Сторонниками объединения ополчений родов и жузов в единый антиджунгарский фронт на курултае в Каракумах были были батыры: Выберите несколько из 7 вариантов ответа: A) Жаныбек B) Есет C) Жангир D) Наурызбай E) Богенбай F) Сырым G) Жалантос
Австро-угорська угода, Австро-угорський компроміс — договір, укладений 15 березня 1867 р. між австрійським імператором Францом Йосифом I і представниками угорського національного руху на чолі з Ференцем Деаком, відповідно до якого Австрійська імперія перетворювалася в дуалістичну монархію Австро-Угорщину. Угодою передбачалося надання угорській частині держави повної самостійності у внутрішніх справах, при збереженні на рівні загальноімперського уряду лише питань зовнішньої, військово-морської та фінансової політики. Створення Австро-Угорщини було подолання затяжної кризи імперії, викликаної піднесенням національних рухів народів країни, зміцненням національних еліт, військовими поразками в австро-італо-французькій 1859 р. і австро-прусській 1866 р. війнах, зростанням панслов'янської загрози, а також провалом спроб реформування імперії на принципах централізму.
Австро-угорська угода і закони, що її оформили, перетворили єдину абсолютну монархію Габсбургів в дуалістичну конституційну державу. Імперія була розділена на дві частини — австрійську і угорську, кожна з яких отримала повний суверенітет у відношенні внутрішніх справ. Обидві частини повинні були мати власний парламент, що обирався і незалежний уряд, власну систему державної адміністрації, суду та юстиції. До складу Угорського королівства (Транслейтанія) ввійшли, крім власне Угорщини (яка також обіймала терени Словаччини, Воєводини та Закарпатської України), території Трансільванії, Хорватії та Славонії і місто Рієка. Решта території імперії утворила австрійську частину монархії («королівства та землі, представлені в рейхсраті», Цислейтанія): Верхня і Нижня Австрія, Штирія, Каринтія, Тіроль, Зальцбург, Форарльберг, Крайна, Гориця і Градишка, Трієст, Істрія, Далмація, Богемія, Моравія, Сілезія, Галичина та Буковина).
Австрійська і Угорська частини держави були пов'язані, по-перше, єдиним монархом, що мав титул імператор Австрії та король Угорщини, владні повноваження і спадкові права якого були закріплені в Прагматичній санкції, а по-друге, так званим «спільними справами». Під останніми розумілися ті сфери державної влади, які були передані на імперський рівень: зовнішня політика, оборона і військові питання, фінансова і митна система. Для керівництва цими функціями були створені три загальних міністерства — закордонних справ, військово-морське та фінансів, які підпорядковувалися безпосередньо імператору і не були відповідальні перед урядами і парламентами австрійської та угорської частин держави. Але загальні міністерства не мали права втручатися в компетенцію урядів. Для обговорення єдиних для обох частин монархії справ також скликалися коронна рада і рада загальних міністрів, що включала, крім загальних міністрів, глав урядів Австрії та Угорщини і за імператором осіб (голова Австро-Угорського банку, начальник Генерального штабу, інші міністри). На коронній раді головував імператор, на раді загальних міністрів — міністр закордонних справ. Функції загального для монархії представницького органу виконували делегації, чий склад формувався щорічно обома парламентами держави на паритетних засадах. Крім того, періодично парламенти обирали квота-депутації для обговорення питань участі обох частин держави у фінансуванні загальних витрат. За угодою 1867 р. Австрія брала на себе 70 % загальноімперських витрат, Угорщина — 30 %, надалі ця частка повинна була коригуватися кожні 10 років виходячи з рівня економічного розвитку.
Австро-угорська угода встановила загальні принципи управління в кожній з двох частин держави. Угорський парламент (державні збори) отримав законодавчу владу з правом прийняття обов'язкових для виконання в угорській частині держави законів. Австрійські закони були оголошені нечинними на території Угорщини. Повноваження австрійського Райхсрату були також розширені. За австрійської конституції 1867 р., прийнятій у розвиток умов австро-угорської угоди, Райхсрат став двопалатним: верхню палату становили призначені імператором депутати, а нижня формувалася ландтагами земель Цислейтанії. В обох частинах держави були проголошені демократичні свободи (свобода совісті, слова, зборів, спілок і петицій), рівність всіх громадян перед законом, принцип поділу влади, свобода пересування і вибору місця проживання, недоторканність приватної власності і таємниця листування. Уряди Австрії та Угорщини стали відповідальними перед відповідними парламентами. Монарх зберігав за собою право попереднього схвалення законопроектів, особисто призначав глав урядів і загальних міністрів, а також залишався верховним головнокомандувачем єдиної австро-угорської армії.
У результаті укладення австро-угорської угоди виникла нова держава — дуалістична конституційна монархія Австро-Угорщина.
В 1913 году Байтурсынов сумел воплотить в реальность мечту, которую вынашивал давно, – он становится организатором и редактором первой общенациональной газеты «Казах». Старейшина современных писателей Галым Ахмедов справедливо отмечал в своем воспоминании, что нужна была неутолимая воля и энтузиазм Ахана, чтобы буквально на пустом месте начать выпускать национальную газету в Оренбурге. Благодаря неутолимому труду Байтурсынова А. Букейханова, М. Дулатова газета «Казах» заняла особое место в истории освободительного движения казахского народа.
Ахмет Байтурсынулы возглавлял Академический центр республики, был профессором филологии первого в истории казахского народа государственного университета. Байтурсынулы создаёт учебные пособия по родной речи, учебники для системы ликбезов, иллюстрированный букварь, выдержавший в 1920-е годы несколько изданий.
Педагогическую деятельность начал в 1895 году учителем аульной затем волостной школ. В 1909 году, будучи заведующим двухклассным русско-казахским училищем, в г. Каркаралинске примкнул к оппозиции существующему строю, за что был арестован и сослан в г. Оренбург.
Відповідь:
Пояснення:
Австро-угорська угода, Австро-угорський компроміс — договір, укладений 15 березня 1867 р. між австрійським імператором Францом Йосифом I і представниками угорського національного руху на чолі з Ференцем Деаком, відповідно до якого Австрійська імперія перетворювалася в дуалістичну монархію Австро-Угорщину. Угодою передбачалося надання угорській частині держави повної самостійності у внутрішніх справах, при збереженні на рівні загальноімперського уряду лише питань зовнішньої, військово-морської та фінансової політики. Створення Австро-Угорщини було подолання затяжної кризи імперії, викликаної піднесенням національних рухів народів країни, зміцненням національних еліт, військовими поразками в австро-італо-французькій 1859 р. і австро-прусській 1866 р. війнах, зростанням панслов'янської загрози, а також провалом спроб реформування імперії на принципах централізму.
Австро-угорська угода і закони, що її оформили, перетворили єдину абсолютну монархію Габсбургів в дуалістичну конституційну державу. Імперія була розділена на дві частини — австрійську і угорську, кожна з яких отримала повний суверенітет у відношенні внутрішніх справ. Обидві частини повинні були мати власний парламент, що обирався і незалежний уряд, власну систему державної адміністрації, суду та юстиції. До складу Угорського королівства (Транслейтанія) ввійшли, крім власне Угорщини (яка також обіймала терени Словаччини, Воєводини та Закарпатської України), території Трансільванії, Хорватії та Славонії і місто Рієка. Решта території імперії утворила австрійську частину монархії («королівства та землі, представлені в рейхсраті», Цислейтанія): Верхня і Нижня Австрія, Штирія, Каринтія, Тіроль, Зальцбург, Форарльберг, Крайна, Гориця і Градишка, Трієст, Істрія, Далмація, Богемія, Моравія, Сілезія, Галичина та Буковина).
Австрійська і Угорська частини держави були пов'язані, по-перше, єдиним монархом, що мав титул імператор Австрії та король Угорщини, владні повноваження і спадкові права якого були закріплені в Прагматичній санкції, а по-друге, так званим «спільними справами». Під останніми розумілися ті сфери державної влади, які були передані на імперський рівень: зовнішня політика, оборона і військові питання, фінансова і митна система. Для керівництва цими функціями були створені три загальних міністерства — закордонних справ, військово-морське та фінансів, які підпорядковувалися безпосередньо імператору і не були відповідальні перед урядами і парламентами австрійської та угорської частин держави. Але загальні міністерства не мали права втручатися в компетенцію урядів. Для обговорення єдиних для обох частин монархії справ також скликалися коронна рада і рада загальних міністрів, що включала, крім загальних міністрів, глав урядів Австрії та Угорщини і за імператором осіб (голова Австро-Угорського банку, начальник Генерального штабу, інші міністри). На коронній раді головував імператор, на раді загальних міністрів — міністр закордонних справ. Функції загального для монархії представницького органу виконували делегації, чий склад формувався щорічно обома парламентами держави на паритетних засадах. Крім того, періодично парламенти обирали квота-депутації для обговорення питань участі обох частин держави у фінансуванні загальних витрат. За угодою 1867 р. Австрія брала на себе 70 % загальноімперських витрат, Угорщина — 30 %, надалі ця частка повинна була коригуватися кожні 10 років виходячи з рівня економічного розвитку.
Австро-угорська угода встановила загальні принципи управління в кожній з двох частин держави. Угорський парламент (державні збори) отримав законодавчу владу з правом прийняття обов'язкових для виконання в угорській частині держави законів. Австрійські закони були оголошені нечинними на території Угорщини. Повноваження австрійського Райхсрату були також розширені. За австрійської конституції 1867 р., прийнятій у розвиток умов австро-угорської угоди, Райхсрат став двопалатним: верхню палату становили призначені імператором депутати, а нижня формувалася ландтагами земель Цислейтанії. В обох частинах держави були проголошені демократичні свободи (свобода совісті, слова, зборів, спілок і петицій), рівність всіх громадян перед законом, принцип поділу влади, свобода пересування і вибору місця проживання, недоторканність приватної власності і таємниця листування. Уряди Австрії та Угорщини стали відповідальними перед відповідними парламентами. Монарх зберігав за собою право попереднього схвалення законопроектів, особисто призначав глав урядів і загальних міністрів, а також залишався верховним головнокомандувачем єдиної австро-угорської армії.
У результаті укладення австро-угорської угоди виникла нова держава — дуалістична конституційна монархія Австро-Угорщина.
Объяснение:
В 1913 году Байтурсынов сумел воплотить в реальность мечту, которую вынашивал давно, – он становится организатором и редактором первой общенациональной газеты «Казах». Старейшина современных писателей Галым Ахмедов справедливо отмечал в своем воспоминании, что нужна была неутолимая воля и энтузиазм Ахана, чтобы буквально на пустом месте начать выпускать национальную газету в Оренбурге. Благодаря неутолимому труду Байтурсынова А. Букейханова, М. Дулатова газета «Казах» заняла особое место в истории освободительного движения казахского народа.
Ахмет Байтурсынулы возглавлял Академический центр республики, был профессором филологии первого в истории казахского народа государственного университета. Байтурсынулы создаёт учебные пособия по родной речи, учебники для системы ликбезов, иллюстрированный букварь, выдержавший в 1920-е годы несколько изданий.
Педагогическую деятельность начал в 1895 году учителем аульной затем волостной школ. В 1909 году, будучи заведующим двухклассным русско-казахским училищем, в г. Каркаралинске примкнул к оппозиции существующему строю, за что был арестован и сослан в г. Оренбург.