Сто років тому – наприкінці вересня на початку жовтня 1920 року – командувач Революційно-повстанської армії України Нестор Махно уклав черговий союз із більшовиками. В історію ця подія увійшла під назвою Старобільської угоди. Більше про обставини та наслідки цієї події Радіо Свобода поговорило з дослідником махновського руху, істориком Дмитром Архірейським. Як і про що домовилися махновці з більшовиками сто років тому?
– Йдеться про укладення військового союзу, його можна назвати військово-політичним. Укладали угоду не стільки за, скільки проти – цей союз був спрямований проти білогвардійської армії генерала Врангеля. Як відомо, від початку революції більшовики та махновці були антагоністами білогвардійців. І в 1920 році, доки білі залишалися вагомим фактором, потужною силою, більшовики й махновці залишалися їхніми ворогами. Вони воювали не тільки в 1920 році, а ще і в 1919-му. Махновці розстрілювали комісарів, чекісти полювали за махновцями й анархістами. До моменту укладення Старобільської угоди вони пролили чимало крові одне одного. Але тут треба враховувати контекст подій. Якщо говорити кінець вересня-початок жовтня 1920 року – треба розуміти, що відбувалося на теренах України і в європейській частині колишньої Російської імперії. В цей час триває війна більшовиків із Польщею, причому йдеться про фазу переможну для поляків: після битви під Варшавою Червона армія відступала, було невідомо, де зупиняться поляки. Тому більшовики хотіли з ними укладати мир.
Із Криму ще у червні вийшла біла армія Врангеля, і на початку осені 1920-го був переможний наступ врангелівців у зоні українського Причорномор’я, Приазов’я – якраз махновські райони. Крім того, вони мали проблеми у своєму тилу з боку українських повстанців. Тому замисел більшовиків очевидний – перекинути з внутрішнього фронту додаткові сили на зовнішні фронти, залучити махновців, щоб посилити свою військову складову.
Глибинні причини війни крилися в проблемах росту чисельності козацтва та небажанні польської влади визнати його привілеї як військового люду загалом для цілої верстви, а не лише для дуже обмеженого кола осіб - реєстровців, хоча і їхнє положення не виглядало аж надто твердо.
Приводом же для збурення спокою стали події, пов'язані з підготовкою Речі Посполитої до війни з Туреччиною. На сеймі 1590 p., де жваво обговорювалася проблема підготовки до війни з Туреччиною, було ухвалено рішення про мобілізацію небаченого раніше стотисячного війська, до складу якого мали увійти й набрані за королівським призовом двадцять тисяч козаків. Зважаючи на скрутне становище, реалізація плану розпочалася негайно і вже на весну 1590 р. було мобілізовано тисячу козацької кінноти та дві тисячі - піхоти. Козацькі формування негайно були висунуті для охорони південних рубежів - на Поділля. Важливим проявом гострого зацікавлення влади козацькими послугами стали надзвичайно швидке нобілітування цілого ряду козацьких старшин і надання їх маєтностей.
Але невдовзі конфлікт було залагоджено, причому за рахунок козацтва. Так, польський уряд погодився на вимогу турецької сторони вивести козаків із Дніпровського Низу та заборонити їх виправи на Чорне море. Аби змусити козаків до покори, керівництво Речі Посполитої вдалося до демонстрування грубої сили, надсилаючи до козаків численні погрози. За умов, що склалися, така політика виглядала відвертою провокацією.
Ескалації конфлікту сприяло й те, що саме в цей час на українських землях набувають різкого загострення соціально-економічні суперечності, породжені стрімким розширенням шляхетського землеволодіння. У процеси "земельної гарячки" були втягнуті й представники українських князівських родів - Вишневецьких, Острозьких, Ружицьких та інших. Перед тим вони сприймалися козацтвом як його покровителі, а відтепер у гонитві за землею не гребували й захопленням тих наділів, якими здавна користувалися козаки.
Подією, яка переповнила чашу терпіння, стала особиста образа, завдана козацькому гетьману Криштофу Косинському князем К. Острозьким і його сином Янушем. Користуючись своїм неймовірним впливом на місцеву адміністрацію та впливовими зв'язками у столиці, вони не дозволили Косинському вступити в права володіння маєтком, наданим йому універсалом королем, оскільки вже давно виношували плани оволодіння ним. Особиста образа козацького ватажка впливовим магнатом, що очолював місцеву адміністрацію (К. Острозький був воєводою київським), уособлювала собою глибинний конфлікт козацтва та влади. А тому дуже швидко конфлікт розрісся до небачених раніше масштабів, перетворившись на справжню козацьку війну.
– Йдеться про укладення військового союзу, його можна назвати військово-політичним. Укладали угоду не стільки за, скільки проти – цей союз був спрямований проти білогвардійської армії генерала Врангеля. Як відомо, від початку революції більшовики та махновці були антагоністами білогвардійців. І в 1920 році, доки білі залишалися вагомим фактором, потужною силою, більшовики й махновці залишалися їхніми ворогами. Вони воювали не тільки в 1920 році, а ще і в 1919-му. Махновці розстрілювали комісарів, чекісти полювали за махновцями й анархістами. До моменту укладення Старобільської угоди вони пролили чимало крові одне одного. Але тут треба враховувати контекст подій. Якщо говорити кінець вересня-початок жовтня 1920 року – треба розуміти, що відбувалося на теренах України і в європейській частині колишньої Російської імперії. В цей час триває війна більшовиків із Польщею, причому йдеться про фазу переможну для поляків: після битви під Варшавою Червона армія відступала, було невідомо, де зупиняться поляки. Тому більшовики хотіли з ними укладати мир.
Із Криму ще у червні вийшла біла армія Врангеля, і на початку осені 1920-го був переможний наступ врангелівців у зоні українського Причорномор’я, Приазов’я – якраз махновські райони. Крім того, вони мали проблеми у своєму тилу з боку українських повстанців. Тому замисел більшовиків очевидний – перекинути з внутрішнього фронту додаткові сили на зовнішні фронти, залучити махновців, щоб посилити свою військову складову.
Глибинні причини війни крилися в проблемах росту чисельності козацтва та небажанні польської влади визнати його привілеї як військового люду загалом для цілої верстви, а не лише для дуже обмеженого кола осіб - реєстровців, хоча і їхнє положення не виглядало аж надто твердо.
Приводом же для збурення спокою стали події, пов'язані з підготовкою Речі Посполитої до війни з Туреччиною. На сеймі 1590 p., де жваво обговорювалася проблема підготовки до війни з Туреччиною, було ухвалено рішення про мобілізацію небаченого раніше стотисячного війська, до складу якого мали увійти й набрані за королівським призовом двадцять тисяч козаків. Зважаючи на скрутне становище, реалізація плану розпочалася негайно і вже на весну 1590 р. було мобілізовано тисячу козацької кінноти та дві тисячі - піхоти. Козацькі формування негайно були висунуті для охорони південних рубежів - на Поділля. Важливим проявом гострого зацікавлення влади козацькими послугами стали надзвичайно швидке нобілітування цілого ряду козацьких старшин і надання їх маєтностей.
Але невдовзі конфлікт було залагоджено, причому за рахунок козацтва. Так, польський уряд погодився на вимогу турецької сторони вивести козаків із Дніпровського Низу та заборонити їх виправи на Чорне море. Аби змусити козаків до покори, керівництво Речі Посполитої вдалося до демонстрування грубої сили, надсилаючи до козаків численні погрози. За умов, що склалися, така політика виглядала відвертою провокацією.
Ескалації конфлікту сприяло й те, що саме в цей час на українських землях набувають різкого загострення соціально-економічні суперечності, породжені стрімким розширенням шляхетського землеволодіння. У процеси "земельної гарячки" були втягнуті й представники українських князівських родів - Вишневецьких, Острозьких, Ружицьких та інших. Перед тим вони сприймалися козацтвом як його покровителі, а відтепер у гонитві за землею не гребували й захопленням тих наділів, якими здавна користувалися козаки.
Подією, яка переповнила чашу терпіння, стала особиста образа, завдана козацькому гетьману Криштофу Косинському князем К. Острозьким і його сином Янушем. Користуючись своїм неймовірним впливом на місцеву адміністрацію та впливовими зв'язками у столиці, вони не дозволили Косинському вступити в права володіння маєтком, наданим йому універсалом королем, оскільки вже давно виношували плани оволодіння ним. Особиста образа козацького ватажка впливовим магнатом, що очолював місцеву адміністрацію (К. Острозький був воєводою київським), уособлювала собою глибинний конфлікт козацтва та влади. А тому дуже швидко конфлікт розрісся до небачених раніше масштабів, перетворившись на справжню козацьку війну.