являлась третьим безмолвным и всё более бесправным участником уний: кревской (1386) и люблинской (1569), хоть и находились под их (не всегда надёжной) эгидой против посягательств и набегов тевтонов, татар, турок и пр. объединение южно- княжеств, противостоящих татаро-монгольскому игу и золотой орде, к созданию такого государства, которому русь, прежде всего, дала часть названия: полное название великого княжества литовского, согласно литовскому статуту — «великое князство литовское, руское, жомойтское и иных» . более того, русь дала литовско- государству свой язык (ставший официальным языком литовско- государства) , свою культуру и в значительной степени — своё право. здесь продолжали писать летописи. столетиями (первые два с половиной века на языке) велась «литовская метрика» . несмотря на это, юго-западной руси до сих пор недостаточно исследована, по сравнению с метрополий: россии, великого княжества литовского и речи посполитой. в 1430 году в составе великого княжества литовского находились следующие современные территории (из сравнения карты 1 и карты 2): юго-западные княжества в домонгольском 1237 году, то есть после 1223 (битва на реке калке) , но до 1240-42 (поход батыя в киевское и галицко-волынское княжества, в польшу и венгрию до адриатики) . обратите внимание — на карте указаны современные государственные границы. вся современная белоруссия; юго-запад россии, то есть в составе центрального федерального округа россии это смоленская, калужская, брянская, орловская, курская, белгородская и часть нынешних московской, тверской и тульской областей; в польше — бывшая территория галицко-волынского княжества, находящаяся с середины xiv века в составе польши (см. любарт, казимир iii, мазовецкое наследство) , которая была населена и украинцами до 1947 года (операция «висла») ; почти вся современная украина, за исключением пяти областей. приазовье (земли бывшего крымского ханства) , закарпатье и буковина, они никогда не входили ни в великое княжество литовское, ни в речь посполитую. особую имеют галичина и причерноморье украины.
Осма́нська імпе́рія — ісламська монархічна держава турецької династії Османів. Існувала у 1299–1922 роках. Заснована султаном Османом І на території Мала Азія. У ранньому новому часі була наддержавою в Європі та Середземномор'ї. Знищила Візантійську імперію, захопивши її столицю Константинополь, перейменований на Стамбул (1453). У часи найбільшого розквіту в XVI — XVII століттях займала Анатолію, Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи. Мала численних васалів — Волощину, Молдовське князівство, Дубровницька республіка, Кримське ханство, Мекку, Трансильванію, Імеретінське царство та інших. Очолювали її султани, що також носили титули падишаха, халіфа й імператора Риму. Керував нею міцний центральний уряд (порта) та багатонаціональна бюрократія на місцях. Столиця була у містах Сегют (1299–1326), Бурса (1326–1365), Едірне (1365–1453) й Стамбул (1453–1922). Панівною релігією був суннітський іслам, представників інших релігій обкладали податком. Основною мовою панівної верстви була османська турецька. Серед багатонаціонального населення найчисленнішими етносами були турки, греки, вірмени і араби. У XVI—XVII століттях мала одну з найкращих армій світу, каркас якої становили артилерія та яничарська піхота. Вела перманентні війни із Персією, Священною Римською Імперією, Угорським королівством, Польщею, Російською імперією, Венеціанською республікою, Папською областю і Мальтійським орденом. На вершині своєї могутності, під час правління Сулеймана I Пишного (1520–1555), простягалась від воріт Відня до Перської затоки, від Криму до Марокко. Вступила в епоху занепаду після поразки у Великій турецькій війні (1683—1699). Сильно ослабла внаслідок корупції чиновництва, яничарських бунтів, поразок у російсько-османських війнах XVIII — XIX століть та націоналістичної політики молодотурків. Розпалася після Першої світової війни 1914—1918 років. 1922 року було скасовано монархію, а 1924 року — халіфат. Розпад держави закріпив Лозаннський договір 1923 року, внаслідок якого постала Турецька республіка, наступниця імперії. Колишні володіння Османів стали незалежними державами або володіннями
Осма́нська імпе́рія — ісламська монархічна держава турецької династії Османів. Існувала у 1299–1922 роках. Заснована султаном Османом І на території Мала Азія. У ранньому новому часі була наддержавою в Європі та Середземномор'ї. Знищила Візантійську імперію, захопивши її столицю Константинополь, перейменований на Стамбул (1453). У часи найбільшого розквіту в XVI — XVII століттях займала Анатолію, Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи. Мала численних васалів — Волощину, Молдовське князівство, Дубровницька республіка, Кримське ханство, Мекку, Трансильванію, Імеретінське царство та інших. Очолювали її султани, що також носили титули падишаха, халіфа й імператора Риму. Керував нею міцний центральний уряд (порта) та багатонаціональна бюрократія на місцях. Столиця була у містах Сегют (1299–1326), Бурса (1326–1365), Едірне (1365–1453) й Стамбул (1453–1922). Панівною релігією був суннітський іслам, представників інших релігій обкладали податком. Основною мовою панівної верстви була османська турецька. Серед багатонаціонального населення найчисленнішими етносами були турки, греки, вірмени і араби. У XVI—XVII століттях мала одну з найкращих армій світу, каркас якої становили артилерія та яничарська піхота. Вела перманентні війни із Персією, Священною Римською Імперією, Угорським королівством, Польщею, Російською імперією, Венеціанською республікою, Папською областю і Мальтійським орденом. На вершині своєї могутності, під час правління Сулеймана I Пишного (1520–1555), простягалась від воріт Відня до Перської затоки, від Криму до Марокко. Вступила в епоху занепаду після поразки у Великій турецькій війні (1683—1699). Сильно ослабла внаслідок корупції чиновництва, яничарських бунтів, поразок у російсько-османських війнах XVIII — XIX століть та націоналістичної політики молодотурків. Розпалася після Першої світової війни 1914—1918 років. 1922 року було скасовано монархію, а 1924 року — халіфат. Розпад держави закріпив Лозаннський договір 1923 року, внаслідок якого постала Турецька республіка, наступниця імперії. Колишні володіння Османів стали незалежними державами або володіннями