Печеніги. У X—XIII ст. східноєвропейські степи стали ареною дій кочівників. Велика посуха, що перетворила степову зону Азії на пустелю, примусила кочівників просуватися на захід в пошуках нових пасовищі.До середини IX ст. печеніги жили у заволзьких степах і були частиною племінного об'єднання тюрок-огузів. Згодом під тиском гузів печеніги були вимушені перетнути Волгу й заглибитися в східноєвропейські степи.Розбивши угорців, печеніги стали повними господарями величезної території. За повідомленням Константина Багрянородного, на середину X ст. територія печенігів поширювалася від нижньої течії Дунаю, навпроти Сілістрії, до міста Саркела на Дону. Печеніги почали відігравати досить помітну роль в історії Візантії й народів Центральної та Східної Європи, їх могутність була такою, що народи сусідніх з ними територій не могли ні воювати, ні торгувати, якщо не були з ними в мирі.
Візантійський імператор Константин Багрянородний у своєму повчанні до сина, яке він назвав "Про управління державою", пише, "що василевс використає силу цього народу (печенігів. — Л. Г.) проти них (русів, угорців, — Л. Г.), коли вони рушать на ромеїв".Розпочата війна з печенігами тривала до 997 р. В результаті Русь змушена була зміцнювати кордони лісостепу валами та містами. "И нача ставити (Володимир. — А. Г.) городы по Десне, и по Востри, по Трубешеви, и по Суле и по Стугне...".
Останній з описаних літописом нападів на Русь печеніги здійснили у 1036 р. Вони взяли в облогу Київ. Битва відбулася на місці, де пізніше було закладено собор Св. Софії. "И бе сеча зла и одва одолев к вечеру Ярослав. И побегоша печенези розно и не ведахуся камо бежаче и овии бегающе топяху в Ситомле, иней же во инех реках и тако погибоша, а прок их прибегоша и до сего дня".
З 1087 по 1091 рр. військові зіткнення печенігів з Візантією перетворилися на постійну війну, в результаті якої візантійці зазнали кілька великих поразок. Ситуація склалася настільки критична, що Олексій Комнін був змушений звернутися по до до всіх християнських країн Західної Європи, пообіцявши натомість багатства візантійської казни та храмів. У 1091 р. на до прийшли половецькі хани Боняк і Тугоркан.
Торки. На початку XI ст. на місцях проживання печенігів у східноєвропейських степах з'являється нова хвиля кочівників — "торки" давньоруських літописів, "узи" — візантійських хронік або "огузи" (гузи) творів східних авторів. До цього гузи займали величезні території степів Північного Туркменістану та Південно-Західного Казахстану, у зв'язку з чим цей край отримав назву "Гузькі степи" ("Дешт-і-гуззан"). У X ст. в огузьких племенах стався розкол, причину якого деякі дослідники вбачають у прийнятті ісламу частиною огузів.
Огузький хан Сельджук, який перебував на службі у хозарського кагана і втік від нього, очолив групу огузів, що відокремилася, прийняв іслам і став засновником династії Сельджукідів. Його сепаратистські дії призвели до того, що огузи поділилися на два угруповання: північне (янгикентське) та південне (сельджуцьке). Північне угруповання східні автори почали називати огузами, а південне — туркменами.
Половці. Одночасно з торками на історичній арені з'являються половці давньоруських літописів — народ, що залишив глибокий слід в історії не лише Київської Русі, а й інших держав Східної і ПІвденно-Західної Європи, Африки, Малої Азії. Західні джерела називали їх "кумани", "комани", східні — "кипчаки". У X ст. вони входили до складу кімакського племінного союзу, що проживав у верхній течії р. Іртиш.
Ладислав IV (Ладислав-Половець) — син Стефана й половчанки засвоїв половецькі звичаї та культуру. За його часів вплив половців настільки зріс, що сам Папа, загрожуючи анафемою, примусив Ладислава у 1279 р. прийняти конституцію про права й обов'язки половців, якою кочівники зобов'язувалися змінити б життя, осісти на землю, не жити в наметах, не поклонятися ідолам і обов'язково хреститися. Однак половці ще довго не могли повністю відмовитися від кочового життя і лише на початку XV ст. перетворилися на осілих землеробів.
У Болгарію половці почали проникати ще до монгольської навали. У 70-ті роки XII ст. два брати-половці Асен і Петро за підтримки
Особиста безпека в кримінальних законах Ярослава оцінювалася дуже високо. Тому в одній з перших статей закону так і йдеться: «Хто вб’є людину, тому родичі вбитого мстяться за смерть смертю». У тому випадку, якщо в убитого не виявиться месників, то з убивці стягують до скарбниці гроші в таких розмірах: за голову боярина князівського або громадянина іменитого, або наближеного до князівського двору — 80 гривень, тобто подвійну виру; за князівського отрока, повора, конюха, купця та ін., тобто за будь-яку вільну людину (варязького племені) або слов’янина — 40 гривень, тобто одну виру; а за вбивство дружини — 20 гривень, тобто піввири; за вбивство сільського старости, ремісника і за годувальницю — 12 гривень; за простого холопа боярського і людського — 5 гривень і, нарешті, за раба — 6 гривень, і понад те до скарбниці 12 гривень данини або пені. При цьому слід зауважити, що 1 гривна тоді цінилася дуже високо, так, за 1 гривну можна було купити 20 баранів або одного робочого вола.
Печеніги. У X—XIII ст. східноєвропейські степи стали ареною дій кочівників. Велика посуха, що перетворила степову зону Азії на пустелю, примусила кочівників просуватися на захід в пошуках нових пасовищі.До середини IX ст. печеніги жили у заволзьких степах і були частиною племінного об'єднання тюрок-огузів. Згодом під тиском гузів печеніги були вимушені перетнути Волгу й заглибитися в східноєвропейські степи.Розбивши угорців, печеніги стали повними господарями величезної території. За повідомленням Константина Багрянородного, на середину X ст. територія печенігів поширювалася від нижньої течії Дунаю, навпроти Сілістрії, до міста Саркела на Дону. Печеніги почали відігравати досить помітну роль в історії Візантії й народів Центральної та Східної Європи, їх могутність була такою, що народи сусідніх з ними територій не могли ні воювати, ні торгувати, якщо не були з ними в мирі.
Візантійський імператор Константин Багрянородний у своєму повчанні до сина, яке він назвав "Про управління державою", пише, "що василевс використає силу цього народу (печенігів. — Л. Г.) проти них (русів, угорців, — Л. Г.), коли вони рушать на ромеїв".Розпочата війна з печенігами тривала до 997 р. В результаті Русь змушена була зміцнювати кордони лісостепу валами та містами. "И нача ставити (Володимир. — А. Г.) городы по Десне, и по Востри, по Трубешеви, и по Суле и по Стугне...".
Останній з описаних літописом нападів на Русь печеніги здійснили у 1036 р. Вони взяли в облогу Київ. Битва відбулася на місці, де пізніше було закладено собор Св. Софії. "И бе сеча зла и одва одолев к вечеру Ярослав. И побегоша печенези розно и не ведахуся камо бежаче и овии бегающе топяху в Ситомле, иней же во инех реках и тако погибоша, а прок их прибегоша и до сего дня".
З 1087 по 1091 рр. військові зіткнення печенігів з Візантією перетворилися на постійну війну, в результаті якої візантійці зазнали кілька великих поразок. Ситуація склалася настільки критична, що Олексій Комнін був змушений звернутися по до до всіх християнських країн Західної Європи, пообіцявши натомість багатства візантійської казни та храмів. У 1091 р. на до прийшли половецькі хани Боняк і Тугоркан.
Торки. На початку XI ст. на місцях проживання печенігів у східноєвропейських степах з'являється нова хвиля кочівників — "торки" давньоруських літописів, "узи" — візантійських хронік або "огузи" (гузи) творів східних авторів. До цього гузи займали величезні території степів Північного Туркменістану та Південно-Західного Казахстану, у зв'язку з чим цей край отримав назву "Гузькі степи" ("Дешт-і-гуззан"). У X ст. в огузьких племенах стався розкол, причину якого деякі дослідники вбачають у прийнятті ісламу частиною огузів.
Огузький хан Сельджук, який перебував на службі у хозарського кагана і втік від нього, очолив групу огузів, що відокремилася, прийняв іслам і став засновником династії Сельджукідів. Його сепаратистські дії призвели до того, що огузи поділилися на два угруповання: північне (янгикентське) та південне (сельджуцьке). Північне угруповання східні автори почали називати огузами, а південне — туркменами.
Половці. Одночасно з торками на історичній арені з'являються половці давньоруських літописів — народ, що залишив глибокий слід в історії не лише Київської Русі, а й інших держав Східної і ПІвденно-Західної Європи, Африки, Малої Азії. Західні джерела називали їх "кумани", "комани", східні — "кипчаки". У X ст. вони входили до складу кімакського племінного союзу, що проживав у верхній течії р. Іртиш.
Ладислав IV (Ладислав-Половець) — син Стефана й половчанки засвоїв половецькі звичаї та культуру. За його часів вплив половців настільки зріс, що сам Папа, загрожуючи анафемою, примусив Ладислава у 1279 р. прийняти конституцію про права й обов'язки половців, якою кочівники зобов'язувалися змінити б життя, осісти на землю, не жити в наметах, не поклонятися ідолам і обов'язково хреститися. Однак половці ще довго не могли повністю відмовитися від кочового життя і лише на початку XV ст. перетворилися на осілих землеробів.
У Болгарію половці почали проникати ще до монгольської навали. У 70-ті роки XII ст. два брати-половці Асен і Петро за підтримки
Особиста безпека в кримінальних законах Ярослава оцінювалася дуже високо. Тому в одній з перших статей закону так і йдеться: «Хто вб’є людину, тому родичі вбитого мстяться за смерть смертю». У тому випадку, якщо в убитого не виявиться месників, то з убивці стягують до скарбниці гроші в таких розмірах: за голову боярина князівського або громадянина іменитого, або наближеного до князівського двору — 80 гривень, тобто подвійну виру; за князівського отрока, повора, конюха, купця та ін., тобто за будь-яку вільну людину (варязького племені) або слов’янина — 40 гривень, тобто одну виру; а за вбивство дружини — 20 гривень, тобто піввири; за вбивство сільського старости, ремісника і за годувальницю — 12 гривень; за простого холопа боярського і людського — 5 гривень і, нарешті, за раба — 6 гривень, і понад те до скарбниці 12 гривень данини або пені. При цьому слід зауважити, що 1 гривна тоді цінилася дуже високо, так, за 1 гривну можна було купити 20 баранів або одного робочого вола.