Слов'янська міфологія — реконструйована за даними з різних джерел система сприйняття навколишнього всесвіту, сукупність вірувань і культів, що мали місце на території розселення слов'янських народів у дохристиянську епоху. Прийняття християнства (прибл. IX–XII століттях) стало поворотною віхою в історії всіх слов'янських народів. Після прийняття християнства міфологічні вірування відокремилися у язичництво, а ті, хто дотримувався подібного сприйняття світу стали називатися язичниками або поганцями, тому в наш час зустрічаються наступні назви — поганська або язичницька міфологія. Слов'янське язичництво може розумітися не лише, як історична стадія розвитку світогляду стародавніх слов'ян — праслов'ян — (прибл. з VI до VIII ст.) у період до прийняття ними християнства, але також як типологічна особлива культурна модель, чиї форми, механізми та семантичні категорії продовжують існувати в ряді окремих елементів та фрагментарно зустрічаються у новому світогляді після прийняття християнства[1].
Іконоста́с (іконостав, грец. — образ і місце) — стіна з ікон у храмі східного (візантійського) обряду, яка відокремлює вівтар від центральної частини церкви. Має «царські» та двоє бічних «дияконських» дверей (воріт). Іконостас стоїть на підвищенні — солеї, за «царськими» воротами має завісу.
Символізує межу між небом і землею, оскільки вівтарна частина вважається пам'яткою Христу, конха — небосхилом, амвон — каменем перед гробницею Ісуса.
Ще у Візантії IV–VI століть з'явилися мармурові парапети, що відокремлювали вівтарну частину, в VII столітті вони поступилися місцем темплонам. Однак перегороджувати цілісний інтер'єр храму візантійці вважали недоречним. І тільки у XIV столітті в церквах східних слов'ян виникла багатоярусна стіна з іконами. Колони темплону перетворились у 12 пілястр (символ 12 «стовпів» Церкви — апостолів), поперечні тяги — у тябло (дерев'яний брус вівтарної перегородки для встановлення ікон).
Слов'янська міфологія — реконструйована за даними з різних джерел система сприйняття навколишнього всесвіту, сукупність вірувань і культів, що мали місце на території розселення слов'янських народів у дохристиянську епоху. Прийняття християнства (прибл. IX–XII століттях) стало поворотною віхою в історії всіх слов'янських народів. Після прийняття християнства міфологічні вірування відокремилися у язичництво, а ті, хто дотримувався подібного сприйняття світу стали називатися язичниками або поганцями, тому в наш час зустрічаються наступні назви — поганська або язичницька міфологія. Слов'янське язичництво може розумітися не лише, як історична стадія розвитку світогляду стародавніх слов'ян — праслов'ян — (прибл. з VI до VIII ст.) у період до прийняття ними християнства, але також як типологічна особлива культурна модель, чиї форми, механізми та семантичні категорії продовжують існувати в ряді окремих елементів та фрагментарно зустрічаються у новому світогляді після прийняття християнства[1].
Іконоста́с (іконостав, грец. — образ і місце) — стіна з ікон у храмі східного (візантійського) обряду, яка відокремлює вівтар від центральної частини церкви. Має «царські» та двоє бічних «дияконських» дверей (воріт). Іконостас стоїть на підвищенні — солеї, за «царськими» воротами має завісу.
Символізує межу між небом і землею, оскільки вівтарна частина вважається пам'яткою Христу, конха — небосхилом, амвон — каменем перед гробницею Ісуса.
Ще у Візантії IV–VI століть з'явилися мармурові парапети, що відокремлювали вівтарну частину, в VII столітті вони поступилися місцем темплонам. Однак перегороджувати цілісний інтер'єр храму візантійці вважали недоречним. І тільки у XIV столітті в церквах східних слов'ян виникла багатоярусна стіна з іконами. Колони темплону перетворились у 12 пілястр (символ 12 «стовпів» Церкви — апостолів), поперечні тяги — у тябло (дерев'яний брус вівтарної перегородки для встановлення ікон).