Крестьяне подразделялись на три большие группы: свободные, поземельно зависимые и лично зависимые. Свободных крестьян было сравнительно немного; они не признавали над собой власти никакого сеньора, считая себя свободными подданными короля. Они платили подати только королю и хотели быть судимы только королевским судом. Свободные крестьяне часто сидели на бывших "ничьих" землях; это могли быть расчищенные лесные поляны, осушенные болота или же земли, отвоёванные у мавров (в Испании) . Поземельно зависимый крестьянин по закону тоже считался свободным, но он сидел на земле, принадлежащей феодалу. Подати, которые он выплачивал сеньору, рассматривались как плата не "с человека", а "с земли", которой он пользуется. Такой крестьянин в большинстве случаев мог покинуть свой клочок земли и уйти от сеньора- чаще всего его никто не удерживал, но идти-то ему было в основном некуда. Всего 400 лет назад в богатейшей стране Европы- Франции - попадались деревни, жители которых были одеты в грязные лохмотья, обитали в полуземлянках, норах, вырытых в земле, и дичали настолько, что в ответ на расспросы не могли произнести ни одного членораздельного слова. Неудивительно, что в средние века был распространён взгляд на крестьянина как на полуживотное-полудьявола; слова "виллан", "виллания", обозначавшие сельских жителей, означали одновременно "грубость, невежество, скотство". Правда, у многих набожных и трудолюбивых крестьян в сундуках были припрятаны золотые монеты и нарядная одежда, которую надевали по праздникам; крестьяне умели повеселиться на деревенских свадьбах, когда пиво и вино лились рекой и все отъедались за целую череду полуголодных дней. Крестьяне были сметливы и хитры, они хорошо видели достоинства и недостатки тех людей, с которыми им приходилось сталкиваться в своей немудрёной жизни: рыцаря, купца, священника, судьи. Если феодалы смотрели на крестьян как на дьяволов, вылезающих из адских нор, то и крестьяне платили своим сеньорам той же монетой: рыцарь, проносящийся по засеянным полям со сворой охотничьих собак, проливающий чужую кровь и живущий за счёт чужого труда, казался им не человеком, а демоном.
Посилення держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилові Галицькому: "Віддай Галичі" Змушений відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дозволило йому почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив Галицьку митрополію, призначив її митрополитом свого сподвижника — "печатника" Кирила — і відправив його на затвердження в Нікею. Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем, князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1262 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв'язки з римською курією й навіть коронуватися у 1253 р. Проте, переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки. Тим самим він зняв конфесійну напругу в державі й заручився підтримкою безкомпромісно налаштованого православного духовенства, яке володіло умами селянства, міщанства й більшості бояр. Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, роль якого швидко зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна князівська кінна дружина, а також селянське й міщанське ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать. Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254—1255 рр, дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ воєначальників про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на до татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.
Правда, у многих набожных и трудолюбивых крестьян в сундуках были припрятаны золотые монеты и нарядная одежда, которую надевали по праздникам; крестьяне умели повеселиться на деревенских свадьбах, когда пиво и вино лились рекой и все отъедались за целую череду полуголодных дней. Крестьяне были сметливы и хитры, они хорошо видели достоинства и недостатки тех людей, с которыми им приходилось сталкиваться в своей немудрёной жизни: рыцаря, купца, священника, судьи. Если феодалы смотрели на крестьян как на дьяволов, вылезающих из адских нор, то и крестьяне платили своим сеньорам той же монетой: рыцарь, проносящийся по засеянным полям со сворой охотничьих собак, проливающий чужую кровь и живущий за счёт чужого труда, казался им не человеком, а демоном.
Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р.
наказав Данилові Галицькому: "Віддай Галичі" Змушений
відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною
всіляких принижень і визнанням васальної залежності від
хана утримав за собою князівський стіл. Це дозволило йому
почати підготовку до визволення українських земель від
поневолювачів. Для зміцнення міжнародного авторитету
держави князь створив Галицьку митрополію, призначив її
митрополитом свого сподвижника — "печатника" Кирила — і
відправив його на затвердження в Нікею.
Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм
зятем, князем володимиро-суздальським, а також польськими,
литовськими князями та угорським королем. Заради своєї
мети галицько-волинський князь пішов на зближення з
римською курією. Але після розгрому в 1262 р. ординцями
володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава
залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі
супротивником. Це знову змусило князя відновити зв'язки з
римською курією й навіть коронуватися у 1253 р. Проте,
переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий
похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею
стосунки. Тим самим він зняв конфесійну напругу в державі й
заручився підтримкою безкомпромісно налаштованого
православного духовенства, яке володіло умами селянства,
міщанства й більшості бояр.
Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на
честь старшого сина Лева м. Львів, роль якого швидко
зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до
неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація
війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна
князівська кінна дружина, а також селянське й міщанське
ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська
кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна
знать. Почалося визволення Галичини й Волині від
нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких
місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р.
вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер.
Протягом 1254—1255 рр, дружини Данила й Василька
Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі вздовж Бугу,
Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років
здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на
кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо,
послане великим ханом для упокорення повсталих народів.
Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був
змушений виконати наказ воєначальників про знищення
міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися
беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив
підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й
направити свою дружину на до татарам у їхньому
поході проти Польщі та Литви.