Вибух ненависті по відношенню до іноземців підспудно визрівав віддавна. Невдоволення «заморськими дияволами», «іноземними варварами» ставало дуже широким, причому виявлялося воно перш за все на місцевому рівні, головним чином у антимісіонерских виступах. Місіонери активно діяли в Китаї; саме вони перш за все контактували з китайським селянством. Природно, що вони першими відчули на собі міць традиційної структури і силу опору Китаю усього далекого, що як раз і уособлювали в кінці XIX ст. місіонери. З літа 1898 р. і особливо після провалу реформ антимісіонерский рух все наростало і в ряді місць починало приймати організовані форми. Під гаслом «Підтримаємо Цин, знищимо іноземців!» Повстанці в різних провінціях країни руйнували християнські церкви і будинки місіонерів, переслідували прийняли християнство китайців (їх було дуже небагато), а заодно громили крамниці іноземних торговців, приміщення іноземних консульств в торгових центрах. Відкрита підтримка державами курсу на реформа розставила все на свої місця. Країна після ста днів реформ виявилася напередодні потужного народного вибуху, вибуху люті, спрямованого проти господарювали в країні іноземців, проти вторгся в Китай колоніального капіталу, проти всіх тих нових порядків, які протистояли старому, звичному, нормативного, що спирався на потужні пласти тисячоліть, на пофарбований в конфуціанські і даоської-буддійські тону цивілізаційний фундамент. Відчуваючи підтримку населення, уряд Китаю в конце1898 р. стало на більш жорсткі позиції по відношенню до іноземців, відмовляючи їм у проханні про концесії або оренди територій. Обстановка в Пекіні ставала все більш напруженою. Іноземні місії ввели в місто збройні загони для своєї охорони. У Пекіні і по всій країні поширилися чутки про майбутню розправу з іноземцями, а також листівки, в яких висміювалися європейці, особливо місіонери. Очолив антііностранное рух товариство «іхетуанів» («Загони справедливості і миру»), доктринальна основа якого сходила до даоської-буддійської віри, (за що повсталі пізніше отримали в європейській пресі найменування «боксерів» ), не кажучи вже про ритуали, амулетах, заклинаннях і т. п.
Виступи іхетуанів почалися в провінції Шаньдун ще в 1898 р
і були спрямовані проти німецьких місіонерів, солдатів і фахівців, планували трасу залізниці. Місцева влада намагалися навести порядок, але рух, незважаючи на це, всі ширилося. У 1899-1900 рр. . воно перемістилося в столичну провінцію Чжілі. Численні загони розташувалися поблизу Пекіна і Тяньцзіня. Стурбовані іноземні дипломати наполягали на ухваленні рішучих заходів проти повстанців, але медичне уряд не поспішав з цим. Обстановка тим часом ставала все більш загрозливою. В кінці травня 1900 р. на нараді посланників держав було прийнято рішення направити до Пекіна додатковий контингент військ для охорони місій. Крім того, на адресу цинського уряду були передані заяви загрозливого характеру, які 17 червня були підкріплені захопленням фортеці Дагу поблизу Тяньцзіня зведеним загоном іноземних військ, що фактично означало оголошення війни.
Циси коливалася, не знаючи, що робити. Більшість її радників схилялося до підтримки іхетуанів та використання відповідного моменту для того, щоб дати відсіч державам. Саме ця точка зору і взяла гору. Імператриця відкрила ворота Пекіна перед нхетуанямі, а також ввела в місто регулярну армію, солдати якої теж були різко налаштовані проти іноземців. II червня в Пекіні солдати вбили на вулиці радника японського посольства Сугіяма, 20 червня - німецького посланника Кеттелера. Це означало оголошення війни, що й було офіційно підтверджено імператорським указом від 21 червня (у відповідь на ультиматум держав від 19 червня). Указ офіційно санкціонував повстання іхетуанів, хоча і прагнув поставити їх дії під контроль
В России в первой половине XIX века из года в год усиливался кризис феодально-крепостнической системы. В стране происходил рост производительных сил, который неизбежно и закономерно приводил к постепенному формированию нового базиса — новых, прогрессивных для того времени, капиталистических производственных отношений. Формирование капиталистического уклада подрывало и разрушало феодальные устои, однако на дальнейшем экономическом, политическом и культурном развитии страны сильно сказывалась реакционная роль самодержавия — политической надстройки старого, отживавшего феодально-крепостнического базиса. Накануне Крымской войны Россия обладала более сильной производственной базой, чем в начале XIX века; увеличилось число крупных мануфактур и фабрик, расширился внутренний рынок, развились товарно-денежные отношения. Значительно возрос экспорт хлеба. Однако господство крепостнического хозяйства предопределяло отсталость России, и к 50-м годам XIX века страна значительно отставала от государств Западной Европы, вступивших гораздо раньше на путь капиталистического развития. Самодержавно-крепостнический строй, господствовавший в стране, тормозил развитие промышленности, сельского хозяйства, транспорта, мореплавания. Отставание России особенно сильно проявлялось в черной металлургии. Если в конце XVIII века Россия выпускала чугуна больше, чем Англия, то к середине XIX века она производила его по сравнению с Англией уже в 10 раз меньше. Применение дарового труда крепостных не стимулировало, а тормозило внедрение машин, новых процессов и методов производства в различные отрасли промышленности. В го же время передовая научно-техническая мысль России шла впереди зарубежной; в науке и технике не было области, не имевшей выдающихся вкладов отечественных ученых. Однако научные открытия и изобретения не находили широкого практического применения в крепостнической России. Весь ход экономического развития страны толкал к уничтожению крепостного права. В ответ на усиление эксплуатации трудящиеся массы все шире развертывали борьбу против крепостничества. Только за вторую Четверть XIX века в стране произошло свыше 700 вспышек крестьянских волнений, что является ярким свидетельством обострения классовой борьбы в тот период. Все чаще вспыхивали волнения в армии и на флоте. С гневным протестом против крепостничества выступали лучшие представители русской революционной демократии — Белинский, Герцен и позднее Чернышевский и Добролюбов. Правительство Николая I и во внутренней и во внешней политике проводило реакционный курс. Одним из наиболее удобных укрепления самодержавия внутри страны царизм считал успешную завоевательную войну против Турецкой империи. Стремление царизма к этой войне всецело определялось интересами господствующего класса и было вызвано потребностью военно-феодально-купеческой верхушки России в выходах к морям, в морских портах, в расширении внешней торговли и овладении стратегическими пунктами.
ответ
ответ дан
pvp86
Вибух ненависті по відношенню до іноземців підспудно визрівав віддавна. Невдоволення «заморськими дияволами», «іноземними варварами» ставало дуже широким, причому виявлялося воно перш за все на місцевому рівні, головним чином у антимісіонерских виступах. Місіонери активно діяли в Китаї; саме вони перш за все контактували з китайським селянством. Природно, що вони першими відчули на собі міць традиційної структури і силу опору Китаю усього далекого, що як раз і уособлювали в кінці XIX ст. місіонери. З літа 1898 р. і особливо після провалу реформ антимісіонерский рух все наростало і в ряді місць починало приймати організовані форми. Під гаслом «Підтримаємо Цин, знищимо іноземців!» Повстанці в різних провінціях країни руйнували християнські церкви і будинки місіонерів, переслідували прийняли християнство китайців (їх було дуже небагато), а заодно громили крамниці іноземних торговців, приміщення іноземних консульств в торгових центрах. Відкрита підтримка державами курсу на реформа розставила все на свої місця. Країна після ста днів реформ виявилася напередодні потужного народного вибуху, вибуху люті, спрямованого проти господарювали в країні іноземців, проти вторгся в Китай колоніального капіталу, проти всіх тих нових порядків, які протистояли старому, звичному, нормативного, що спирався на потужні пласти тисячоліть, на пофарбований в конфуціанські і даоської-буддійські тону цивілізаційний фундамент. Відчуваючи підтримку населення, уряд Китаю в конце1898 р. стало на більш жорсткі позиції по відношенню до іноземців, відмовляючи їм у проханні про концесії або оренди територій. Обстановка в Пекіні ставала все більш напруженою. Іноземні місії ввели в місто збройні загони для своєї охорони. У Пекіні і по всій країні поширилися чутки про майбутню розправу з іноземцями, а також листівки, в яких висміювалися європейці, особливо місіонери. Очолив антііностранное рух товариство «іхетуанів» («Загони справедливості і миру»), доктринальна основа якого сходила до даоської-буддійської віри, (за що повсталі пізніше отримали в європейській пресі найменування «боксерів» ), не кажучи вже про ритуали, амулетах, заклинаннях і т. п.
Виступи іхетуанів почалися в провінції Шаньдун ще в 1898 р
і були спрямовані проти німецьких місіонерів, солдатів і фахівців, планували трасу залізниці. Місцева влада намагалися навести порядок, але рух, незважаючи на це, всі ширилося. У 1899-1900 рр. . воно перемістилося в столичну провінцію Чжілі. Численні загони розташувалися поблизу Пекіна і Тяньцзіня. Стурбовані іноземні дипломати наполягали на ухваленні рішучих заходів проти повстанців, але медичне уряд не поспішав з цим. Обстановка тим часом ставала все більш загрозливою. В кінці травня 1900 р. на нараді посланників держав було прийнято рішення направити до Пекіна додатковий контингент військ для охорони місій. Крім того, на адресу цинського уряду були передані заяви загрозливого характеру, які 17 червня були підкріплені захопленням фортеці Дагу поблизу Тяньцзіня зведеним загоном іноземних військ, що фактично означало оголошення війни.
Циси коливалася, не знаючи, що робити. Більшість її радників схилялося до підтримки іхетуанів та використання відповідного моменту для того, щоб дати відсіч державам. Саме ця точка зору і взяла гору. Імператриця відкрила ворота Пекіна перед нхетуанямі, а також ввела в місто регулярну армію, солдати якої теж були різко налаштовані проти іноземців. II червня в Пекіні солдати вбили на вулиці радника японського посольства Сугіяма, 20 червня - німецького посланника Кеттелера. Це означало оголошення війни, що й було офіційно підтверджено імператорським указом від 21 червня (у відповідь на ультиматум держав від 19 червня). Указ офіційно санкціонував повстання іхетуанів, хоча і прагнув поставити їх дії під контроль
Подробнее - на -
Накануне Крымской войны Россия обладала более сильной производственной базой, чем в начале XIX века; увеличилось число крупных мануфактур и фабрик, расширился внутренний рынок, развились товарно-денежные отношения. Значительно возрос экспорт хлеба. Однако господство крепостнического хозяйства предопределяло отсталость России, и к 50-м годам XIX века страна значительно отставала от государств Западной Европы, вступивших гораздо раньше на путь капиталистического развития.
Самодержавно-крепостнический строй, господствовавший в стране, тормозил развитие промышленности, сельского хозяйства, транспорта, мореплавания. Отставание России особенно сильно проявлялось в черной металлургии. Если в конце XVIII века Россия выпускала чугуна больше, чем Англия, то к середине XIX века она производила его по сравнению с Англией уже в 10 раз меньше. Применение дарового труда крепостных не стимулировало, а тормозило внедрение машин, новых процессов и методов производства в различные отрасли промышленности. В го же время передовая научно-техническая мысль России шла впереди зарубежной; в науке и технике не было области, не имевшей выдающихся вкладов отечественных ученых. Однако научные открытия и изобретения не находили широкого практического применения в крепостнической России.
Весь ход экономического развития страны толкал к уничтожению крепостного права. В ответ на усиление эксплуатации трудящиеся массы все шире развертывали борьбу против крепостничества. Только за вторую Четверть XIX века в стране произошло свыше 700 вспышек крестьянских волнений, что является ярким свидетельством обострения классовой борьбы в тот период. Все чаще вспыхивали волнения в армии и на флоте. С гневным протестом против крепостничества выступали лучшие представители русской революционной демократии — Белинский, Герцен и позднее Чернышевский и Добролюбов.
Правительство Николая I и во внутренней и во внешней политике проводило реакционный курс. Одним из наиболее удобных укрепления самодержавия внутри страны царизм считал успешную завоевательную войну против Турецкой империи. Стремление царизма к этой войне всецело определялось интересами господствующего класса и было вызвано потребностью военно-феодально-купеческой верхушки России в выходах к морям, в морских портах, в расширении внешней торговли и овладении стратегическими пунктами.