Организатор – папа Урбан II. Рыцари из Франции, Германии, Италии
Желание римских пап распространить свою власть на новые страны, западных феодалов – приобрести новые владения и увеличить доходы. Освобождение Никеи (1097 г.), захват Эдессы (1098 г.), овладение Иерусалимом (1099 г.). Создание государства Триполи, княжества Антиохского, графства Эдесского, Иерусалимского королевства
2 крестовый поход (1147 – 1149 гг.)
Возглавляли Людовиг VII Французский и германский император Конрад III
Потеря крестоносцами Эдессы (1144 г.). Полная неудача крестоносцев
3 крестовый поход (1189 – 1192 гг.)
Возглавляли германский император Фридрих I Барбаросса, французский король Филипп II Август и английский король Ричард I Львиное Сердце
Цель похода – вернуть Иерусалим, захваченный мусульманами, потерпели неудачу.
4 крестовый поход (1202 – 1204 гг.)
Организатор – папа Иннокентий III. Французские, итальянские, германские феодалы
Жестокое разграбление христианского Константинополя. Распад Византийской империи: греческие государства – Эпирское царство, Никейская и Трапезундская империи. Крестоносцы создали Латинскую империю
Детский (1212 г.)
Дети
Тысячи детей погибли или были проданы в рабство
5 крестовый поход (1217 – 1221 гг.)
Герцог Австрии Леопольд VI, король Венгрии Андраш II, и другие
Был организован поход в Палестину и Египет. Потерпели провал наступления в Египте и в переговорах по Иерусалиму из-за того что отсутствовало единство в руководстве.
6 крестовый поход (1228 – 1229 гг.)
Германский король и император Римской империи Фридрих II Штауфен
18 марта 1229 года Иерусалим в результате заключения договора с египетским султаном, но в 1244 году город снова перешел к мусульманам.
7 крестовый поход (1248 – 1254 гг.)
Французкий король Людовик IX Святой.
Поход на Египет. Поражение крестоносцев, взятие в плен короля с последующим выкупом и возвращением домой.
8 крестовый поход (1270-1291 гг.)
Монгольские войска
Последний и неудачный. Рыцари потеряли все владения на Востоке, кроме о. Кипр. Разорение стран Восточного Средиземноморья
Адміністративно-територіальна структура, створена австрійською владою на теренах Галичини — Королівство Галичини і Лодомерії, — поділялась на дванадцять округів (дистриктів): Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, Сяноцький і Перемишльський. Адміністративно-політичним центром був Львів. До 1849 р. окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча тоді вже Північна Буковина вирізнялася переважаючим українським населенням, а в Південній Буковині більшість населення становили румуни), надалі вона стала окремою провінцією. Адміністративно-політичним центром Буковини було місто Чернівці.
У місцевому сеймі (законодавчому органі краю) надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адміністративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, якого призначав сам австрійський імператор. Імператорський уряд призначав і склад членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада цілком належала великим землевласникам та їхнім управителям (посесорам) і наглядачам (мандаторам).
Закарпаття залишалося у складі королівства Угорщина, було частиною Австрійської імперії, і підпорядковувалося Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Закарпатські землі поділялись на чотири адміністративно-політичні регіони (жупи): Ужанський, Берегівський, Угочанський, Мармароський.
Призначені королем адміністратори (як правило, з великих землевласників) прозивалися жупана ми. Через підпорядковані їм управління жупани здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.
Вища австро-угорська влада розглядала українські землі як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії. Феодально залежні українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, були найзнедоленішими в Австрійській імперії. Середня тривалість життя не перевищувала 30—40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності.
Поход
Участники и организаторы
Основные цели и результаты
1 крестовый поход (1096 – 1099 гг.)
Организатор – папа Урбан II. Рыцари из Франции, Германии, Италии
Желание римских пап распространить свою власть на новые страны, западных феодалов – приобрести новые владения и увеличить доходы. Освобождение Никеи (1097 г.), захват Эдессы (1098 г.), овладение Иерусалимом (1099 г.). Создание государства Триполи, княжества Антиохского, графства Эдесского, Иерусалимского королевства
2 крестовый поход (1147 – 1149 гг.)
Возглавляли Людовиг VII Французский и германский император Конрад III
Потеря крестоносцами Эдессы (1144 г.). Полная неудача крестоносцев
3 крестовый поход (1189 – 1192 гг.)
Возглавляли германский император Фридрих I Барбаросса, французский король Филипп II Август и английский король Ричард I Львиное Сердце
Цель похода – вернуть Иерусалим, захваченный мусульманами, потерпели неудачу.
4 крестовый поход (1202 – 1204 гг.)
Организатор – папа Иннокентий III. Французские, итальянские, германские феодалы
Жестокое разграбление христианского Константинополя. Распад Византийской империи: греческие государства – Эпирское царство, Никейская и Трапезундская империи. Крестоносцы создали Латинскую империю
Детский (1212 г.)
Дети
Тысячи детей погибли или были проданы в рабство
5 крестовый поход (1217 – 1221 гг.)
Герцог Австрии Леопольд VI, король Венгрии Андраш II, и другие
Был организован поход в Палестину и Египет. Потерпели провал наступления в Египте и в переговорах по Иерусалиму из-за того что отсутствовало единство в руководстве.
6 крестовый поход (1228 – 1229 гг.)
Германский король и император Римской империи Фридрих II Штауфен
18 марта 1229 года Иерусалим в результате заключения договора с египетским султаном, но в 1244 году город снова перешел к мусульманам.
7 крестовый поход (1248 – 1254 гг.)
Французкий король Людовик IX Святой.
Поход на Египет. Поражение крестоносцев, взятие в плен короля с последующим выкупом и возвращением домой.
8 крестовый поход (1270-1291 гг.)
Монгольские войска
Последний и неудачный. Рыцари потеряли все владения на Востоке, кроме о. Кипр. Разорение стран Восточного Средиземноморья
Адміністративно-територіальна структура, створена австрійською владою на теренах Галичини — Королівство Галичини і Лодомерії, — поділялась на дванадцять округів (дистриктів): Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, Сяноцький і Перемишльський. Адміністративно-політичним центром був Львів. До 1849 р. окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча тоді вже Північна Буковина вирізнялася переважаючим українським населенням, а в Південній Буковині більшість населення становили румуни), надалі вона стала окремою провінцією. Адміністративно-політичним центром Буковини було місто Чернівці.
У місцевому сеймі (законодавчому органі краю) надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адміністративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, якого призначав сам австрійський імператор. Імператорський уряд призначав і склад членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада цілком належала великим землевласникам та їхнім управителям (посесорам) і наглядачам (мандаторам).
Закарпаття залишалося у складі королівства Угорщина, було частиною Австрійської імперії, і підпорядковувалося Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Закарпатські землі поділялись на чотири адміністративно-політичні регіони (жупи): Ужанський, Берегівський, Угочанський, Мармароський.
Призначені королем адміністратори (як правило, з великих землевласників) прозивалися жупана ми. Через підпорядковані їм управління жупани здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.
Вища австро-угорська влада розглядала українські землі як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії. Феодально залежні українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, були найзнедоленішими в Австрійській імперії. Середня тривалість життя не перевищувала 30—40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності.