Святосла́в І́горович (близько 938[2] — березень 972) — великий князь київський (945—972). Представник династії Рюриковичів. Єдиний син київського князя Ігоря і княгині Ольги. Після загибелі батька перебував під регентством матері (945—964)[3]. Ставши самостійним правителем, проводив активну зовнішню політику, значно розширивши територію Руської держави. Підкорив волзьких булгар, аланів, радимичів, в'ятичів (964). Розгромив Хозарський каганат (965—968)[3]. 968 року допоміг візантійському імператорові Никифору Фоці придушити повстання болгар, але його спроба залишитися в Болгарії змусила Візантію нацькувати на Київ печенігів[3]
Християнська Церква (грец. Ἐκκλησία, дослівно — Зібрання або покликані) — у християнському розумінні це спільнота людей, які сповідують Ісуса Христа Богом від рабства дияволу і гріху.
Слідом за св. Павлом[1], християни вважають Церкву «Тілом Ісуса Христа», зокрема через Таїнство Причастя Тіла і Крові Господньої — таїнство єднання віруючих з Христом.[2]
Розділ християнського богослов'я, що розвиває вчення про церкву називається еклезіологією. Християнське богослов'я розглядає Церкву у єдності земної (видимої) та небесної (невидимої)[2][3]. Під земною церквою розуміють всіх християн, що живуть на землі, а також ієрархічну структуру церкви. Головою небесної церкви є Ісус Христос, як її засновник, до неї входять також святі християни, що відійшли у вічне блаженство, янголи та Діва Марія.
Церква розглядається християнами як найважливіший та необхідний інститут християнства. Відповідно до вчення Кипріана іння душі поза церквою вважається неможливим (лат. Extra Ecclesiam nulla salus — поза церквою нема іння). В цьому аспекті Церква стає предметом християнської віри, зокрема Нікейський символ віри, що сповідується католицькою, православною та більшістю протестантськими церквами, включає такі слова:
Вірую в єдину, святу, соборну, апостольську Церкву
Святосла́в І́горович (близько 938[2] — березень 972) — великий князь київський (945—972). Представник династії Рюриковичів. Єдиний син київського князя Ігоря і княгині Ольги. Після загибелі батька перебував під регентством матері (945—964)[3]. Ставши самостійним правителем, проводив активну зовнішню політику, значно розширивши територію Руської держави. Підкорив волзьких булгар, аланів, радимичів, в'ятичів (964). Розгромив Хозарський каганат (965—968)[3]. 968 року допоміг візантійському імператорові Никифору Фоці придушити повстання болгар, але його спроба залишитися в Болгарії змусила Візантію нацькувати на Київ печенігів[3]
Християнська Церква (грец. Ἐκκλησία, дослівно — Зібрання або покликані) — у християнському розумінні це спільнота людей, які сповідують Ісуса Христа Богом від рабства дияволу і гріху.
Слідом за св. Павлом[1], християни вважають Церкву «Тілом Ісуса Христа», зокрема через Таїнство Причастя Тіла і Крові Господньої — таїнство єднання віруючих з Христом.[2]
Розділ християнського богослов'я, що розвиває вчення про церкву називається еклезіологією. Християнське богослов'я розглядає Церкву у єдності земної (видимої) та небесної (невидимої)[2][3]. Під земною церквою розуміють всіх християн, що живуть на землі, а також ієрархічну структуру церкви. Головою небесної церкви є Ісус Христос, як її засновник, до неї входять також святі християни, що відійшли у вічне блаженство, янголи та Діва Марія.
Церква розглядається християнами як найважливіший та необхідний інститут християнства. Відповідно до вчення Кипріана іння душі поза церквою вважається неможливим (лат. Extra Ecclesiam nulla salus — поза церквою нема іння). В цьому аспекті Церква стає предметом християнської віри, зокрема Нікейський символ віри, що сповідується католицькою, православною та більшістю протестантськими церквами, включає такі слова:
Вірую в єдину, святу, соборну, апостольську Церкву
Объяснение: