Лівобере́жна Україна — найменування частини України на лівому березі Дніпра у складі Російської імперії в другій половині 17 — 18 століть, після Андрусівського перемир'я між Московським царством й Річчю Посполитою (1667 року). Називалася також Гетьманщиною[1].
До історичного регіону Лівобережної України входили території Чернігівської, Полтавської, лівобережної частини Київської й Черкаської областей, Київ з невеликим районом довкола нього на Правобережжі, а також північна частина Дніпропетровської області.
На Лівобережній Україні існувала автономна влада, засади якої склалися під час Визвольної війни українського народу (1648–1654) під проводом Богдана Хмельницького. Головою управління був гетьман, який формально вибирався на генеральній військовій раді. З адміністративної точки зору Лівобережна Україна поділялася на полки (10) і сотні, на чолі яких стояли полковники й сотники. Формально ці посади також були виборними, але фактично їх займали представники козацької старшини, що призначалися гетьманом з наступним затвердженням царським указом.
В 1722–1734 роках тимчасово, а в 1764 році остаточно гетьманське управління було ліквідоване, а його функції передані Малоросійській колегії. В період 1764-1783 років козацький устрій був поступово інкорпорований до РІА. Обмежена автономія Лівобережної України зберігалася до 1781 року, коли вона була розділена на Чернігівське, Новгород-Сіверське й Київське намісництва; в 1796 році стала називатися Малоросійською губернією, розділеною в 1802 на Чернігівську й Полтавську губернії які входили до Малоросійського генерал-губернаторства
Лівобере́жна Україна — найменування частини України на лівому березі Дніпра у складі Російської імперії в другій половині 17 — 18 століть, після Андрусівського перемир'я між Московським царством й Річчю Посполитою (1667 року). Називалася також Гетьманщиною[1].
До історичного регіону Лівобережної України входили території Чернігівської, Полтавської, лівобережної частини Київської й Черкаської областей, Київ з невеликим районом довкола нього на Правобережжі, а також північна частина Дніпропетровської області.
На Лівобережній Україні існувала автономна влада, засади якої склалися під час Визвольної війни українського народу (1648–1654) під проводом Богдана Хмельницького. Головою управління був гетьман, який формально вибирався на генеральній військовій раді. З адміністративної точки зору Лівобережна Україна поділялася на полки (10) і сотні, на чолі яких стояли полковники й сотники. Формально ці посади також були виборними, але фактично їх займали представники козацької старшини, що призначалися гетьманом з наступним затвердженням царським указом.
В 1722–1734 роках тимчасово, а в 1764 році остаточно гетьманське управління було ліквідоване, а його функції передані Малоросійській колегії. В період 1764-1783 років козацький устрій був поступово інкорпорований до РІА. Обмежена автономія Лівобережної України зберігалася до 1781 року, коли вона була розділена на Чернігівське, Новгород-Сіверське й Київське намісництва; в 1796 році стала називатися Малоросійською губернією, розділеною в 1802 на Чернігівську й Полтавську губернії які входили до Малоросійського генерал-губернаторства
К середине XV в. великий московский князь был
самым могущественным правителем на Руси. Но всё
же ему принадлежало ещё не более половины терри-
тории Северо-Восточной Руси. Новгород, Псков,
Тверь, Рязань, Ростов, Ярославль сохраняли свою
независимость, хотя великий князь считался их вер-
ховным правителем.
Большинство этих земель были присоединены к
Московскому княжеству в период правления сына Ва-
силия II Тёмного, Ивана III (1462-1505), талантли-
вого, умного, властного, жёсткого политического дея-
теля. Ещё будучи подростком, Иван стал заправить-
лем своего слепого отца, возглавлял войска в походах.
В самом начале правления он присоединил Ро-
стовское и Ярославское княжества. Однако особое
значение Иван III придавал усилению своего влия-
ния в Новгороде.
В среде новгородских бояр шла борьба двух груп-
пировок. Часть знати, объединившаяся в
посадника Марфы Борецкой и её сыновей, считала,
что сохранить вольности можно, только опираясь на поддержку Ве-
ликого княжества Литовского. Другие бояре выступали за тесные
связи с Москвой и надеялись, что при хороших отношениях с ве- ликим князем Новгородская
республика останется самосто-
ятельной.
1471 г. группировка Бо-
рецких, взяв верх, от имени
Новгорода заключила договор
c великим литовским князем
Казимиром IV (который был ипольским королём) о признании его своим князем. Узнав об этом,
Иван III собрал полки всех подчинённых Москве земель и двинулся
на Новгород. Поход имел религиозный характер, ведь новгородцы
перешли под власть католического правителя. В июле 1471 г. на
реке Шелони московские войска под командованием князя Даниила
Холмского (служившего в Москве выходца из рода тверских князей)
наголову разбили в несколько раз превосходившее их по численно-
сти новгородское ополчение. Иван III заключил с Новгородом до-
говор. Город сохранил независимость, но заплатил Москве значи-
тельную сумму денег и отказался от контактов с литовским князем.
В конце 1477 г. Иван III, воспользовавшись незначительным по-
водом, организовал новый поход на Новгород, В январе 1478 г. са-
мостоятельность города была ликвидирована, вече распущено, а ве-
чевой колокол увезён в Москву. Выборных посадников и тысяцких
заменили московские наместники.
Объяснение: