Вивчення історії соціальної системи України сприяє більш грунтовному оволодінню загальноісторичним здобутком нашого народу, дає можливість студентам грунтовніше аналізувати різноманітні процеси минулого, розуміти закономірний поступ предків в майбутнє. Вивчаючи проблеми ІІІ модулю, ми повинні простежити розвиток соціальної системи на різних етапах вітчизняної історії. Це, зокрема, дасть нам можливість зрозуміти також вагомість внеску нашого народу в євроатлантичну цивілізацію.
Відомо, що поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до процесів соціальної диференціації суспільства. Під її впливом інститут влади реорганізується в систему політичного планування, провідною силою якої є держава. Ці процеси і обумовили появу в ІХст. на етнічних українських землях такої держави, як Київська Русь.
Аналіз її соціальної структури, яка була досить різноманітною, показує певну відмінність від структури суспільства західноєвропейських держав. Своєрідність соціального організму Давньоруської держави полягала в тому, що в ній формувалися основні класи феодального суспільства – феодали та залежні селяни – поруч із існуванням багатьох перехідних категорій населення.
Історики логічно відносять Київську Русь до ранньофеодальних держав. В ній до класу феодалів належав великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри. До залежних від феодалів людей відносились “люди”, смерди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.
Великий князь київський був главою держави, розпоряджався общинними землями, формував військо – дружину, був воєначальником, адміністратором, суддею, мав вплив на церковні справи. Влада князя була спадковою й необмеженою. Удільні князі мали свої дружини, але були підручними, бо київський князь мобілізував залоги, полки від підвладних племен. Князь збирав зі своєю дружиною данину, прибутки йому надходили і від суду.
Чисельну категорію класу феодалів становили бояри – знатні, багаті люди, що належали до верхівки суспільства. Цей стан склався із місцевої родоплемінної знаті, дружинників князя, що осідали на землях, дарованих князем за вірну службу. Вже в ІХст. має місце соціальна диференціація серед бояр – вони поділяються на “великих”, “менших” і “земських”. “Великі” бояри ставали воєводами, канцлерами, тисяцькими; “менші” або “дрібні” бояри з’являлися як землевласники внаслідок того, що великий боярин наділяв їх селом. Вони знаходилися на нижчому шаблі князівської адміністрації – десяцькі, дворецькі та ін. Найбільш привілейованою, впливовою верствою були земські бояри. Це члени боярської ради (думи) – радники князя, “княжі мужі” – верхівка князівської військової дружини. Слід зазначити, що бояри на Русі не були закритою соціальною верствою, як шляхта на Заході. Боярином могла стати особа не боярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті перед державою).
В 312 году от Рождества Христова римский император Константин вел борьбу за столицу империи, Вечный город — Рим. Всю империю, еще недавно так успешно восстановленную императором Диоклетианом, лихорадила гражданская война. Красивая идея коллективного руководства государством из двух августов и двух цезарей, сменявшихся каждые 20 лет, оказалась утопичной. Как только Диоклетиан добровольно вышел на пенсию, его наследники и соправители тут же рассорились и принялись делить власть. В западной части империи соперничали два сына бывших августов: 40-летний Константин, за которым шли легионы Британии и Галлии, и Максенций, владевший Италией и Африкой. Историки, ссылаясь на слова самого Константина, рассказывают, что перед решающей битвой за Рим император (в то время поклонник солнечного культа, как и многие военные люди в Римской империи) увидел в небе знамение — знак в виде солнечного креста. Очень суеверный, как и все римляне той эпохи, император истолковал это как знак покровительства со стороны христианского Бога: именно с христианством ассоциировался в то время крест. Монограмма, увиденная императором в виде букв «хи» и «ро» (☧), была изображена на знаменах Константина, на щитах его воинов, а после славной победы над императором Максенцием и взятия Рима стала своего рода гербом Римской империи: ее можно видеть на многих саркофагах, зданиях и украшениях церквей того времени и будущих, уже христианских веков.
Следует отметить, что христианство при Константине вовсе не стало официальной государственной религией: и сам Константин, и его многочисленные подражатели из числа военной и гражданской элиты хотя и обратились, то есть уверовали в Христа, но не спешили принимать крещение и по долгу службы нередко участвовали в языческих обрядах. И большинство населения империи, конечно же, в то время не составляли христиане. Но христианство уже стало религией, которой покровительствовала государственная власть, что в Римской империи значило очень много. Тем более что прежняя, языческая религия держалась исключительно на государственном статусе, поскольку римский император по должности одновременно являлся главным жрецом, великим понтификом (а по-гречески — архиереем). И как только император перешел в другую веру, официальная римская религиозная традиция очень быстро стала сходить на нет.
Но и сам Константин, и другие военачальники и политики того времени далеко не сразу принимали крещение. Это очень важно отметить: крещение воспринималось в то время как печать, окончательное вхождение в ряды Церкви Христовой, которое обязывало соответствовать очень высокому стандарту христианской жизни. И крещеный человек не мог за участвовать в войнах, утверждать смертные приговоры, из которых в то время в основном и состояло римское законодательство, так что люди, занимавшиеся государственной деятельностью, в том числе и сами императоры, откладывали крещение до смертного одра, оставаясь в статусе оглашенных
. Но это вовсе не значит, что они не были верующими. И сам Константин Великий, и все его преемники были ревностными христианами, хотя и не могли в одночасье искоренить многовековые языческие традиции, тем более что с этими традициями связывались военные победы и слава Римской державы (не случайно статуя богини Виктории украшала римский Сенат, и как раз вокруг нее впоследствии проходила драматичная борьба между императорами-христианами и еще сохранявшими верность старой традиции римскими сенаторами).
Объяснение:
Вивчення історії соціальної системи України сприяє більш грунтовному оволодінню загальноісторичним здобутком нашого народу, дає можливість студентам грунтовніше аналізувати різноманітні процеси минулого, розуміти закономірний поступ предків в майбутнє. Вивчаючи проблеми ІІІ модулю, ми повинні простежити розвиток соціальної системи на різних етапах вітчизняної історії. Це, зокрема, дасть нам можливість зрозуміти також вагомість внеску нашого народу в євроатлантичну цивілізацію.
Відомо, що поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до процесів соціальної диференціації суспільства. Під її впливом інститут влади реорганізується в систему політичного планування, провідною силою якої є держава. Ці процеси і обумовили появу в ІХст. на етнічних українських землях такої держави, як Київська Русь.
Аналіз її соціальної структури, яка була досить різноманітною, показує певну відмінність від структури суспільства західноєвропейських держав. Своєрідність соціального організму Давньоруської держави полягала в тому, що в ній формувалися основні класи феодального суспільства – феодали та залежні селяни – поруч із існуванням багатьох перехідних категорій населення.
Історики логічно відносять Київську Русь до ранньофеодальних держав. В ній до класу феодалів належав великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри. До залежних від феодалів людей відносились “люди”, смерди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.
Великий князь київський був главою держави, розпоряджався общинними землями, формував військо – дружину, був воєначальником, адміністратором, суддею, мав вплив на церковні справи. Влада князя була спадковою й необмеженою. Удільні князі мали свої дружини, але були підручними, бо київський князь мобілізував залоги, полки від підвладних племен. Князь збирав зі своєю дружиною данину, прибутки йому надходили і від суду.
Чисельну категорію класу феодалів становили бояри – знатні, багаті люди, що належали до верхівки суспільства. Цей стан склався із місцевої родоплемінної знаті, дружинників князя, що осідали на землях, дарованих князем за вірну службу. Вже в ІХст. має місце соціальна диференціація серед бояр – вони поділяються на “великих”, “менших” і “земських”. “Великі” бояри ставали воєводами, канцлерами, тисяцькими; “менші” або “дрібні” бояри з’являлися як землевласники внаслідок того, що великий боярин наділяв їх селом. Вони знаходилися на нижчому шаблі князівської адміністрації – десяцькі, дворецькі та ін. Найбільш привілейованою, впливовою верствою були земські бояри. Це члени боярської ради (думи) – радники князя, “княжі мужі” – верхівка князівської військової дружини. Слід зазначити, що бояри на Русі не були закритою соціальною верствою, як шляхта на Заході. Боярином могла стати особа не боярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті перед державою).
В 312 году от Рождества Христова римский император Константин вел борьбу за столицу империи, Вечный город — Рим. Всю империю, еще недавно так успешно восстановленную императором Диоклетианом, лихорадила гражданская война. Красивая идея коллективного руководства государством из двух августов и двух цезарей, сменявшихся каждые 20 лет, оказалась утопичной. Как только Диоклетиан добровольно вышел на пенсию, его наследники и соправители тут же рассорились и принялись делить власть. В западной части империи соперничали два сына бывших августов: 40-летний Константин, за которым шли легионы Британии и Галлии, и Максенций, владевший Италией и Африкой. Историки, ссылаясь на слова самого Константина, рассказывают, что перед решающей битвой за Рим император (в то время поклонник солнечного культа, как и многие военные люди в Римской империи) увидел в небе знамение — знак в виде солнечного креста. Очень суеверный, как и все римляне той эпохи, император истолковал это как знак покровительства со стороны христианского Бога: именно с христианством ассоциировался в то время крест. Монограмма, увиденная императором в виде букв «хи» и «ро» (☧), была изображена на знаменах Константина, на щитах его воинов, а после славной победы над императором Максенцием и взятия Рима стала своего рода гербом Римской империи: ее можно видеть на многих саркофагах, зданиях и украшениях церквей того времени и будущих, уже христианских веков.
Следует отметить, что христианство при Константине вовсе не стало официальной государственной религией: и сам Константин, и его многочисленные подражатели из числа военной и гражданской элиты хотя и обратились, то есть уверовали в Христа, но не спешили принимать крещение и по долгу службы нередко участвовали в языческих обрядах. И большинство населения империи, конечно же, в то время не составляли христиане. Но христианство уже стало религией, которой покровительствовала государственная власть, что в Римской империи значило очень много. Тем более что прежняя, языческая религия держалась исключительно на государственном статусе, поскольку римский император по должности одновременно являлся главным жрецом, великим понтификом (а по-гречески — архиереем). И как только император перешел в другую веру, официальная римская религиозная традиция очень быстро стала сходить на нет.
Но и сам Константин, и другие военачальники и политики того времени далеко не сразу принимали крещение. Это очень важно отметить: крещение воспринималось в то время как печать, окончательное вхождение в ряды Церкви Христовой, которое обязывало соответствовать очень высокому стандарту христианской жизни. И крещеный человек не мог за участвовать в войнах, утверждать смертные приговоры, из которых в то время в основном и состояло римское законодательство, так что люди, занимавшиеся государственной деятельностью, в том числе и сами императоры, откладывали крещение до смертного одра, оставаясь в статусе оглашенных
. Но это вовсе не значит, что они не были верующими. И сам Константин Великий, и все его преемники были ревностными христианами, хотя и не могли в одночасье искоренить многовековые языческие традиции, тем более что с этими традициями связывались военные победы и слава Римской державы (не случайно статуя богини Виктории украшала римский Сенат, и как раз вокруг нее впоследствии проходила драматичная борьба между императорами-христианами и еще сохранявшими верность старой традиции римскими сенаторами).