Казаки — это не какая-нибудь особая национальность, это те же русские люди, правда, со своими историческими корнями и традициями.Слово «казак» тюркского происхождения и в переносном смысле означает «вольный человек». На Руси казаками называли вольных людей, живущих на окраинах государства. Как правило, в это были беглые крепостные крестьяне, холопы и городская беднота.Покидать насиженные места людей заставляли их бесправное положение, бедность, крепостная неволя. Этих беглецов называли «гулящими» людьми. Правительство с особых сыщиков пыталось разыскивать ушедших в бега, наказывать их и водворять на старое место жительства. Однако массовые побеги не прекращались, и постепенно на окраинах Руси возникли целые вольные области со своим казачьим управлением. Первые поселения осевших беглецов образовались на Дону, Яике и в Запорожье. Правительству в конце концов пришлось смириться с существованием особого сословия — казачества — и попытаться поставить его себе на службу.Больше всего «гулящих» людей шло на привольный Дон, где коренные казаки начали селиться с XV века. Там не было ни повинностей, ни обязательной службы, ни воеводы. Казаки имели свое выборное управление. Они разделялись на сотни и десятки, которыми руководили сотники и десятники. Для решения общественных вопросов казаки собирались на сходки, которые назывались у них «кругами». Во главе этого вольного сословия стоял выбираемый кругом атаман, имевший есаула. Казаки признавали власть московского правительства, считались состоящими у него на службе, но не отличались большой преданностью и нередко участвовали в крестьянских восстаниях.В XVI веке было уже множество казачьих поселений, чьи жители в соответствии с географическим принципом назывались казаками: запорожскими, донскими, яицкими, гребенскими, терскими и др.В XVIII веке правительство преобразовало казачество в замкнутое военное сословие, которое было обязано нести военную службу в общей системе вооруженных сил Российской империи. Прежде всего казаки должны были охранять границы страны — там, где они жили. Для того чтобы казачество сохранило верность самодержавию, правительство наделяло казаков специальными льготами и привилегиями. Казаки гордились своим положением, у них возникли собственные обычаи и традиции, которые передавались из поколения в поколение. Они считали себя особым народом, а жителей остальных областей России называли «иногородними». Так продолжалось до 1917 года.Советская власть покончила с привилегиями казачества и ликвидировала обособленные казачьи области. Многие из казаков подвергались репрессиям. Государство сделало все, чтобы уничтожить сложившиеся веками традиции. Но полностью заставить людей забыть о своем оно не смогло.
У 1798 р. Іван Котляревський видав поему "Енеїда", вперше уживши українську народну мову як літературну.
Це була епохальна подія: вона поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну.
Справу І.Котляревського продовжили "Харківські романтики" - літературне об'єднання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлинським, Олександром Корсуном та іншими.
Ідейним натхненником "харківських романтиків" був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши у 1834 р. "Малоросійські повісті", він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори.
Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовський.
Наприкінці XVIII ст. - поч. XIX ст. помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній "Історії Русі в". Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Патріотична спрямованість "Історії Русів" зумовила її широку популярність і справила значний вплив на розвиток української історичної науки.
Слід відзначити і першу узагальнюючу працю з історії України Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.), п'ятитомну "Історію Малоросії" Миколи Маркевича (1842-1843 рр.)
У другій пол. XIX ст. великий вплив на розвиток історичної науки справили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександра Єфименко, Дмитро Багалій. Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька діяльність Михайла Грушевського.
Поряд із літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. Вагомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.
Культурницька діяльність української інтелігенції справила значний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.
У 1798 р. Іван Котляревський видав поему "Енеїда", вперше уживши українську народну мову як літературну.
Це була епохальна подія: вона поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну.
Справу І.Котляревського продовжили "Харківські романтики" - літературне об'єднання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлинським, Олександром Корсуном та іншими.
Ідейним натхненником "харківських романтиків" був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши у 1834 р. "Малоросійські повісті", він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори.
Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовський.
Наприкінці XVIII ст. - поч. XIX ст. помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній "Історії Русі в". Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Патріотична спрямованість "Історії Русів" зумовила її широку популярність і справила значний вплив на розвиток української історичної науки.
Слід відзначити і першу узагальнюючу працю з історії України Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.), п'ятитомну "Історію Малоросії" Миколи Маркевича (1842-1843 рр.)
У другій пол. XIX ст. великий вплив на розвиток історичної науки справили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександра Єфименко, Дмитро Багалій. Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька діяльність Михайла Грушевського.
Поряд із літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. Вагомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.
Культурницька діяльність української інтелігенції справила значний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.