Русско-польская война 1654—1667 (Тринадцатилетняя война; в современной польской историографии по аналогии с Шведским потопом также Русский потоп[4][5]) — военный конфликт между Россией и Речью Посполитой за возвращение утерянных Россией в Смутное время территорий, а также за контроль над западнорусскими землями (ныне территории современных Белоруссии и Украины), утраченых в 14-15-м веках. Началась в 1654 году после решения Земского собора от 1 (11) октября 1653 года о принятии в российское подданство Войска Запорожского[6] «з городами их и з землями», после неоднократных гетмана Богдана Хмельницкого.
Благополучный для России первый этап войны, в результате которого царские и запорожские войска продвинулись далеко на запад, почти осуществил[7] давнюю задачу русских властей — объединение всех восточнославянских земель вокруг Москвы и восстановление Древнерусского государства в его прежних границах[8][9].
Вторжение Швеции в Речь Посполитую и шведско-литовская уния привели к заключению Россией временного Виленского перемирия с Речью Посполитой и началу русско-шведской войны 1656—1658. После смерти Хмельницкого часть казацкой старшины в обмен на обещания привилегий перешла на сторону Речи Посполитой, из-за чего Гетманщина раскололась и погрузилась в гражданскую войну (вошедшую в историю под названием Руина), а боевые действия между русской и польско-литовской армиями возобновились. Успешное польско-литовское контрнаступление 1660—1661 годов захлебнулось в 1663 году в походе на Левобережную Украину. Война закончилась в 1667 году подписанием ослабленными сторонами Андрусовского перемирия, которое юридически закрепило сложившийся в ходе Руины раскол Гетманщины по Днепру. Наряду с Левобережной Украиной и Киевом за Россией официально закреплялись Смоленщина и ряд других земель, утраченных ей по Деулинскому перемирию 1618 года.
Кріпацтво, або кріпосне право (також кріпаччина, панщина, або панське право (від «кріпостей» — купчих документів на землю, відомих на Русі з кінця XV ст у вузькому сенсі — правова система, або система правових норм при феодалізмі, яка встановлювала залежність селянина від феодала й неповну власність другого селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю та майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права порядкувати нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо). Один з видів рабовласництва.
В широкому сенсі — система суспільно-економічних, політичних та правових відносин у феодальному суспільстві.
Система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, закріплювалася державною владою. На українських землях кріпацтво існувало з часів Київської Русі. У період польсько-литовської держави (XVI ст.) закріпаченими стали 20 % селян. На Закарпатті утверджується на початку XVI ст. Визвольна війна середини XVII ст. спричинила фактичне зникнення кріпацтва на більшості території України. На Лівобережжі й Слобожанщині відновлюється за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Скасоване в Галичині та Буковині у 1848 р., в «підросійській» Україні та Росії — у 1861 р.
Скасування паспортної системи для селян в СРСР й заборона колгоспникам залишати земельні ділянки фактично поновили прикріплення селян до землі від 1930 і до поч. 1950-х рр. з обов'язковою умовою відробітку «трудоднів».
Русско-польская война 1654—1667 (Тринадцатилетняя война; в современной польской историографии по аналогии с Шведским потопом также Русский потоп[4][5]) — военный конфликт между Россией и Речью Посполитой за возвращение утерянных Россией в Смутное время территорий, а также за контроль над западнорусскими землями (ныне территории современных Белоруссии и Украины), утраченых в 14-15-м веках. Началась в 1654 году после решения Земского собора от 1 (11) октября 1653 года о принятии в российское подданство Войска Запорожского[6] «з городами их и з землями», после неоднократных гетмана Богдана Хмельницкого.
Благополучный для России первый этап войны, в результате которого царские и запорожские войска продвинулись далеко на запад, почти осуществил[7] давнюю задачу русских властей — объединение всех восточнославянских земель вокруг Москвы и восстановление Древнерусского государства в его прежних границах[8][9].
Вторжение Швеции в Речь Посполитую и шведско-литовская уния привели к заключению Россией временного Виленского перемирия с Речью Посполитой и началу русско-шведской войны 1656—1658. После смерти Хмельницкого часть казацкой старшины в обмен на обещания привилегий перешла на сторону Речи Посполитой, из-за чего Гетманщина раскололась и погрузилась в гражданскую войну (вошедшую в историю под названием Руина), а боевые действия между русской и польско-литовской армиями возобновились. Успешное польско-литовское контрнаступление 1660—1661 годов захлебнулось в 1663 году в походе на Левобережную Украину. Война закончилась в 1667 году подписанием ослабленными сторонами Андрусовского перемирия, которое юридически закрепило сложившийся в ходе Руины раскол Гетманщины по Днепру. Наряду с Левобережной Украиной и Киевом за Россией официально закреплялись Смоленщина и ряд других земель, утраченных ей по Деулинскому перемирию 1618 года.
Объяснение:
В широкому сенсі — система суспільно-економічних, політичних та правових відносин у феодальному суспільстві.
Система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, закріплювалася державною владою. На українських землях кріпацтво існувало з часів Київської Русі. У період польсько-литовської держави (XVI ст.) закріпаченими стали 20 % селян. На Закарпатті утверджується на початку XVI ст. Визвольна війна середини XVII ст. спричинила фактичне зникнення кріпацтва на більшості території України. На Лівобережжі й Слобожанщині відновлюється за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Скасоване в Галичині та Буковині у 1848 р., в «підросійській» Україні та Росії — у 1861 р.
Скасування паспортної системи для селян в СРСР й заборона колгоспникам залишати земельні ділянки фактично поновили прикріплення селян до землі від 1930 і до поч. 1950-х рр. з обов'язковою умовою відробітку «трудоднів».