Яросла́в Володи́мирович (бл. 1130 — 1 жовтня 1187) — руський князь з династії Рюриковичів. Князь галицький (1153—1187). Представник дому галицьких Ростиславичів. Син галицького князя Володимирка Володаровича й дочки угорського короля Коломана I. Зять князя Юрія Долгорукого (з 1150)[2]. Отримав у спадщину від батька галицький престол (1152)[2]. Воював із київським князем Ізяславом Мстиславичем за порубіжжя. Допоміг Ізяславу Давидовичу вокняжитись у Києві (1158), але незабаром вигнав його через відмову видати Івана Берладника[2]. Підкорив Берладську землю. Мав добрі стосунки з Угорщиною та Польщею[2]. Дав притулок Андроніку Комніну, суперникові візантійського імператора Мануїла І (1164), але згодом уклав з останнім союз (1167)[2]. Користувався великим авторитетом на Русі, проте сильно залежав від галицьких бояр, які втручалися в приватне життя князя[2]. 1171 року був тимчасово ув'язнений боярами, які спалили його коханку Настасію й примусили жити із законною дружиною Ольгою, донькою Юрія Долгорукого. Перед смертю заповів галицький престол Олегові, синові Настасії, а нелюбому законному синові Володимиру дав Перемишль[2]. Помер у Галичі, похований у галицькому Успенському соборі[2]. У «Слові о полку Ігоревім» названий Осмомислом (мудрим; тим, хто має «вісім мислів»). Також — Ярослав Галицький[3].
Казахстан за 10 лет независимости продемонстрировал различные уровни государственной поддержки и различные оттенки общественного отношения к образованию. По большей части, это была все та же "безматериальная комплиментарность": пышные декларации о приоритетности "инвестиций в наше будущее" на фоне резкого ухудшения материальной базы и социального престижа образовательной деятельности.
И, тем не менее, на рубеже ХХI века и в начале нового столетия в казахстанском обществе обозначились позитивные для интеллектуальной сферы перемены. Плоды общего экономического роста достались и образованию. Однако, еще важнее, на наш взгляд, то, что произошел невиданный рост общественного внимания к реформам средней и , особенно, высшей школы.Дискуссии о планируемых инновациях в образовании заняли больше газетных полос и телевизионного времени, чем иные "материальные" проблемы. Органы управления образованием не успевают отбиваться от любознательных журналистов и сердитых оппонентов (главным образом - из частных вузов). Обыватель, ненавидя рекламу в целом, делает исключение для рекламы учебных заведений.
Яросла́в Володи́мирович (бл. 1130 — 1 жовтня 1187) — руський князь з династії Рюриковичів. Князь галицький (1153—1187). Представник дому галицьких Ростиславичів. Син галицького князя Володимирка Володаровича й дочки угорського короля Коломана I. Зять князя Юрія Долгорукого (з 1150)[2]. Отримав у спадщину від батька галицький престол (1152)[2]. Воював із київським князем Ізяславом Мстиславичем за порубіжжя. Допоміг Ізяславу Давидовичу вокняжитись у Києві (1158), але незабаром вигнав його через відмову видати Івана Берладника[2]. Підкорив Берладську землю. Мав добрі стосунки з Угорщиною та Польщею[2]. Дав притулок Андроніку Комніну, суперникові візантійського імператора Мануїла І (1164), але згодом уклав з останнім союз (1167)[2]. Користувався великим авторитетом на Русі, проте сильно залежав від галицьких бояр, які втручалися в приватне життя князя[2]. 1171 року був тимчасово ув'язнений боярами, які спалили його коханку Настасію й примусили жити із законною дружиною Ольгою, донькою Юрія Долгорукого. Перед смертю заповів галицький престол Олегові, синові Настасії, а нелюбому законному синові Володимиру дав Перемишль[2]. Помер у Галичі, похований у галицькому Успенському соборі[2]. У «Слові о полку Ігоревім» названий Осмомислом (мудрим; тим, хто має «вісім мислів»). Також — Ярослав Галицький[3].
Казахстан за 10 лет независимости продемонстрировал различные уровни государственной поддержки и различные оттенки общественного отношения к образованию. По большей части, это была все та же "безматериальная комплиментарность": пышные декларации о приоритетности "инвестиций в наше будущее" на фоне резкого ухудшения материальной базы и социального престижа образовательной деятельности.
И, тем не менее, на рубеже ХХI века и в начале нового столетия в казахстанском обществе обозначились позитивные для интеллектуальной сферы перемены. Плоды общего экономического роста достались и образованию. Однако, еще важнее, на наш взгляд, то, что произошел невиданный рост общественного внимания к реформам средней и , особенно, высшей школы.Дискуссии о планируемых инновациях в образовании заняли больше газетных полос и телевизионного времени, чем иные "материальные" проблемы. Органы управления образованием не успевают отбиваться от любознательных журналистов и сердитых оппонентов (главным образом - из частных вузов). Обыватель, ненавидя рекламу в целом, делает исключение для рекламы учебных заведений.
Надеюсь
Удачи в учёбе)