Про існування державних союзів слов'янських племен на території України свідчать численні пам'ятки, знайдені під час археологічних розкопок староєдавніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н. е. об'єдналася в дерєжавний союз група слов'янських племен - антів.
Хто ж такі анти? Що нам про них відомо? Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI-VII ст. про антів - перші незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики, (візантійський - Прокопій Кесарійський, готський - Йордан та ін.), анти являли собою частину слов'ян-венедів. Перша згадєка про них у писемних джерелах датована 375, остання - 602 р. н. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як згодом і поганська віра східних слов'ян.
Виходячи з цих засад, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов'янами, або слов'янами (О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов та ін.). На відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти - прямі предки українського народу або навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський). Цікаві думки щодо «антської проблеми» висловлює відомий сучасний український історик М. Брайчевський. Поділяючи в цілому погляди своїх попередників, він довів принципову ідентичність вітчизняних літописних полян та антів з іноземних джерел. За твердженням М. Брайчевського, самі себе ці люди називали полянами, степові сусіди - сармати (а від них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто «крайніх», тих, що живуть «на краю», «окраїнних людей». Цілком можливо, що саме звідси, від цих «окраїнних людей» - антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.
2. Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а спільні - для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх королями, старійшинами, «вельможами». Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.
Про існування державних союзів слов'янських племен на території України свідчать численні пам'ятки, знайдені під час археологічних розкопок староєдавніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н. е. об'єдналася в дерєжавний союз група слов'янських племен - антів.
Хто ж такі анти? Що нам про них відомо? Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI-VII ст. про антів - перші незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики, (візантійський - Прокопій Кесарійський, готський - Йордан та ін.), анти являли собою частину слов'ян-венедів. Перша згадєка про них у писемних джерелах датована 375, остання - 602 р. н. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як згодом і поганська віра східних слов'ян.
Виходячи з цих засад, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов'янами, або слов'янами (О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов та ін.). На відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти - прямі предки українського народу або навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський). Цікаві думки щодо «антської проблеми» висловлює відомий сучасний український історик М. Брайчевський. Поділяючи в цілому погляди своїх попередників, він довів принципову ідентичність вітчизняних літописних полян та антів з іноземних джерел. За твердженням М. Брайчевського, самі себе ці люди називали полянами, степові сусіди - сармати (а від них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто «крайніх», тих, що живуть «на краю», «окраїнних людей». Цілком можливо, що саме звідси, від цих «окраїнних людей» - антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.
2. Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а спільні - для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх королями, старійшинами, «вельможами». Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.
Про існування державних союзів слов'янських племен на території України свідчать численні пам'ятки, знайдені під час археологічних розкопок староєдавніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н. е. об'єдналася в дерєжавний союз група слов'янських племен - антів.
Хто ж такі анти? Що нам про них відомо? Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI-VII ст. про антів - перші незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики, (візантійський - Прокопій Кесарійський, готський - Йордан та ін.), анти являли собою частину слов'ян-венедів. Перша згадєка про них у писемних джерелах датована 375, остання - 602 р. н. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як згодом і поганська віра східних слов'ян.
Виходячи з цих засад, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов'янами, або слов'янами (О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов та ін.). На відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти - прямі предки українського народу або навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський). Цікаві думки щодо «антської проблеми» висловлює відомий сучасний український історик М. Брайчевський. Поділяючи в цілому погляди своїх попередників, він довів принципову ідентичність вітчизняних літописних полян та антів з іноземних джерел. За твердженням М. Брайчевського, самі себе ці люди називали полянами, степові сусіди - сармати (а від них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто «крайніх», тих, що живуть «на краю», «окраїнних людей». Цілком можливо, що саме звідси, від цих «окраїнних людей» - антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.
2. Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а спільні - для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх королями, старійшинами, «вельможами». Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.
Объяснение:
Про існування державних союзів слов'янських племен на території України свідчать численні пам'ятки, знайдені під час археологічних розкопок староєдавніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н. е. об'єдналася в дерєжавний союз група слов'янських племен - антів.
Хто ж такі анти? Що нам про них відомо? Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI-VII ст. про антів - перші незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики, (візантійський - Прокопій Кесарійський, готський - Йордан та ін.), анти являли собою частину слов'ян-венедів. Перша згадєка про них у писемних джерелах датована 375, остання - 602 р. н. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як згодом і поганська віра східних слов'ян.
Виходячи з цих засад, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов'янами, або слов'янами (О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов та ін.). На відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти - прямі предки українського народу або навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський). Цікаві думки щодо «антської проблеми» висловлює відомий сучасний український історик М. Брайчевський. Поділяючи в цілому погляди своїх попередників, він довів принципову ідентичність вітчизняних літописних полян та антів з іноземних джерел. За твердженням М. Брайчевського, самі себе ці люди називали полянами, степові сусіди - сармати (а від них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто «крайніх», тих, що живуть «на краю», «окраїнних людей». Цілком можливо, що саме звідси, від цих «окраїнних людей» - антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.
2. Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а спільні - для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх королями, старійшинами, «вельможами». Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.
Объяснение: