Пояснення:Мінойська та мікенська цивілізації виникли, здавалося б, нізвідки. Та нещодавно вчені розкрили таємницю їхнього походження. ДНК-аналізи виявили: обидві культури бронзової доби мали спільні корені і розвинулися з місцевого населення. Крім того, на мікенців уплинули степові кочівники, що примандрували з Центральної Азії, інформують в журналі Nature.
Культ бика мінойців. На фресці з Кносського палацу ілюстрація до легенди про Мінотавра. Але ким були мінойці? Зображення: Harrieta171/ CC-by-sa 3.0.
Мінойська та мікенська цивілізації належать до найбільш ранніх на території Європи – і найтаємничіших. Починаючи з приблизно 2600 року до Христа представники мінойської культури на Криті збудували перші палаци. Здавалося би, з нічого виникли їхні складні поселення, мешканці яких створювали цінні прикраси, чарівні фрески та послуговувалися письмом, якого дотепер учені не можуть розшифрувати.
Проте звідки взялися перші мінойці? Це питання залишалося нез’ясованим упродовж тривалого часу. Деякі історики припускали, що до швидкого розвитку критської культури доклалися прибульці з Єгипту та представники інших близькосхідних цивілізацій. Та 2013 року ДНК-аналіз померлого, похованого у мінойських гробницях, засвідчив: мінойці не були африканцями.
Також загадковими донині є мікенці: їхня культура зародилася близько 1700 років до Різдва Христового на Пелопоннеському півострові та домінувала у регіоні Егейського моря після занепаду мінойців. Мікенці теж будували палаци та створили власне письмо, з якого потім розвинулася грецька писемність.
Нез’ясованим, проте, залишається, чи мікенська культура ґрунтувалася на мінойській (зокрема й у письмі). Також невідомо, чому обидві цивілізації занепали. Могутність мінойців, починаючи з 1450 року до Христа, вичерпувалася, ймовірно, через руйнівні наслідки виверження вулкана Санторіні
Дре́вний Восто́к — историографический термин для обозначения совокупности очень далёких по географическим и хозяйственным условиям областей, оседлых и кочевых народов, существовавших в период истории, который хронологически и генетически предшествовал эллинизму и христианству[1]. В рамках понятия «Древний Восток» включаются государства Северо-восточной Африки и Передней Азии (в том числе Древний Ближний Восток), а также государства и народы Средней, Южной и Восточной Азии (в том числе древняя Индия и древний Китай).
Латинское слово oriēns, означающее «восход» (от «там, где солнце встаёт»), имеет аналоги во многих языках: «Левант» (< фр. levant), Анатолия (< др.-греч. Ανατολία), [Mizrah] на иврите (זריחה), [sharq] на арабском языке (شرق) и «Страна восходящего солнца» по отношению к Японии.
Противоположный термин «Запад» происходит от лат. occidens ([окцидент], «там, где солнце садится»). Для арабов это было важное понятие: Магриб (< مغرب).
Впервые разделение окружающего мира на Запад и Восток совершили финикийские мореплаватели. Но всеобщее признание деления мира на эллинизированный и романизированный Запад и «Варварский Восток» получило в античном мире у греков и римлян. Грань между Востоком и Западом постоянно менялась, но противопоставление сохранялось. Наиболее наглядно это проявилось в распаде Римской империи на две части: Западную и Восточную. В Средние века Востоком для христианского мира стала и родина этого понятия — Греция, захваченная турками-османами. В Новое время, когда шёл процесс создания европейскими державами, прежде всего Великобританией и Францией, обширнейших колониальных империй, большая часть стран Востока попадает в зависимость от метрополий. Это ещё больше усиливает противопоставление «передового» капиталистического Запада и «отсталого» консервативного Востока.
Ко II—I тысячелетиям до н. э. у древневосточных обществ, как отмечает В. М. Строгецкий, сложилась деспотическая форма правления, основанная на разветвлённой бюрократической системе и жреческой идеологии, ограниченном праве частной собственности и отсутствии понятия свободы личности[2]. В 1933 году советский востоковед В. В. Струве обосновал рабовладельческий характер производства в обществах древнего Востока (до этого главенствовала теория извечного феодализма восточных государств).
Принципиальное отличие уклада стран Древнего Востока от античных Греции и Рима состояло в низкой значимости частной собственности, частнособственнических отношений, товарного производства, ориентированного на рынок, и решающей роли сохранившей многие черты патриархально-родовой организации сельской общины[3].
См. также
Древний Ближний Восток
Западный мир
Кембриджская история древнего мира
Примечания
Теория, методология и философия истории: очерки развития исторической мысли от древности до середины XIX века. Лекция 1. Древний Восток. Издательство «Учитель». Дата обращения: 31 августа 2020.
Строгецкий В. М. Проблемы становления истории как науки в античности
Крашенинникова Н., Жидкова О. Гл. I. Особенности развития государства и права в странах Древнего Востока // История государства и права зарубежных стран. — Москва: НОРМАИНФРА, 1998.
Відповідь:
Пояснення:Мінойська та мікенська цивілізації виникли, здавалося б, нізвідки. Та нещодавно вчені розкрили таємницю їхнього походження. ДНК-аналізи виявили: обидві культури бронзової доби мали спільні корені і розвинулися з місцевого населення. Крім того, на мікенців уплинули степові кочівники, що примандрували з Центральної Азії, інформують в журналі Nature.
Культ бика мінойців. На фресці з Кносського палацу ілюстрація до легенди про Мінотавра. Але ким були мінойці? Зображення: Harrieta171/ CC-by-sa 3.0.
Мінойська та мікенська цивілізації належать до найбільш ранніх на території Європи – і найтаємничіших. Починаючи з приблизно 2600 року до Христа представники мінойської культури на Криті збудували перші палаци. Здавалося би, з нічого виникли їхні складні поселення, мешканці яких створювали цінні прикраси, чарівні фрески та послуговувалися письмом, якого дотепер учені не можуть розшифрувати.
Проте звідки взялися перші мінойці? Це питання залишалося нез’ясованим упродовж тривалого часу. Деякі історики припускали, що до швидкого розвитку критської культури доклалися прибульці з Єгипту та представники інших близькосхідних цивілізацій. Та 2013 року ДНК-аналіз померлого, похованого у мінойських гробницях, засвідчив: мінойці не були африканцями.
Також загадковими донині є мікенці: їхня культура зародилася близько 1700 років до Різдва Христового на Пелопоннеському півострові та домінувала у регіоні Егейського моря після занепаду мінойців. Мікенці теж будували палаци та створили власне письмо, з якого потім розвинулася грецька писемність.
Нез’ясованим, проте, залишається, чи мікенська культура ґрунтувалася на мінойській (зокрема й у письмі). Також невідомо, чому обидві цивілізації занепали. Могутність мінойців, починаючи з 1450 року до Христа, вичерпувалася, ймовірно, через руйнівні наслідки виверження вулкана Санторіні
Відповідь:
Дре́вний Восто́к — историографический термин для обозначения совокупности очень далёких по географическим и хозяйственным условиям областей, оседлых и кочевых народов, существовавших в период истории, который хронологически и генетически предшествовал эллинизму и христианству[1]. В рамках понятия «Древний Восток» включаются государства Северо-восточной Африки и Передней Азии (в том числе Древний Ближний Восток), а также государства и народы Средней, Южной и Восточной Азии (в том числе древняя Индия и древний Китай).
Латинское слово oriēns, означающее «восход» (от «там, где солнце встаёт»), имеет аналоги во многих языках: «Левант» (< фр. levant), Анатолия (< др.-греч. Ανατολία), [Mizrah] на иврите (זריחה), [sharq] на арабском языке (شرق) и «Страна восходящего солнца» по отношению к Японии.
Противоположный термин «Запад» происходит от лат. occidens ([окцидент], «там, где солнце садится»). Для арабов это было важное понятие: Магриб (< مغرب).
Впервые разделение окружающего мира на Запад и Восток совершили финикийские мореплаватели. Но всеобщее признание деления мира на эллинизированный и романизированный Запад и «Варварский Восток» получило в античном мире у греков и римлян. Грань между Востоком и Западом постоянно менялась, но противопоставление сохранялось. Наиболее наглядно это проявилось в распаде Римской империи на две части: Западную и Восточную. В Средние века Востоком для христианского мира стала и родина этого понятия — Греция, захваченная турками-османами. В Новое время, когда шёл процесс создания европейскими державами, прежде всего Великобританией и Францией, обширнейших колониальных империй, большая часть стран Востока попадает в зависимость от метрополий. Это ещё больше усиливает противопоставление «передового» капиталистического Запада и «отсталого» консервативного Востока.
Ко II—I тысячелетиям до н. э. у древневосточных обществ, как отмечает В. М. Строгецкий, сложилась деспотическая форма правления, основанная на разветвлённой бюрократической системе и жреческой идеологии, ограниченном праве частной собственности и отсутствии понятия свободы личности[2]. В 1933 году советский востоковед В. В. Струве обосновал рабовладельческий характер производства в обществах древнего Востока (до этого главенствовала теория извечного феодализма восточных государств).
Принципиальное отличие уклада стран Древнего Востока от античных Греции и Рима состояло в низкой значимости частной собственности, частнособственнических отношений, товарного производства, ориентированного на рынок, и решающей роли сохранившей многие черты патриархально-родовой организации сельской общины[3].
См. также
Древний Ближний Восток
Западный мир
Кембриджская история древнего мира
Примечания
Теория, методология и философия истории: очерки развития исторической мысли от древности до середины XIX века. Лекция 1. Древний Восток. Издательство «Учитель». Дата обращения: 31 августа 2020.
Строгецкий В. М. Проблемы становления истории как науки в античности
Крашенинникова Н., Жидкова О. Гл. I. Особенности развития государства и права в странах Древнего Востока // История государства и права зарубежных стран. — Москва: НОРМАИНФРА, 1998.
Пояснення: