Константи́н Гео́ргиевич Паусто́вский (19 (31) мая 1892, Москва — 14 июля 1968, Москва) — русский советский писатель, классик русской литературы. Член Союза писателей СССР. Книги К. Паустовского неоднократно переводились на многие языки мира[2]. Во второй половине XX века его повести и рассказы вошли в российских школах в программу по русской литературе для средних классов как один из сюжетных и стилистических образцов пейзажной и лирической прозы.
Имея большой жизненный опыт, писатель всегда оставался верен идеям ответственной свободы человека, художника.
Журналист Валерий Дружбинский, работавший у К. Паустовского литературным секретарём в 1965—1968 годах, в своих воспоминаниях о писателе («Паустовский, каким я его помню») написал[3]: «Удивительно, но Паустовский ухитрился прожить время безумного восхваления Сталина и ни слова не написать о вожде всех времён и народов. Ухитрился не вступить в партию, не подписать ни единого письма или обращения, клеймящего кого-нибудь. Он изо всех сил пытался остаться и поэтому остался самим собой».
Во время судебного процесса над писателями А. Д. Синявским и Ю. М. Даниэлем К. Паустовский (вместе с К. Чуковским) открыто выступил в их поддержку, предоставив суду положительные отзывы об их творчестве[4].
В 1965 году он подписал письмо с ходатайством о предоставлении А. И. Солженицыну квартиры в Москве, а в 1967 году поддержал Солженицына, написавшего письмо IV Съезду советских писателей с требованием отменить цензуру литературных произведений[4].
Уже незадолго до смерти тяжело больной Паустовский направил письмо А. Н. Косыгину с не увольнять главного режиссёра Театра на ТаганкеЮ. П. Любимова. За письмом последовал телефонный разговор с Косыгиным, в котором Константин Георгиевич сказал:
«С вами говорит умирающий Паустовский. Я умоляю вас не губить культурные ценности нашей страны. Если вы снимете Любимова, распадётся театр, погибнет большое дело».
Перший похід монголів на Русь. Трагедія на річці Калка. На початку ХІІІ ст. в монгольських степах під владою Чинґісхана постала могутня держава, яка, як вам уже відомо з курсу всесвітньої історії, протягом 1207—1222 рр. підкорила Південний Сибір, Північний Китай, Середню Азію та Закавказзя.
Наприкінці другого десятиліття ХІІІ ст. монгольські хани почали готуватися до вторгнення в прикаспійські та Причорноморські степи, у яких панували основні вороги монголів — половці. Для розвідування шляху до вторгнення через Кавказ було направлено 30-тисячне військо під керівництвом найдосвідченіших полководців Чинґісхана Субедея і Джебе.
У 1222 р. монгольське військо несподівано для половців здолало Кавказькі гори й опинилося в них у запіллі. Половецькі хани, зібравши сили, дали монголам бій на березі річки Сіверський Донець, але зазнали поразки. Потім монголи рушили до Криму, де захопили венеціанську фортецю Судак.
Тим часом тесть галицького князя Мстислава Удатного половецький хан Котяк звернувся по до до руських князів: «Якщо не до нам, будемо ми сьогодні порубані, а вас назавтра порубають». Мстислав доклав багато зусиль, щоб об’єднати руських князів для протидії монголам. На з’їзді князів у Києві було вирішено дати монголам бій у половецьких степах.
2. Монголо-татарська навала на Північно-Східні князівства. Після десятирічної перерви в 1235 р. монголи почали готуватися до завойовницького походу на Захід. Як свідчать іранські джерела, нащадки Чинґісхана, «досягши загальної згоди, пішли війною на руських». Очолив Великий західний похід хан Батий (Бату). Монгольська армія була добре навченою й дисциплінованою. Її основу складала важка кіннота. До армії також увійшли загони підкорених племен (одним із них були татари — саме тому руські літописці назвали це військо монголо-татарським). Монгольське військо також мало велику кількість різних метальних і стінобитних машин, якими опікувалися китайські інженери.
Після розгрому Волзької Болгарії перший удар монголів на початку зими 1237 р. припав на Рязанське князівство. Батий, пославши до рязанських князів Юрія та Олега послів, вимагав, щоб йому дали «десятину» — десяту частину людей, майна і зброї. Князі відмовилися виконувати їхні умови. Не маючи підтримки, рязанські князі почали діяти самостійно. Княжа дружина у відчайдушному бою зустріла ворога на кордоні князівства, але була здолана. Після цього монголи взяли в облогу Рязань, яка чинила опір шість днів. Монгольське військо, увірвавшись до міста, учинило жорстоку різанину, нищачи все на своєму шляху. Унаслідок цього князі та їхні родини загинули, місто було знищено вщент. Проте рязанці не припинили опору. Загін воєводи Євпатія Коловрата ще довго завдавав відчутних ударів монголам, здійснюючи стрімкі набіги.
3. Падіння Переяславського та Чернігівського князівств. Узимку 1239 р. монголи продовжили свій похід руськими князівствами. На цей раз він був спрямований проти Переяславського і Чернігівського князівств. Здолавши оборонну лінію проти кочовиків на кордоні Переяславського князівства, монголи підійшли до стольного міста. Переяслав мав сильні укріплення. Крім того, оборону міста зміцнювали водяні перешкоди, що оточували місто,— річки Трубіж і Альта та рів між ними. Очолив оборону міста єпископ Симеон. Незважаючи на відчайдушний опір, 3 березня 1239 р. місто впало. Як свідчить літопис, ворог узяв місто «списом, вибив його увесь, і церкву архангела Михаїла сокрушив... І єпископа, преподобного Симеона, вони убили».
Восени 1239 р. монголи підступили до Чернігова. Чернігівський князь Мстислав Глібович дав бій монголам під стінами міста. У запеклій битві «переможений був Мстислав, і безліч із воїнів його побито було». Князь із рештою дружини був змушений рятуватися втечею. 18 жовтня вороги ввірвалися до міста, пограбували і спалили його. Далі монголи зруйнували Глухів, Путивль, Вир, Рильськ та інші міста.
Наприкінці року монгольське військо підійшло й до Києва, але не наважилося на його штурм і відійшло в степ.
Того ж року монголи здійснили вдалий похід у Крим, підкоривши його східну частину, обклали даниною велике місто Судак.
4. Оборона Києва. Монголо-татарська навала на Галицько-Волинську державу. У 1240 р. Батиєва навала докотилася до Галицько-Волинського князівства, яке щойно було об’єднано під владою Данила Романовича (Галицького). Саме перед монгольським наступом до володінь Данила було приєднано Київ, управління яким було доручено тисяцькому Дмитру, талановитому і хороброму воєначальнику.
Имея большой жизненный опыт, писатель всегда оставался верен идеям ответственной свободы человека, художника.
Журналист Валерий Дружбинский, работавший у К. Паустовского литературным секретарём в 1965—1968 годах, в своих воспоминаниях о писателе («Паустовский, каким я его помню») написал[3]: «Удивительно, но Паустовский ухитрился прожить время безумного восхваления Сталина и ни слова не написать о вожде всех времён и народов. Ухитрился не вступить в партию, не подписать ни единого письма или обращения, клеймящего кого-нибудь. Он изо всех сил пытался остаться и поэтому остался самим собой».
Во время судебного процесса над писателями А. Д. Синявским и Ю. М. Даниэлем К. Паустовский (вместе с К. Чуковским) открыто выступил в их поддержку, предоставив суду положительные отзывы об их творчестве[4].
В 1965 году он подписал письмо с ходатайством о предоставлении А. И. Солженицыну квартиры в Москве, а в 1967 году поддержал Солженицына, написавшего письмо IV Съезду советских писателей с требованием отменить цензуру литературных произведений[4].
Уже незадолго до смерти тяжело больной Паустовский направил письмо А. Н. Косыгину с не увольнять главного режиссёра Театра на ТаганкеЮ. П. Любимова. За письмом последовал телефонный разговор с Косыгиным, в котором Константин Георгиевич сказал:
«С вами говорит умирающий Паустовский. Я умоляю вас не губить культурные ценности нашей страны. Если вы снимете Любимова, распадётся театр, погибнет большое дело».
Перший похід монголів на Русь. Трагедія на річці Калка. На початку ХІІІ ст. в монгольських степах під владою Чинґісхана постала могутня держава, яка, як вам уже відомо з курсу всесвітньої історії, протягом 1207—1222 рр. підкорила Південний Сибір, Північний Китай, Середню Азію та Закавказзя.
Наприкінці другого десятиліття ХІІІ ст. монгольські хани почали готуватися до вторгнення в прикаспійські та Причорноморські степи, у яких панували основні вороги монголів — половці. Для розвідування шляху до вторгнення через Кавказ було направлено 30-тисячне військо під керівництвом найдосвідченіших полководців Чинґісхана Субедея і Джебе.
У 1222 р. монгольське військо несподівано для половців здолало Кавказькі гори й опинилося в них у запіллі. Половецькі хани, зібравши сили, дали монголам бій на березі річки Сіверський Донець, але зазнали поразки. Потім монголи рушили до Криму, де захопили венеціанську фортецю Судак.
Тим часом тесть галицького князя Мстислава Удатного половецький хан Котяк звернувся по до до руських князів: «Якщо не до нам, будемо ми сьогодні порубані, а вас назавтра порубають». Мстислав доклав багато зусиль, щоб об’єднати руських князів для протидії монголам. На з’їзді князів у Києві було вирішено дати монголам бій у половецьких степах.
2. Монголо-татарська навала на Північно-Східні князівства. Після десятирічної перерви в 1235 р. монголи почали готуватися до завойовницького походу на Захід. Як свідчать іранські джерела, нащадки Чинґісхана, «досягши загальної згоди, пішли війною на руських». Очолив Великий західний похід хан Батий (Бату). Монгольська армія була добре навченою й дисциплінованою. Її основу складала важка кіннота. До армії також увійшли загони підкорених племен (одним із них були татари — саме тому руські літописці назвали це військо монголо-татарським). Монгольське військо також мало велику кількість різних метальних і стінобитних машин, якими опікувалися китайські інженери.
Після розгрому Волзької Болгарії перший удар монголів на початку зими 1237 р. припав на Рязанське князівство. Батий, пославши до рязанських князів Юрія та Олега послів, вимагав, щоб йому дали «десятину» — десяту частину людей, майна і зброї. Князі відмовилися виконувати їхні умови. Не маючи підтримки, рязанські князі почали діяти самостійно. Княжа дружина у відчайдушному бою зустріла ворога на кордоні князівства, але була здолана. Після цього монголи взяли в облогу Рязань, яка чинила опір шість днів. Монгольське військо, увірвавшись до міста, учинило жорстоку різанину, нищачи все на своєму шляху. Унаслідок цього князі та їхні родини загинули, місто було знищено вщент. Проте рязанці не припинили опору. Загін воєводи Євпатія Коловрата ще довго завдавав відчутних ударів монголам, здійснюючи стрімкі набіги.
3. Падіння Переяславського та Чернігівського князівств. Узимку 1239 р. монголи продовжили свій похід руськими князівствами. На цей раз він був спрямований проти Переяславського і Чернігівського князівств. Здолавши оборонну лінію проти кочовиків на кордоні Переяславського князівства, монголи підійшли до стольного міста. Переяслав мав сильні укріплення. Крім того, оборону міста зміцнювали водяні перешкоди, що оточували місто,— річки Трубіж і Альта та рів між ними. Очолив оборону міста єпископ Симеон. Незважаючи на відчайдушний опір, 3 березня 1239 р. місто впало. Як свідчить літопис, ворог узяв місто «списом, вибив його увесь, і церкву архангела Михаїла сокрушив... І єпископа, преподобного Симеона, вони убили».
Восени 1239 р. монголи підступили до Чернігова. Чернігівський князь Мстислав Глібович дав бій монголам під стінами міста. У запеклій битві «переможений був Мстислав, і безліч із воїнів його побито було». Князь із рештою дружини був змушений рятуватися втечею. 18 жовтня вороги ввірвалися до міста, пограбували і спалили його. Далі монголи зруйнували Глухів, Путивль, Вир, Рильськ та інші міста.
Наприкінці року монгольське військо підійшло й до Києва, але не наважилося на його штурм і відійшло в степ.
Того ж року монголи здійснили вдалий похід у Крим, підкоривши його східну частину, обклали даниною велике місто Судак.
4. Оборона Києва. Монголо-татарська навала на Галицько-Волинську державу. У 1240 р. Батиєва навала докотилася до Галицько-Волинського князівства, яке щойно було об’єднано під владою Данила Романовича (Галицького). Саме перед монгольським наступом до володінь Данила було приєднано Київ, управління яким було доручено тисяцькому Дмитру, талановитому і хороброму воєначальнику.