Местничество — в средневековой Руси: порядок распределения служебных мест с учётом происхождения и служебного положения предков лица. Местничество было отменено приговором Земского Собора 1682 года при царе Федоре Алексеевиче.
Формирование государственного аппарата с конца XV века осуществлялось по принципу местничества, в значительной степени воспринятому из польско-литовского законодательства.
Система местничества была основана на критериях знатности происхождения (чем выше стояли предки претендента, тем более высокий пост в государственной иерархии он мог занять) . Эта практика превращала боярство в замкнутую корпорацию, подменяла общесоциальные интересы сословными.
Помимо знатности лица (принадлежности его к определённой фамилии) учитывалось и положение претендента внутри своего рода. Старшие в роду имели преимущество. Имели значение и заслуги предков — сын боярина, проявившего себя на службе имел приоритет перед своим же двоюродным братом, чей отец никаким образом себя не прославил.
Местнический порядок затруднял подбор служилых людей, поэтому с середины XVI века некоторые назначения на должности производились прямыми указами Ивана IV. Вместе с тем местничество консолидации аристократии и превращению её в элиту общества.
Даже приглашённые к царскому столу, бояре сидели в соответствии со своими титулами. Между аристократами часто возникали «местнические споры» — кто знатнее, кто имеет право на должность? Эти споры разрешал, как правило, сам царь с участием чиновников Разрядного приказа.
В 1682 году система местничества была отменена приговором Земского Собора, как являющая собой пережиток
Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя - Левом, Мстиславом і Шварно.
Найпослідовніше продовжував державницьку політику батька Лев Данилович (1264 - 1301 рр.). Він приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.
На землі XIII - XIV ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева - князя Юрія I (1301 - 1308 рр.). Він, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе "королем Русі та князем Володимирії". За період правління Юрія I розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. І хотя князь змушений був повернути зміцнілій Польській державі Люблінську землю, його міжнародний авторитет і вплив зростали. Про це свідчить установлення у 1303 р. окремої Галицької митрополії, яка безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріархові в Константинополі.
Наступниками Юрія I стали його сини - Андрій та Лев II (1315 - 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви - Дорогичинську та Берестейську землі було втрачено. Трагічно для них закінчилася і боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.
Загибель Андрія та Лева II обірвала пряму лінію династії Романовичів. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя. Лмше у 1325 р., унаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви, главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія I Львовича.
Князь прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава. Період правління Юрія II Болеслава (1325 - 1340 рр.) став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства. Посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.
Квітень 1340 р. - унаслідок боярської змови Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина - під Польщею, Волинь - під Литвою, Буковина - у складі Молдавського князівства.
Протягом 100 років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців почуття культурної та політичної ідентичності.
Формирование государственного аппарата с конца XV века осуществлялось по принципу местничества, в значительной степени воспринятому из польско-литовского законодательства.
Система местничества была основана на критериях знатности происхождения (чем выше стояли предки претендента, тем более высокий пост в государственной иерархии он мог занять) . Эта практика превращала боярство в замкнутую корпорацию, подменяла общесоциальные интересы сословными.
Помимо знатности лица (принадлежности его к определённой фамилии) учитывалось и положение претендента внутри своего рода. Старшие в роду имели преимущество. Имели значение и заслуги предков — сын боярина, проявившего себя на службе имел приоритет перед своим же двоюродным братом, чей отец никаким образом себя не прославил.
Местнический порядок затруднял подбор служилых людей, поэтому с середины XVI века некоторые назначения на должности производились прямыми указами Ивана IV. Вместе с тем местничество консолидации аристократии и превращению её в элиту общества.
Даже приглашённые к царскому столу, бояре сидели в соответствии со своими титулами. Между аристократами часто возникали «местнические споры» — кто знатнее, кто имеет право на должность? Эти споры разрешал, как правило, сам царь с участием чиновников Разрядного приказа.
В 1682 году система местничества была отменена приговором Земского Собора, как являющая собой пережиток
Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя - Левом, Мстиславом і Шварно.
Найпослідовніше продовжував державницьку політику батька Лев Данилович (1264 - 1301 рр.). Він приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.
На землі XIII - XIV ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева - князя Юрія I (1301 - 1308 рр.). Він, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе "королем Русі та князем Володимирії". За період правління Юрія I розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. І хотя князь змушений був повернути зміцнілій Польській державі Люблінську землю, його міжнародний авторитет і вплив зростали. Про це свідчить установлення у 1303 р. окремої Галицької митрополії, яка безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріархові в Константинополі.
Наступниками Юрія I стали його сини - Андрій та Лев II (1315 - 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви - Дорогичинську та Берестейську землі було втрачено. Трагічно для них закінчилася і боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.
Загибель Андрія та Лева II обірвала пряму лінію династії Романовичів. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя. Лмше у 1325 р., унаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви, главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія I Львовича.
Князь прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава. Період правління Юрія II Болеслава (1325 - 1340 рр.) став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства. Посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.
Квітень 1340 р. - унаслідок боярської змови Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина - під Польщею, Волинь - під Литвою, Буковина - у складі Молдавського князівства.
Протягом 100 років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців почуття культурної та політичної ідентичності.