Государственной религией в Римской империи с IV в. стало христианство. Императоры поддерживали христиан и церковь. Церковь — это сообщество верующих в Христа со своей иерархией духовенства, обрядностью и правилами служения Богу. Все священнослужители церкви составляли особый слой общества — духовенство. Высшими церковными руководителями стали: на востоке — патриархи Константинополя, Александрии, Антиохии, Иерусалима, на западе — папа римский. Следующими по старшинству были митрополиты, епископы.
Вожди и правители варваров понимали выгоду принятия новой веры. Они получали поддержку христианской церкви и укрепляли свою власть. Единая вера устранять различия между племенами, объединять население в один народ. Кроме того, священники были образованными людьми, могли грамотно написать документы или законы. Ведь большинство людей, и даже короли, не умели читать и писать. В течение Раннего средневековья христианство приняло большинство народов Европы.
Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.
За ними:
· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;
· податки мали збирати представники гетьмана;
· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.
Ці ттті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).
Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.
Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.
Государственной религией в Римской империи с IV в. стало христианство. Императоры поддерживали христиан и церковь. Церковь — это сообщество верующих в Христа со своей иерархией духовенства, обрядностью и правилами служения Богу. Все священнослужители церкви составляли особый слой общества — духовенство. Высшими церковными руководителями стали: на востоке — патриархи Константинополя, Александрии, Антиохии, Иерусалима, на западе — папа римский. Следующими по старшинству были митрополиты, епископы.
Вожди и правители варваров понимали выгоду принятия новой веры. Они получали поддержку христианской церкви и укрепляли свою власть. Единая вера устранять различия между племенами, объединять население в один народ. Кроме того, священники были образованными людьми, могли грамотно написать документы или законы. Ведь большинство людей, и даже короли, не умели читать и писать. В течение Раннего средневековья христианство приняло большинство народов Европы.
Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.
За ними:
· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;
· податки мали збирати представники гетьмана;
· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.
Ці ттті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).
Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.
Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.