Термін «націоналізм» з'являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90-ті роки XIX ст. Спершу цей термін використовувався не на позначення конкретної політичної доктрини, а передбачав досить широке коло суспільно-політичних уявлень та вподобань українців. Наприклад, Борис Грінченко в «Листах з України Наддніпрянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі,— але й тільки…», та «свідомих українських націоналів-народолюбців», або, як згодом стали їх називати, «національно свідомих» українців.[4] На рубежі XIX—XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм».
Спочатку українські соціал-демократи цілком у дусі ортодоксального марксизму почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» та її намаганнями очолити визвольний рух мас. Саме тоді вони запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». Лев Юркевич писав у 1910 р. про те, що «з відродженням неісторичних націй, з національною самоорганізацією в них класів — національна буржуазія, яка називає себе „інтелігенцією“, намагається стати на чолі народу, прикривається патріотичною ідеологією, котрою зодушевлює „інтелігенція“ народ на сліпу їй службу».[5] Одним із найактивніших опонентів «буржуазного націоналізму» був публіцист, який друкувався під псевдонімом «Дм. Закопанець» — у майбутньому автор відомого маніфесту радикального українського націоналізму Д. Донцов. Цікавим є той факт, що українських соціал-демократів, зокрема Д. Донцова та Л. Юркевича, вважав «буржуазними націоналістами» за їхні позиції щодо організації робітничого руху російський соціал-демократ, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін).
Черниговское княжество, древнерусское княжество (XI-XIII вв.) с центром в Чернигове. Занимало территорию по обоим берегам Днепра, по течению Десны, Сейма, Сожа и Верхней Оки. Ранее эта территория принадлежала племенным объединениям северян и полян. Территориальное ядро Черниговского княжества составляли города: Любеч, Оргощ, Моровийск, Всеволож, Уненеж, Белавежа, Бахмач, а также “Сновская тысяча” с г. Сновском, Новгород-Северским и Стародубом. До XI в. эта область управлялась местной знатью и воеводами из Киева, собиравшими здесь дань. Политически Чернигов обособился в 1024, когда по соглашению между сыновьями Владимира Святославича Чернигов и все днепровское левобережье получил Мстислав Владимирович. После его смерти (1036) черниговская территория вновь была присоединена к Киеву. Собственно Черниговское княжество выделилось в 1054, доставшись по завещанию Ярослава Мудрого кн. Святославу Ярославичу вместе с Муромом и Тмутараканью. С к. XI в. Черниговское княжество окончательно закрепилось за Святославичами. В XII в. его князья играли важную роль в политической жизни Киевской Руси. Многие из них (Всеволод II Ольгович, Изяслав Давыдович, Святослав Всеволодович, Михаил Всеволодович) занимали Киевский стол и защищали общерусские интересы. Некоторые черниговские князья княжили в Новгороде. Территория Черниговского княжества сильно выросла в восточном и северном направлениях, гл. обр. за счет земель вятичей. Одновременно внутри самого Черниговского княжества наметились признаки распада. В 1097 выделилось княжество во главе с Новгород-Северским (см.: Северское княжество), в XII в. центрами особых владений стали Путивль, Рыльск, Трубчевск, Курск, Вщиж и др. Попытка последнего черниговского князя Михаила Всеволодовича объединить южнорусские земли и Новгород под своей властью была парализована монголо-татарским нашествием. В 1239 Чернигов был взят и сожжен монголо-татарами. Вскоре Черниговское княжество перестало существовать как государственное целое. В.К.
Термін «націоналізм» з'являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90-ті роки XIX ст. Спершу цей термін використовувався не на позначення конкретної політичної доктрини, а передбачав досить широке коло суспільно-політичних уявлень та вподобань українців. Наприклад, Борис Грінченко в «Листах з України Наддніпрянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі,— але й тільки…», та «свідомих українських націоналів-народолюбців», або, як згодом стали їх називати, «національно свідомих» українців.[4] На рубежі XIX—XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм».
Спочатку українські соціал-демократи цілком у дусі ортодоксального марксизму почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» та її намаганнями очолити визвольний рух мас. Саме тоді вони запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». Лев Юркевич писав у 1910 р. про те, що «з відродженням неісторичних націй, з національною самоорганізацією в них класів — національна буржуазія, яка називає себе „інтелігенцією“, намагається стати на чолі народу, прикривається патріотичною ідеологією, котрою зодушевлює „інтелігенція“ народ на сліпу їй службу».[5] Одним із найактивніших опонентів «буржуазного націоналізму» був публіцист, який друкувався під псевдонімом «Дм. Закопанець» — у майбутньому автор відомого маніфесту радикального українського націоналізму Д. Донцов. Цікавим є той факт, що українських соціал-демократів, зокрема Д. Донцова та Л. Юркевича, вважав «буржуазними націоналістами» за їхні позиції щодо організації робітничого руху російський соціал-демократ, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін).