Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Після смерті Мазепи, його генеральний писар Орлик був найімовірнішим його наступником. При його обранні було прийнято документ, який визначав права та обов'язки гетьмана.
2)
Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.
Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.
Об'єднане Королівство Данії утворилось у VIII столітті як мореплавна держава у боротьбі за контроль над Балтійським морем. Данське панування над Кальмарською унією, утвореною у 1397 році з Норвегією та Швецією, закінчилось відділенням Швеції у 1523 році. Однак Данія залишила союз з Норвегією, який тривав до 1814 року. Данія успадкувала експансивну колоніальну імперію від союзу, завдяки чому має контроль над Фарерськими островами та Гренландією. Починаючи з XVII століття, відбувалось кілька цесій території; вони завершились у 1830-х сплеском націоналістичних рухів, які були придушені 1864 року під час другої війни за Шлезвіг. Данія дотримувалась нейтралітету у Першій світовій війні. У квітні 1940-го під час німецького вторгнення країна практично не чинила військового опору, у той час як данський рух опору був активний з 1943 року до капітуляції Німеччини у травні 1945 року. Бувши індустріалізованим експортером сільськогосподарської продукції у другій половині XIX століття, Данія здійснила низку соціальних і трудових реформ на початку XX століття, що заклало підґрунтя для нинішньої соціальної моделі з високорозвиненою та змішаною економікою.
1)
Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Після смерті Мазепи, його генеральний писар Орлик був найімовірнішим його наступником. При його обранні було прийнято документ, який визначав права та обов'язки гетьмана.
2)
Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.
Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.