Поворотным событием общегерманского значения стал приход в 1862 г. на пост председателя прусского кабинета и министра иностранных дел О. Бисмарка (1815-1898). Весь последующий процесс объединения Германии был связан с его деятельностью. В кратчайшее время Бисмарку удалось подавить конституционными средствами конфликт между либеральным ландтагом и новым королем Пруссии Вильгельмом I, получить свободу рук для правительства в военной реформе и сформировать удачную дипломатическую ситуацию для расширения влияния Пруссии. Бисмарк осознанно поставил на военный путь решения исторических проблем. Говоря об общенациональных задачах Пруссии в своей первой речи в ландтаге (30 сентября 1862 г.), он подытожил: «Германия считается не с либерализмом Пруссии, а с ее силой... Не речами и постановлениями большинства будут решены великие вопросы современности – это было огромной ошибкой 1848 и 1849 гг. – а железом и кровью». Еще ранее он заметил, что ненормальность отношений между Пруссией и Австрией придется лечить «железом и огнем».Реальное объединение Германии под господством Пруссии стало возможным именно в результате нескольких последовательных войн, инициированных Бисмарком. Первой стала война с Данией (1864), после которой Пруссия получила значительную часть бывшего герцогства Шлезвиг-Гольштейн. Второй была война с Австрией (1866) и коалицией большинства южных германских государств (Баварии, Саксонии, Бадена и др.). Война сопровождалась распадом Германского союза и полной утратой конгрессом своего влияния.Поражение Австрии изменило расстановку политических сил среди германских государств. Несомненным стало преобладание Пруссии. И только крупные южные монархии пытались сохранить самостоятельность. Согласно Пражскому мирному договору 1866 г. (и предварительным соглашениям к нему), Австрия признала объединение Германии без нее. В итоге сложился Северо-Германский союз во главе с Пруссией, основанный уже не только на экономических, но и государственно-политических связях.Северо-Германский союз (конституированный в 1867 г.) был уже не союзом государств, а союзным государством. В него вошли почти все государства Германии за исключением 4 крупных южных монархий. Члены союза сохранили свои государственные системы, правительства, но они стали подчинены союзным властям и передали этим властям важные полномочия.Президентом (председателем) союза считался прусский король. Его представителем был канцлер, назначаемый по собственному усмотрению. За президентом закреплялись вполне права по управлению внешнеполитической и военной деятельностью союза, а также право военной экзекуции (перешедшее от союза 1815 г.).Интересы членов союза были представлены двухпалатным парламентом. Верхняя палата – Союзный совет – была составлена из уполномоченных от правительств земель, членов союза; из 43 голосов 17 было закреплено за Пруссией, 4 – за Саксонией. Тем самым никакие существенные перемены в конституции были невозможны без одобрения Пруссии. Нижняя – райхстаг – избиралась населением (297 депутатов из расчета 1 депутат на 100 тыс. населения) на основах всеобщего избирательного права.На введении всеобщего и равного избирательного права настоял Бисмарк, обоснованно увидев в нем гарантию укрепления авторитаризма и преобладания Пруссии. Райхстаг и Союзный совет обладали законодательными правами в сферах полномочий союза. Такими сферами была организация вооруженных сил, международные отношения, торговля и промышленность, финансы, связь, санитарное законодательство. Во всех государствах армия должна была быть перестроена по прусскому образцу. Общие расходы осуществлялись за счет общего бюджета, который складывался из таможенных доходов, почтовых сборов, взносов государств и особого военного налога-сбора.Объединение Германии было завершено, опираясь на военно-политическое влияние Пруссии, и означало распространение преобладающего влияния прусских государственных институтов на всю страну.
У той час, як Руська земля міцніла, на півночі східнослов'янські племена ворогували між собою. Це протистояння завершилося за новгородців князювати на Русь варяга Рюрика, який намагався силою підкорити племена. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, котрий був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Так утвердилася династія Рюриковичів. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. Очевидно, протистояння зі слов'янськими племенами набуло надзвичайної гостроти, тож Олег із княжим сином мусив піти з Новгорода.
У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру й оволодів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда. Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об'єднані майже всі східні слов'яни, що стало вирішальним кроком на шляху створення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, радимичів, білих хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю.
Князь Ігор (912-945)
Після смерті Олега київським князем став Ігор. Він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та об'єднання племен. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною і наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь боровся з уличами, але не підкорив їх.
За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з'явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було порушено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів.
У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, вирушив із військом на кораблях до Константинополя. Поблизу міста русів зустрів добре озброєний візантійський флот, що палив кораблі грецьким вогнем. Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився поразкою. Проте 944 р. Ігор пішов на Константинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов'язувався не нападати на візантійські землі та не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар.
У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя. Руські війська взяли міста Дербент, Бердаа і з великою здобиччю повернулися додому.
Часті воєнні походи відривали від мирної праці чимало людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладення вигідних торгових угод із Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Києву земель. У листопаді, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об'їзд у землі кривичів, сіверян, деревлян, дреговичів та інших слов'ян, які сплачували їм данину. Нерідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім'ї. Пробувши в цьому "кормлінні" всю зиму, князі у квітні, коли скресала крига на Дніпрі, поверталися до Києва.
Бисмарк осознанно поставил на военный путь решения исторических проблем. Говоря об общенациональных задачах Пруссии в своей первой речи в ландтаге (30 сентября 1862 г.), он подытожил: «Германия считается не с либерализмом Пруссии, а с ее силой... Не речами и постановлениями большинства будут решены великие вопросы современности – это было огромной ошибкой 1848 и 1849 гг. – а железом и кровью». Еще ранее он заметил, что ненормальность отношений между Пруссией и Австрией придется лечить «железом и огнем».Реальное объединение Германии под господством Пруссии стало возможным именно в результате нескольких последовательных войн, инициированных Бисмарком. Первой стала война с Данией (1864), после которой Пруссия получила значительную часть бывшего герцогства Шлезвиг-Гольштейн. Второй была война с Австрией (1866) и коалицией большинства южных германских государств (Баварии, Саксонии, Бадена и др.). Война сопровождалась распадом Германского союза и полной утратой конгрессом своего влияния.Поражение Австрии изменило расстановку политических сил среди германских государств. Несомненным стало преобладание Пруссии. И только крупные южные монархии пытались сохранить самостоятельность. Согласно Пражскому мирному договору 1866 г. (и предварительным соглашениям к нему), Австрия признала объединение Германии без нее. В итоге сложился Северо-Германский союз во главе с Пруссией, основанный уже не только на экономических, но и государственно-политических связях.Северо-Германский союз (конституированный в 1867 г.) был уже не союзом государств, а союзным государством. В него вошли почти все государства Германии за исключением 4 крупных южных монархий. Члены союза сохранили свои государственные системы, правительства, но они стали подчинены союзным властям и передали этим властям важные полномочия.Президентом (председателем) союза считался прусский король. Его представителем был канцлер, назначаемый по собственному усмотрению. За президентом закреплялись вполне права по управлению внешнеполитической и военной деятельностью союза, а также право военной экзекуции (перешедшее от союза 1815 г.).Интересы членов союза были представлены двухпалатным парламентом. Верхняя палата – Союзный совет – была составлена из уполномоченных от правительств земель, членов союза; из 43 голосов 17 было закреплено за Пруссией, 4 – за Саксонией. Тем самым никакие существенные перемены в конституции были невозможны без одобрения Пруссии. Нижняя – райхстаг – избиралась населением (297 депутатов из расчета 1 депутат на 100 тыс. населения) на основах всеобщего избирательного права.На введении всеобщего и равного избирательного права настоял Бисмарк, обоснованно увидев в нем гарантию укрепления авторитаризма и преобладания Пруссии. Райхстаг и Союзный совет обладали законодательными правами в сферах полномочий союза. Такими сферами была организация вооруженных сил, международные отношения, торговля и промышленность, финансы, связь, санитарное законодательство. Во всех государствах армия должна была быть перестроена по прусскому образцу. Общие расходы осуществлялись за счет общего бюджета, который складывался из таможенных доходов, почтовых сборов, взносов государств и особого военного налога-сбора.Объединение Германии было завершено, опираясь на военно-политическое влияние Пруссии, и означало распространение преобладающего влияния прусских государственных институтов на всю страну.
Правління Олега в Києві (882-912)
У той час, як Руська земля міцніла, на півночі східнослов'янські племена ворогували між собою. Це протистояння завершилося за новгородців князювати на Русь варяга Рюрика, який намагався силою підкорити племена. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, котрий був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Так утвердилася династія Рюриковичів. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. Очевидно, протистояння зі слов'янськими племенами набуло надзвичайної гостроти, тож Олег із княжим сином мусив піти з Новгорода.
У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру й оволодів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда. Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об'єднані майже всі східні слов'яни, що стало вирішальним кроком на шляху створення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, радимичів, білих хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю.
Князь Ігор (912-945)
Після смерті Олега київським князем став Ігор. Він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та об'єднання племен. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною і наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь боровся з уличами, але не підкорив їх.
За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з'явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було порушено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів.
У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, вирушив із військом на кораблях до Константинополя. Поблизу міста русів зустрів добре озброєний візантійський флот, що палив кораблі грецьким вогнем. Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився поразкою. Проте 944 р. Ігор пішов на Константинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов'язувався не нападати на візантійські землі та не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар.
У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя. Руські війська взяли міста Дербент, Бердаа і з великою здобиччю повернулися додому.
Часті воєнні походи відривали від мирної праці чимало людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладення вигідних торгових угод із Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Києву земель. У листопаді, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об'їзд у землі кривичів, сіверян, деревлян, дреговичів та інших слов'ян, які сплачували їм данину. Нерідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім'ї. Пробувши в цьому "кормлінні" всю зиму, князі у квітні, коли скресала крига на Дніпрі, поверталися до Києва.